Прибутковий день

Теодор впинається нігтями у пологу скелю, і підтягує тулуб вище. Чоловік притуляється спиною до опори, хапається пальцями за уламки кам'яної лави, і стає на ноги, ігноруючи хвилі шаленого болю. Після кількох невдалих експериментів, він знаходить стійку позицію і випростовується. Жрець мучиться спробами, але невдовзі опановує тіло - наново учиться ходити.

Слуга Борисфена обводить довкілля широченними, наче зі статуетки шумерського мудреця, зіницями - відтворює докладну подобу оточення на полотні своєї уяви. Чоловік знаходить велетенські піфоси нафти та бітуму з маркуванням Боспорського царства, і закидає смолоскип до мережі заповнених в'язкою рідиною каналів. Однаково спроможний дарувати та забирати життя, бог вогню жадібно вгризається у підношення. Натомість він насичує повітря димом та масним присмаком нафти, значно приємнішим за сморід розчленованих трупів невідомих потвор.

Навколишні обриси плавають і пульсують, зливаються і змінюються разом з думками. Теодор бачить лева і невідворотно згадує про украдені учення. Вперше за довгі роки він не злиться через це, але приймає як чергову даність несправедливого світу. Прибулець згадує доброту та жертовність учителів, і намагається уподібнитися їм. Чоловік оглядається і замислюється, потім приймає рішення та виганяє зайві думки. Мудрець простягає руки до вогняного озера у оточенні зруйнованих храмів та переварених містом скарбів. Він гучно хихоче, і ще голосніше промовляє строки забороненої книги:

- Скажіть їм: Відкиньте жадібність, аби стати гідними таємниць Світла і врятуватися від вогняних рік песиголовця!

Аркадій виливає потік брудної лайки на жерця, і спонукає підданих атакувати прибульця. Налякані мстивістю бурхливого Борисфена, глиняні люди метушаться навколо Теодора, але не наважуються зачепити - кожний чоловічок чекає, що спершу прокляття на себе візьме хтось інший.

Архонт заходиться солодко вмовляти вояк - обіцяє золоті гори і славетне майбутнє герою, котрий наважиться врятувати місто, а пізніше - залякує підданих наслідками бездіяння. Кілька найбільш тупих та кремезних бевзів все ж наважуються підійти ближче до Теодора, але лякаються через непорушну рішучість на його обличчі. Жрець вислизає з оточення, а коли здається, що бійка все ж от-от почнеться, охоронців зупиняє рик Савмака:

- Скажіть їм: Відречіться від балаканини, аби стати гідними таємниць Світла та врятуватися від вогнів Аменті.

Люд відкочується від Теодора. Міського голову аж розриває від люті, він верещить:

- Йолопи, ми втрачаємо час! Якщо ви це не зробите - нас усіх повбивають!

Натовп гудить і нерішуче бубонить. Пузань зривається до зв'язаного лева, і заходиться гамселити його. Архонта аж сіпає від істеричного вереску мудреця:

- Скажіть їм: Відречіться від підступності, аби стати гідними таємниць світла і уникнути вогняних проваль Аріеля.

Аркадій хапає пару найбільших герулів за руки, розштовхує натовп пузом, і тягне головорізів крізь купку розгублених вояк. Жрець річкової ярості бачить цей каральний загін, і заходиться гоготати, аж завалюється набік. Мудрець вказує на живіт міського голови, і глузливо проголошує:

- Скажіть їм: Відречіться від обжерливості, аби стати гідними таємниць Світла і врятуватися від судів Аменті.

Заразний сміх Теодора переходить до натовпу, і струшує його. На обличчях містян проступає жаль минулої утрати і жах за майбутню долю душі. У бік архонта летять поодинокі матюки і слизькі продукти. Аркадій червоніє, його очі лізуть з орбіт, а голос надривається. Пузань загнано оглядається і повільно відступає до центральної агори. Він витирає сльози з багряної пики, і кричить:

- Ви що, не бачите? Це вороги міста надіслали шпигів! Покидьки заздрять нам, мріють пограбувати!

