Прибутковий день

Матове полотно озерця вкривається складками, потім натягується, і його зсередини шматують на клапті небачені силуети. Під промені сонця та у оточення вогню виходять істоти настільки чужорідні, що більшість людей не спроможні утримати на них навіть боковий зір. Натомість велелюдний хижак точить пазурі та ікла, і жагуче вичікує, поки вони наблизяться на відстань стрибка. Ритуальна бійня, така неприглядна і бажана, має от-от знову відбутися, але на заваді втілення похитнутого циклу стає людська фігурка.

Незважаючи на страшні рани, косматий мудрець стоїть рівно, наче хтось підняв уламки глиняної фігурки і приладнав до незримого держака. Жрець Борисфена простягає руки до двох переплетених рогатих зміїв, вирізьблених на крилатому посоху першої з істот, і верещить:

- Заждіть! Вони несуть знак переговорів! Ви що, не бачите?

З мідних латів глухо доноситься голос Аркадія:

- Перемовники? Чудово! З'ясуй, чому вони більше не надсилають продукт щодня. Скажи, щоб виправлялися!

Руфін знімає шолом і витирає лоба. Потім він кричить:

- Ти про переплетених зміюк із крилами? Хто знає, вони давно носять цей символ.

Теодора заливає злість впереміш з жахом, він ненадовго втрачає дар мови. Чоловік хапає повітря ротом, потім звертається до офіцера надламаним голосом:

- І ви їх атакували?

Друнгарій хмуриться. Він наближається до Теодора, і тихо питає:

- А ти б не напав? Тільки глянь на цих потвор.

Слуга Борисфена з трудом підкорюється, і роздивляється водяві й слизькі силуети глибоководних прибульців. Розум чоловіка не може всеоб'ємно сприйняти побачене, і відмічає тільки деталі: сотні люмінесцентних оченят на горбистій шкірі, і нервове посіпування й заверти численних пурпурових відростків на верхніх частинах тіл, рясно вкритих рожевими присосками. Кремезні істоти нагадують вивернутих навиворіт восьминогів, але пересуваються на стовщених синьо-чорних мацаках, і випирають вперед гострими мандибулами.

При русі забрезклі тіла плямкають і чвакають. Від підводних жителів ллється масний аромат тривоги та дивної покори долі. Цей запах нагадує сопух голодного зяяння крюків, але він набагато приємніший, адже насичений сіллю та водоростями, мінералами і життям. Підводний люд уражає зір, слух і нюх Теодора новизною, і сповнює його душу неочікуваною огидою та жахом. Емоції відторгнення оглушливо рокотять у черепному склепі - викрикують безліч приводів для убивства, ні, для безжального винищення цих уродів. Мудрець вражено шепоче:

- Вас так легко ненавидіти... Але за що?

Роздуми Теодора перериває звертання лева:

- Ну й опудала, Феб урятуй. Ти розумієш їхню мову?

У бесіду влізає Аркадій:

- Звичайно, бляха, розуміє. Він же річковий жрець!

Теодор скрушно хитає головою.

- Я не розбираю їхніх слів, надто прадавня мова.

Слуга Борисфена долає пориви тіла та душі, і придивляється до глибинних жителів уважніше. Невдовзі він приходить до висновку, що частина різнобарвних наростів і пластин на тілах прибульців - це дуже древні прикраси, що з плином часу зрослися з носіями.

- Проте я можу прочитати постави та інтонації цих істот, вивести їх наміри та настрій. Я все ж річковий жрець.

Цупкий розум Теодор усвідомлює, що істоти поруч представлені у двох статях: жінки більші, а на їхніх тулубах ростуть напівпрозорі шкіряні кишені, крізь які просвічуються запаси ікри; чоловіки менші, але мають товщі мацаки, з призначеними для розприскування закінченнями, тоді як відростки охоплені спіральними каналами з сім'ям. Окрім торб з водорості і прикрас вони нічого не носять, ні зброї, ні обладунків. Прибульці розгублені, а їхні погляди минають засідку і людей, та направляються далеко на схід - до гирла Горині.

