Відголосок Крові

Темрява розступалася повільно. Спочатку — тільки глухі звуки, потім — відчуття холоду, а далі — біль. Я не одразу зрозумів, що тіло більше не прикуте до холодного столу.

Я спробував поворухнутися, але м'язи відповіли протестом — немовби пережили страшенне випробування, що випалило з них усю силу. У голові лунали відгомони минулого: важкі залізні кайдани, ремені, що тримали мене протягом років, байдужий голос того, хто зробив це зі мною.

— Він прийшов до тями, — пролунав грубий голос неподалік.

Я ледь розплющив повіки, і очі одразу різонув біль від яскравих вогнів смолоскипів, що пробивалися крізь морок. Коли біль вщух, я нарешті зміг роздивитися й побачив, що перебуваю у наметі, де повітря було густо насичене характерним запахом розпеченої сталі, свіжих ліків і недавніх битв.Почувши чийсь рух і спробувавши зконцентрувати зір, я побачив що переді мною стояла дівчина. На вигляд не старша двадцяти років. У неї були тонкі, чітко окреслені риси обличчя, що видавали впертість, та бліда шкіра, на якій над лівою бровою біліла ледь помітна смужка — можливо, слід давнього шраму. Її тонкі губи були міцно стиснуті, ніби вона звикла приховувати свої емоції.

А її очі… вони вже бачили те, що змінює людей назавжди. Зелені, холодні, втомлені — у них застигла історія численних втрат, розчарувань і болю. Срібне волосся, блискуче, мов місячне сяйво, було заплетене в довгу косу, що спадала на спину, додаючи їй загадковості.

Вона носила легкий шкіряний костюм, створений для швидкості й зручності в бою, а на ребрах і поясі висіли по парі кинджалів, відполіровані до ідеального блиску.Зброя тих, хто не грає в чесні бої, а виживає будь-якою ціною. Навіть її шкіряна куртка, хоч і виглядала напрочуд елегантно на її стрункій фігурі, була явно створена для максимальної функціональності, а не для краси.

Її зовнішність аж ніяк не відповідала тому, ким вона була, — найманцем. Щоб стати найманцем у моєму місті, потрібно було пройти неймовірно складний іспит, де ціною найменшої помилки могло стати життя. Я й досі пам’ятаю дзвін сталі, що лунав із тренувального майданчика біля мого дому, а також суворі, пошрамовані обличчя ветеранів цієї справи. Фінальним же етапом був безжальний бій із найсильнішим воїном або ж із монстром, якого випускали на арену. В обох випадках рідко хто виходив звідти без серйозних поранень, а дехто – і з покаліченими кінцівками.

«Як її родина дозволила їй обрати цей шлях?» — ця думка не давала мені спокою. Вона могла загинути тисячу разів, але все ж стояла переді мною, насторожена, готова напасти будь-якої миті.

— Як тобі вдалося вижити? — її голос прозвучав рівно, але всередині ховався ледь помітний відтінок злості.

Її питання застало мене зненацька. «Як я вижив? Я й сам до кінця не розумію, що врятувало мене тоді, на межі… Злість. Злоба. А може, жага помсти?» — і після цієї згадки я відчув, як дивна енергія поворухнулася всередині: тілом розплився жар, що не належав звичайним смертним, а по пальцях рук пройшло відчуття, ніби занурюєш холодні долоні в гарячу воду. «Так ось що мала на увазі та гнида! Ось цю силу він мені "подарував"? Ту, яку я навіть контролювати не в змозі?!» — мене почав переповнювати гнів. А у пам’яті залунали його слова: «Ти… Ти моє величніше створіння!»

Вона дивилася на мене так, ніби знала відповідь.

— Ти однин з них, чи не так? — її голос був пропитаний злістю. — Тварюка з Луцеліону.

Після мого недовгого мовчання, під час якого я намагався сформулювати відповідь, почалася гроза. Вітер гнув дерева і завивав, часом приносячи подих холоду та вологи, а дощ, крапля за краплею, починав перищити сильніше. Зблиснула блискавка, і в ту мить, коли вдарив грім, я навіть не встиг зреагувати, коли до мого горла притиснули кинджал. Він виявився гострішим, ніж я очікував: навіть при простому дотику на шкірі залишилася ранка, з якої почала сочитися маленька цівка крові.