Люди недовірливо переглядаються. Гурт, що розхитує статуї архонта, зупиняється. Дзвінка молитва спотвореного мітраїста розбиває сумнів натовпу вщент:

- Скажіть їм: Відречіться від несправедливого наклепу, щоб стати гідними таємниць світла і врятуватися від вогняних рік песиголовця.

Людська маса гудить і хвилюється. Плоть об'єднується у неспокійні потоки, і підкорюється проявам Волі. Деякі містяни оглядають з жахом, ніби тільки-но усвідомили, де знаходяться. Охоронці відтісняють гурт герулів, а юрба бідняків обступає архонта. Аркадій махає руками і кидається до своїх помічників, а ті починають голосно підтверджувати слова начальника. Услужливий запал чиновників гасить крижаний викрик Савмака:

- Скажіть їм: Відречіться від несправедливого свідчення, щоб стати гідними таємниць Світла, аби врятуватися від вогняних рік песиголовця.

Чиновники бліднуть і замовкають, а багно покірного людського стада вкривається хвилями неспокою. До Руфіна й лева кидаються жебраки, і розв'язують їх. Тим часом архонт ледь не ридає від ваги направлених до нього поглядів, зневажливих викриків і сміття. Пузань покидає пару кремезних герулів, вибігає до плацу з мідними костюмами, розштовхує охоронців у позолочених латах, і сам лізе у механічний засіб для занурення. Аркадій насилу втискає живіт усередину і закривається, а герметична громадина заходиться дрижати, ричати та дзижчати.

Усе населення міста стягується до центральної площі, охопленої їдучим чорним димом та стінами вогню. Охоронці затримали найманців-герулів, а простий люд скидає статуї архонта та трощить загиджені звалища розкоші. Торговці кидають прилавки і тікають, а найголодніші простолюдини голіруч розривають й жеруть відгодованих багатіїв.

Мідний велет з Аркадієм всередині направляє округлі скляшки до сонячного лева, і сам вирушає туди ж. Машина загрозливо наближається і націлює на Савмака гарпун, але на підході Руфін вдаряє її по нозі перекрученим стовпом. Пристрій для занурення втрачає рівновагу - машина кружляє з боку в бік, і опиняється біля стіни критої агори. Звідси кривдить погляд одна з найбільших картино-монументально-меблевих експозицій, і мідний колос нарешті звільняє світ від гніту її непоказної конструкції. Друнгарій всміхається з виряченими очима, і кричить до божих слуг:

- Ми перемогли! Я навіть не сподівався...

Герметична машина для убивств, один з останніх виробів, не спотворених ентропією достатку цього міста, кумедно підводиться та направляє численні очі до нової цілі. Потім каркас мідної конструкції різко завмирає, як і всі обтяжені м'ясом хребти неподалік.

Причиною загальної затримки стало легке голосіння. Трясуться тисячі дзвіночків з тонких лісок і мотузок, простягнутих від темних вод озерця у серці міста. Звучання дзвоників посилюється і манить, ніби нагадує сонливому рибалці про його ремесло. Ритмічні удари перетворюються на запальну мелодію наживи, та запрошують до загального ґвалту саму фортецю святої Софії: потоки незримої сили линуть догори і викривляються захисними мурами, відлунюють та перетікають до пропаленої бруківки, потім злітають крізь пройняті тремтінням стіни й колони, і долучаються до шалених обертів ненадійних башт та прибудов. Архонт сміється від щастя, і кричить підданим:

- Нарешті, нарешті! Ви чого чекаєте, йолопи? Лізьте у костюми!

Охоронці у важких золочених латах відганяють від себе неприємне прозріння. Вони повертаються до затишного, завдяки звичності, передчуття бійні, і мчать підкорюватися наказу із сумішшю страху, ейфорії та відстороненості на сірих обличчях. Вони з готовністю займають знайомі позиції: механізовані лати стають у авангарді, а решта м'ясників направляють до озерця балісти, гарпуни та інші засоби убивства. Вогняні стіни охоплюють озерце і перетворюють на вузьку пастку, єдиний шлях якої веде до засідки людей. Неорганізований натовп підкорюється звичці, і стрімко перетворюється у єдиний організм. Жадібний хижак приготувався до кидка, та завмирає.