- Вони не бажають зла. Просто хочуть пройти.

- Пройти? Куди це зібрався мій улов?

Кволий голос архонта ледве доноситься зсередини мідного велета, ніби пузань віщає із панцира черепашки чи з відра. Теодор нахиляється до перемовника зі зміїстим жезлом, і намагається відтворити його останні "слова" - подібно клекоче та свистить. Найдревніший з водних жителів нахиляється до мудреця, і відповідає кількома фонтанчиками рідини та дивним секретом у повітрі. Істота розкриває торбу і демонструє світло-блакитні квіти з червоним центром. Жрець намагається зрозуміти, де бачив їх. Чоловік скубає свої патли, і пригадує, що такий же цвіт давав синюватий мох, занурений під воду.

- Зрозумів! Мабуть, загін Руфіна розтрощив їхню родильну залу. Вони не можуть множитися на батьківщині, тож шукають нове місце.

Натовп гудить, наче стривожений вулик. Мудрець приглядається до знаків древності на зношених тілах, прислухається до повільних рухів і нелюдської мови, та додає:

- Вони старі, дуже старі. Певно це старійшини свого роду.

Савмак очманілими очима глядить на слугу Борисфена. Він нерішуче питає:

- Але хто це? Звідки вони взялися?

Теодор трясе головою.

- Не знаю.

Він зиркає на лева спідлоба, і прикушує щоку. Потім Теодор стискає кулаки, і відводить погляд.

- Хоча... Не питай звідки, але якось до моїх рук втрапив заборонений документ - перепис легенд одного з племен нестарих, про творення світу.

Мудрець готується захищатися від законних нападів священнослужителя, але Савмак уважно слухає і мовчить. Тож річковий жрець продовжує:

- Там йшлося про сполучення глибинного Абзу з хаотичним ядром Тіамат, про синтезу нових богів. Потім про лють Анзу, якою захлинувся старий світ. А також про мудреця Зіусудру і вірних прислужників Енкі.

Теодор хмуриться, прочищає горлянку, і непевно додає:

- Ті жерці Енкі називалися вічними стражами. Вони дали обітницю - оберігати сон Безіменного короля. Нібито він дрімав тут ще до часів, як світом правили титани.

Жрець Борисфена наважується подивитися у очі Савмака і очікує побачити ненависть, але зустрічає лише жах та безмірне співчуття.

- Я відчуваю у цих істотах страх, але не перед нами. Вони дуже бояться чогось унизу, і водночас надзвичайно поважають. Думаю вони і є ті стражі.

Савмак посірів. Сонячний лев зчіплює зуби, і сміливо направляє погляд на небачених уродів.

- Господи. То вони були людьми? Що ж мало з ними статися?

Щонайменше другий за сьогодні жрець блює. Теодор переглядається з Руфіном, потім зиркає на Аркадія, і каже:

- Не знаю. Можливо їм довелося пити кров свого бога.

Жрець Борисфена кладе руку на живіт, але не відчуває вже звичного потовщення. Чоловіку перехоплює подих, і він кидається оглядати своє вбрання, але марно. Теодор бачить книжку у палітурці зі шкіри пітона в руках Савмака. Мітраїст сумно всміхається.

- Я знаю, що це. Спалив сотні таких. Дай спробую вгадати, до чого це ти.

Лев обтирає обличчя, і сідає на камінь. Він гортає книжку Теодора, і вказує пальцем на строку. Дзвінкий голос віщає:

- Потік вийшов і став великою повінню. Він вирвав все до себе, та обернув проти храму. Греблі й будівлі не могли його втримати, як і майстерність тих, що стримують води. Він розтікся на усі землі, та простяг хватку на все.