Очі дівчини палали ненавистю, а, можливо, в них просто ховалося щось більше, те, що я не зміг зрозуміти або не хотів приймати. На її повторне питання я не вагаючись випалив:

— Якби я був з Луцеліону, то вбив би тебе ще до того, як ти почала ставити мені питання, — звузивши очі, ніби насміхаючись, але їй це не прийшло до вподоби, і вона сильніше натиснула на кинджал, який почав впиватися в мою шкіру. «Скоріш за все, після загоєння залишиться шрам».

— Флерісса, не тут, відведи його кудись, і там, якщо хочеш, вбивай; не треба забруднювати намет, — грубий старий голос сказав це з легкою усмішкою, яку я встиг побачити. Чоловік був високий та широкий, можна було б навіть сказати, що він ходяча гора м'язів.

Вона роздратовано цикнула і я побачив як на секунду її пальці сильніше стиснули руківʼя.Втім, їй вистачило миті, щоб прийняти рішення в якому я залишаюсь живим. Флерісса повільно прибрала зброю, але її погляд залишався таким само холодним. — Сьогодні твій щасливий день, — пролунав її спокійний голос, в якому, однак, вчувалася прихована загроза. — Та я не впевнена, чи довго він триватиме. 

Дівчина підвелася, жестом наказавши двом найманцям, що стояли позаду. Ті, хоч і мовчали, та діяли напрочуд швидко. Один грубо схопив мене за руку, змушуючи незграбно підвестися. Інший обачливо тримався на відстані, очевидно, розуміючи мою потенційну небезпеку. — Ведемо його в ізолятор? — запитав один з них. 

Флерісса замислилася, її погляд на мить відсторонився. — Ні, — її голос прозвучав твердо. — Я сама з ним розберуся. Найманці переглянулися, але сперечатися не наважилися. 

Гроза надворі не вщухала; блискавки раз по раз освітлювали похмуре небо. Я відчував як незбагненна сила всередині мене тремтить, нестримно прагнучи вирватися назовні. «Більше не можу…» — і справді, енергія якимось чином вплинула на блискавку: одна з них із оглушливим тріском вдарила по землі, розсіюючи навколо себе пил та крапельки дощу.Здавалося, уся та нестримна сила, що клекотіла в мені, вирвалася назовні разом із цим сліпучим розрядом, бо майже тієї ж миті я відчув, як вона почала згасати.Енергія миттю відступила, і я ледь не похитнувся від раптової слабкості.Разом із нею зникло й відчуття тепла, залишивши лише холодний післясмак порожнечі. 

«Вона все побачила. Але чому мовчить?» — ця думка не давала мені спокою,і все майоріла у свідомості. Пальці Флерісси міцніше стиснули руків’я кинджала. В її очах я помітив не тільки підозру — там було щось більше, щось таке, чого вона, можливо, й сама не хотіла визнавати. А у її погляді чітко читалося: вона розбереться з цим пізніше — не тут, не зараз, але неодмінно. Флерісса вже прийняла рішення, яке ще не було озвучене, проте ясно сформувалося в її думках. 

Підхопивши якусь торбу і не гаючи часу, вона вийшла з намету першою. Мене ж грубо підштовхнули слідом. Руки були намертво зв’язані за спиною і вже починали нестерпно нити. Зап’ястя пекли, а кров, що ледве циркулювала, змушувала пальці німіти. «Якщо мене триматимуть так ще довго, я не зможу навіть стиснути кулак. Але чи це зараз важливо? Вони, схоже, вже вирішили мою долю». 

Флерісса крокувала впевнено, але не надто квапливо, ніби навмисне давала мені час подумати, оцінити ситуацію та усвідомити своє становище. Проте в її рухах відчувалася прихована напруга — не вагання, а скоріше зосереджене очікування.

***

Кожен крок віддавався болем у зап’ястях. Мотузка врізалася у шкіру, як металеві кайдани.

Звернувши в глиб лісу, на шляху почали зустрічатися все повалених дерева. А в моменті мій зір прикуло до себе величезне дерево, яке знаходилося далеко попереду. На ньому виднілися великі вирізані символи, які я вже десь бачив.

Зосередившись на них, щось у грудях стислося—немовби ці символи були частиною забутих спогадів, які я не міг повернути.

"Можливо, коли ми до нього підійдемо, я зможу розгледіти їх і згадати, де вже такі бачив."

Один із найманців непомітно відтягнув мене на декілька кроків назад, щоб поговорити.

— Слухай, хлопче, ми зробимо зупинку біля того дерева, але ти не хвилюйся. До речі, мене звати Роб, — тихо сказав він, озираючись довкола, ніби перевіряючи, що ніхто не почує.

"Роб? А, напевно, це той самий, який врятував мене."