Спотворений чоловік розгублено оглядається, і знову нажахано зиркає на глибоководних гостей. Лев замовкає, але швидко пересилює себе, і продовжує зачитувати книгу Теодора:

- Ті, що були на сухому піску, пили; їхня спрага була вгамована й погашена, коли ковток з руки Найвищого був поданий. Благословлені прислужники зілля, кому воля Володаря довірена. Вони освіжили пересохлі вуста; позбавлені сили отримали радість у серці, вони прийняли душі, залили в них подих, аби ті не вмерли. Вони здійняли занепалі кінцівки; Вони передали силу їхній відкритості, та світлу їхніх очей.

Останні слова лев промовив повільно і пошепки, після чого уперся поглядом у Теодора. Жрець Борисфена киває, кладе руку на плече мітраїста, і усміхнено каже:

- Бо вони пізнали себе у Володарі, та врятувалися через воду вічного Життя.

Над ними нависає вістря довжезного гарпуна, а через мить і герметичний костюм Аркадія. Пузань кричить:

- Спитай, скільки там їх ще знизу?

Слуга Борисфена виступає між двома світами хитким містком і парканом водночас. Його голос надривається і скрипить:

- Це останні зі свого роду. Благаю, отямся! Відпусти їх!

- Ні за що! Сам же кажеш, що це останні.

Поруч з впертим жерцем стає Руфін, озброєний перекрученою трубою. Офіцер кидає швидкий погляд на лева, але той сидить на мокрій брущатці, і з дивною сумішшю впізнання, співчуття та огиди розглядає химерних прибульців. Друнгарій спльовує, і ричить на архонта:

- Дурень, зупинися! Це безвідповідально! Це ж безумство!

Мідний велет розкручує округле лезо, перетворює на нестримний засіб розчленування.

- Безумство? Ні. Це прибутковий день!

Майстерні творіння божественної магії і людських інженерів, мідні колоси рухаються з надзвичайною швидкістю. Леза костюмів розтинають метали і плоть трохи хутчіше за звук.

Любовно заточений м'ясником різак січе тіла двох чоловіків із легкістю та завзяттям, спроможним потішити самолюбство найвибагливішого із ремісників. Спершу круглий ніж малює останню лінію долі на тілі Руфіна, перетворює руку і голову друнгарія на перший узор наново відтвореної бійні.

Значно швидше, ніж розум може осягнути мить, до жорсткого полотна доєднується розрубаний навпіл Теодор. Стегна і ноги прибульця лишаються стояти позбавленим крони стовбуром. Верхня частка колись доброї людини відлітає до малахітового бюсту Аркадія, де гучно стинається з непохитним символом хиткого авторитету, і падає обличчям на долівку.

Половина людини бореться за крихти гідності - з величезними зусиллями перегортається, відвертає очі від спотвореної жорстокістю бруківки до оманливо чистого й незайманого неба. Мудрець всміхається від журливої думки. Він намагається востаннє учепитися поглядом у неспотворені шматочки навколишніх витворів мистецтв, аби відтворити і охопити утрачену красу цілого, натомість ловить стурбований погляд навислого мітраїста.

Груди Теодора пронизує страх, а через мить - сором. Його очі сповнюються сльозами. Мудрець простягає палець до книжки у зміїній палітурці, обертає зіниці до лева, і ледве шепоче:

- Я...

Савмак витирає обличчя, і вичавлює сумну посмішку. Він киває, і каже:

- Знаю.

Тулуб і руки Теодора стрімко холоднішають, а горлянка пересохла та нагадує про третій тиждень блукань пустелею. Жрець Борисфена насилу ковтає залишки слини, і витискує трохи повітря з легень:

- Хочу...

Мідні колоси розтоптують рештки Руфіна, змішують з грязюкою. Лише вражені катарактою озерця не брудняться і зберігають чистоту. Савмак знімає рукавички, і бере руки мудреця до своїх.

- Добре. Я допоможу тобі.