Я подякував за порятунок, і ми повернулися.

Ми йшли ще близько п’яти хвилин, проходячи повалені дерева одне за одним, і коли вже підійшли до того дерева, про яке говорив Роб, Флерісса почала роздавати накази.

Робу—стерегти мене, але ще й дала знак рукою так, щоб не побачив інший найманець.

Роб кивнувши приготував арбалет.

Другому наказала піти й розвідати місцевість. Він мовчки погодився і повільно пішов.

У той момент, коли найманець був на безпечній для нас відстані, Роб вистрілив, потрапивши йому в шию. Болт прошив його наскрізь та встромився у дерево.

Найманець навіть не встиг зрозуміти, що сталося—хапав повітря, намагаючись щось сказати або когось покликати, але через декілька секунд впав, захлинувшись власною кров’ю.

Роберт подивився на мене. В його погляді читалося щось більше, ніж просто підозра.

Він сумнівався в мені?

Чи перевіряв, як я відреагую?

Перезарядивши арбалет, його пальці все ще стискали руків’я—ніби готові до наступного пострілу у разі потреби.

— Навіщо ви його вбили?.. Можна було просто зв’язати… — промовив я ці слова без жодної емоції, але мене проігнорували.

Роб кашлянув і наказовим тоном велів мені розвернутися до нього спиною. Не змігши прочитати емоції з його обличчя, я покірно розвернувся. «А я все гадав, що зі мною буде. Ось такий кінець?».

Заплющивши очі, я відчув холодне повітря, що торкалося шкіри; воно здавалося неприродним. Серце глухо вдарило у грудях, але його стукіт розчинявся в навколишній тиші. Секунди тягнулися хвилинами. Почали навалюватися спогади про рідне містоі: все було як у тумані, але я радів, що хоч перед своєю смертю побачив дім, нехай і у спогадах.

Серце встигло зробити три удари, коли я відчув, як мотузки почали спадати з моїх рук. Я повільно провів пальцями по зап’ястях, відмічаючи на місці, де була мотузка, червоні сліди, схожі на опіки.

— То ви… не вб’єте мене? — мій голос був спокійний, але всередині щось ніби застрягло, якийсь гачок, котрий змушував замислитись.

— Ні, хлопче. Я хотів сказати тобі це ще тоді, коли ми відійшли від нього, — Роб тицьнув пальцем у мертве тіло найманця, що досі було теплим. — Але не трапилося нагоди, — спокійно і з ледь помітною радістю, начебто справді був радий мене врятувати, відповів Роб, сідаючи на невелике повалене дерево.

— То той найманець, котрого ви вбили, не з вами, я так розумію? — наслідувавши приклад Роба, я також сів на дерево біля нього.

— Так, — цього разу відповіла вже Флерісса, яка за час зняття з мене мотузок встигла присісти на пеньок та почати точити свої кинджали. «Мені не хотілося б, щоб вона використовувала ці кинджали проти мене», — промайнула думка.

— А ви не могли його просто зв’язати? — запитав я, розминаючи плече, щоб відігнати біль від довгого перебування рук в одному положенні.

— Він мав здібність передавати свої думки іншим, — відповіла Флерісса

. Роздратування в її голосі наростало з кожним словом, неначе вона пояснювала малюку, що так робити не можна, а він усе одно чинив по-своєму. — І якби ми його не вбили, він повідомив би усім групам, що ми зрадники, і в нас додалося б клопотів.

— А від чого ви… — мене обірвали на пів слові. Я цьому не зрадів, але дозволив Робу висловитись.

— Так, все, на інші питання ми відповімо тобі вже зранку… — з усмішкою та втомленим тоном пробурмотів Роб. — Флеріссо, може, даси йому торбу, яку приготувала?

— Гаразд, — вона підняла мішок, трохи підійшла і кинула його мені. Він приземлився прямо під моїми ногами, чудом не влетівши в мене..

— Дякую, — саркастично промовив я.

Вставши і піднявши торбу, я попрямував до кущів, що знаходилися неподалік нашої стоянки. Зайшовши в зарості й розкривши мішок, я побачив там чорну шкіряну куртку з піхвами для кинджалів та чорні штани зі спеціальними маленькими кишенями для ліків, а можливо і для чогось іншого. Вдягнувши речі, я не дуже здивувався, що вони були трохи замалі для мене. Куртка щільно облягала плечі, але шкіра була жорсткою, незвичною для мого тіла. Штани теж тиснули в кількох місцях — вони не були моїми, але я не мав вибору. Ще, в торбі лежали кинджали з гравіюванням, схожим на фамільне. Я не хотів їх розглядати, бо вони були не моїми.Скоріш за все, Флерісси.

Закривши торбу, я попрямував назад до галявини з поваленим деревом. Дорогою, Перечепившись об корінь і дивом не впавши обличчям у калюжу, я помітив, що речі, які мені дали, мали якесь магічне зачарування, котре не дозволяло їм забруднитися ззовні. Обтрусивши пил з куртки, я рушив далі.

Коли я повернувся, Флерісса і Роб окинули мене вивчаючим поглядом. Роб відвернувся і продовжив полірувати арбалет, а Флерісса, своєю чергою, змінила погляд на здивований.

— Чому не взяв кинджалів? — з неприхованою цікавістю запитала вона, продовжуючи гострити свої.

— На кинджалах фамільне гравіювання, і як би мені не хотілося їх узяти, я не можу, — відповів я, переминаючись з ноги на ногу від утоми.

— Візьми їх, бо не зможеш захистити себе в разі потреби.— В її голосі почулося… хвилювання?

— Вибач, але я не можу їх прийняти, — категорично відповів я і вже збирався піти, коли вона швидко догострила останній кинджал, встала і рушила до мене.

— Куди це ти зібрався? Ми ще не закінчили, — голос, який нещодавно був ніжним та оксамитовим, став грубшим і злішим.

Я зупинився і зачекав, поки вона підійде. Наблизившись, вона витягла свої кинджали з піхов і силоміць вклала їх до моєї куртки.

— Віддячиш пізніше, коли ці кинджали врятують твоє життя, — і знову в її голосі відчувалося не злоба чи недовірливість, а щире хвилювання за моє життя.

— Добре, — сухо відповів я, як завжди. — І дякую, — у цих словах уже не було сухості; я був їй насправді вдячний за цей жест. Вона віддавала мені свої кинджали, позбавляючи себе додаткових шансів на виживання.

Після цього Роб та Флерісса повернулися до своїх справ, а я почав оглядати нову зброю. Взявши один кинджал, я провів пальцями по металу — гладкому, холодному, з витонченим візерунком на руків’ї. Покрутивши його в руці, я перевірив баланс — він був ідеальним. Ще кілька разів крутнувши кинджалом, я помітив, що то й справді було фамільне гравіювання: «Флерісса Віріан, не забувай своє коріння».

Ці слова, викарбувані на кинджалах, набули для мене нового сенсу. Це була не просто зброя, а частина її самої, її спадщина. Вона довірила мені щось надзвичайно особисте, і це викликало незвідане раніше тепло у грудях. Я провів пальцями по гравіюванню, відчуваючи кожен витончений завиток літер. «Чи знала вона, що я помічу?»

Я зробив кілька пробних випадів, відчуваючи, як кинджали стають продовженням моїх рук: легкими, але смертоносними. Повітря розсікалося тихим свистом від помахів. Стискаючи руків’я, що несли не тільки гравіювання, а й вагу довіри Флерісси, я почав рухатися обережніше, ніж раніше. Кожен випад, який я робив, був не просто тренуванням, а спробою зрозуміти душу зброї, відчути її відгук. Кинджали справді стали наче продовженням моїх рук, і тихий свист розсіченого повітря тепер здавався мені мовою, якою вони перемовлялися зі мною.

Лише коли від цього дивного єднання зі зброєю мене відволікли приглушені голоси, я помітив, що Роб закінчив зі свої арбалетом і тепер тихо перемовлявся з Флеріссою. Їхні голоси були ледь чутні, але я вловив уривки фраз: «…небезпечно…», «…довіряти?..», «…іншого виходу немає…». Так, я розумів їхню обачність, адже хто я для них? Навіть після такого жесту з кинджалами я залишався чужинцем, якому ще треба було заслужити справжню довіру.

Втома почала брати своє. Я прибрав кинджали, обережно вклавши їх назад у піхви на куртці. Знайшов відносно рівне місце біля тліючого багаття, яке вони розвели, сів, притулившись спиною до стовбура дерева. Флерісса кинула на мене короткий погляд, але промовчала. Поступово звуки лісу почали стихати, немов співали тиху колискову тільки для мене. Останнє, що я запамʼятав, – це потріскування гілок у багатті та далекий крик якогось птаха.

Прокинувся я від запаху смаженого м’яса та тихої розмови. Сонце тільки починало сходити, його промені пробивалися крізь густе листя, розфарбовуючи галявину м’якими золотистими плямами. Роб сидів біля невеликого вогнища і перевертав м’ясо на саморобному рожні. А Флерісса стояла осторонь, пильно вдивляючись у хащу.