Розрізане тіло неспроможне віднайти у собі достатньо священного тепла для озвучення, лише трохи сіпає м'язами вуст. Однак, молитва Теодора лунає гучно і дзвінко, підсилена голосом носія жорстоких пророцтв Нового сонця.

- На тебе, о Світло, сподівався. Не покинь мене у хаосі; достав мене та врятуй мене із твоїм ґнозисом.

Солдати архонта з полегшенням скидають нестерпні окови чужого й невизначеного, та спішать зайнятися до затишку звичним ремеслом - справи настільки буденної, що вона вже давно майже не відгукується у серці. А коли все ж відгукується - робить це радісно і палюче, адже знищувати ворогів, особливо таких потворних, напрочуд приємно і похвально. Порубаний торс бачить це, і знаходить у собі глибинні поклади вологи й мінералів, та перетворює цей скарб на сльозинку. Тривожне тремтіння грудей огортається спокоєм від дзвінкої музики систра і м'якого голосу:

- Почуй мене і спаси мене. Будь мені спасителем, о Світло, і врятуй мене, на шляху до Твого світла. Бо Ти мій спаситель і поведеш мене до Себе. І через таємницю імені Твого проведи мене й даруй мені твою таємницю.

Навколо дзижчать різаки і стогне плоть, скачуть архітектурні знущання і верещить людське стадо. Какофонія бійні уподібнює й без того гнітюче місце до пекла, а містяни починають верещати від приступів ірраціонального, проте нестримного жаху. Майже усіх глядачів сповнює первинна, тваринна паніка. Блимотливі стіни вогню підсвічують пики наляканих людей, які неспроможні похизуватися несхожістю з вивертами й завертами ріднесеньких стін. Лише два чоловіки спокійні, і моляться з подобами усмішок на блідих вустах.

- І Ти визволиш мене від цієї сили з лев’ячим обличчям, яку вони поставили як пастку для мене, бо Ти мій спаситель. І в Твої руки я вкладу очищення свого світла; Ти врятувало мене, о Світло, за твоїм ґнозисом.

Огрядні й неповороткі представники застарілого виду швидко падають жертвами заповзятливих рибалко-м'ясників. Останні шрами прадавнього світу розчиняються у сьогоденному бутті, та інтегрують забуту й застояну матерію у рухливі потоки - намулюються у фундамент для нових слідів, через які Життя буде являтися своїм найбільш обмеженим творінням. Під радісні верески Аркадія, бронзові колоси розчленовують і чавлять незвично численну здобич, а будівлі збуджено скачуть у томливому очікуванні нових атрибутів багатства. Лев помічає цей танок, але викидає з голови, і продовжує:

- Твоє мистецтво сповнилося люті до моїх наглядачів і вони не зможуть цілком володіти мною. Та я мав віру у світло.

Під тваринячі вигуки охоронців, Савмак обережно закриває повіки на застиглих очах товариша, і витирає сльози з власних. Людина розгублено озирається, і вирішує все ж завершити єретичну молитву.

- Я радітиму і співатиму хвалу, бо Ти змилувався наді мною, почув мене і визволив мене від гніту, де я був. І Ти звільниш мою силу з хаосу.

Спотворена щелепа дрижить, а зрадливі сльози знову прориваються і зволожують потовщені шрамами щоки. Лев закриває очі, відкладає книгу Теодора, і довго крутить у голові останній рядок - набір слів з багаторазового почутого переконання, яке лунало устами майстерно знедолених і знівечених оболонок. Савмак висміював цю тезу тисячу разів, але зараз не наважується промовити, адже вперше торкається до неї душею.

Послідовник учення Мітри довго готується і збирається з силами, після чого відтворює чиюсь останню надію на справедливість та спокій. Він говорить дуже тихо і обережно, та уважно прислухається до слів, ніби чує їх вперше:

- І Ти не залишив мене в руках сили з лев’ячим обличчям; Але ти привів мене у край, де немає гніту.