— Прокинувся, хлопче? — Роб посміхнувся, помітивши, що я розплющив очі.— Гадаю, саме час для сніданку.

Він простягнув мені шматок м’яса: воно було підрум’яненим і соковитим. Голод давав про себе знати, і я з радістю прийняв їжу. «Неймовірна смакота.» - смак був дивовижним – трохи диким, але приємним.

— Отже, — почав я, ледь прожувавши, — від чого ви мене врятували? І ким був той найманець?

Підійшовши Флерісса сіла навпочіпки біля вогню. Її погляд все ще був настороженим, але вже не таким холодним, як учора.

— Той, кого ми вбили, — почала вона повільно, — належав до групи найманців-работорговців. Хоч у нашій країні це й заборонено, але за морем є ті, хто платить кругленьку суму за рабів.

Під час її останніх слів з лісу донісся чийсь крик: «Фле-е… Рі-і-іссо-о…».

Флерісса миттєво підвелася, відійшла, щоб побачити, хто там, і за декілька секунд гукнула нам збирати речі. Зібравшись, ми підійшли й стали біля неї з обох боків. Вона дивилася, як хтось біжить до нас. Він мчав з усіх ніг і дивом не перечепився об камінь, що виступав із землі. За деякий час він уже був біля нас.

Виглядав незнайомець як звичайний найманець, але дещо в ньому одразу привернуло мою увагу: срібне волосся з темними корінням, яскраво-зелені очі, а головне – вуха, загострені, схожі на листя. Зростом він був трохи менший за мене, а на поясі виднівся меч із навершям у вигляді дерева.

Закінчивши переводити подих, він сказав: — Треба швидше йти звідси! Я не знаю, наскільки вони відстали, але гадаю, що ненадовго, — з задишкою і неприхованим хвилюванням промовив він.

Флерісса подивилася на нього вивчаюче. — Ксею, а ти як завжди, — з легкою, ледь іронічною посмішкою промовила вона. — Не можеш поводитися тихо, — додала, потираючи пальцями перенісся.

Його «дурнувата усмішка» ледь помітно тремтіла, а в яскраво-зелених очах, попри показну безтурботність, ховалася тінь пережитого.

— Що є, те є, Флеріссо, — відповів він, потираючи потилицю. — Хотів прослизнути непомітно, як листок за вітром, але, схоже, сьогодні вітер був проти мене. — Добре, вже час. Усе зібрали? — Так.

Поки ми готувалися рушати, звуки шелестіння кущів раптом змішалися з гулким голосом одного з найманців. Він виступив уперед, глузливо посміхаючись, ніби вивчаючи нас. Ксей нахилився, зустрічаючи виклик поглядом. За ватажком вийшли й інші. Одного з них я впізнав – той самий здоровенний найманець, що нагадував Ґруккара, не вистачало лише пари іклів та шкіри оливкового відтінку. Інші вісім були не такі великі, але також вражали своїми розмірами.

— Стояти! Гадаєте, можете викрасти нашу здобич, і вам за це нічого не буде? — прогарчав старий, даючи знак своїм людям приготуватися до нападу.

— Работоргівля – це гидота, а не «грізне діло»! — вигукнув Ксей, дістаючи зброю. — І якщо ви так прагнете крові, то я дам вам її посмакувати на своєму лезі!

— Хлопці, до зброї! Треба показати їм, що стається з тими, хто нас зрадив!— скомандував ватажок.

Усі миттєво дістали зброю. На мить запала гнітюча тиша, яку порушувало лише наше прискорене дихання та тихий шелест листя. Я бачив, як Флерісса ледь помітно кивнула Робу, її погляд був твердим, рішучим.

Ватажок найманців хижо посміхнувся і першим рушив уперед, здіймаючи зброю.

Флерісса не чекала. Вона кинулася вперед, її рухи були настільки швидкими та плавними, що здавалося, ніби вона танцює. Її кинджали спалахували, відбиваючи удари меча, і в ту ж мить знаходили шпарини в обороні, залишаючи криваві порізи. Ксей бився з найманцем приблизно свого розміру, але йому не вистачало майстерності, щоб закінчити бій швидко; Але Роб допоміг йому.

Перший болт від ворожого стрільця просвистів так близько, що я відчув подув вітру на щоці, і врізався в дерево позаду мене. «Занадто близько!» — промайнула думка, змушуючи мене пригнутися ще нижче і відчути, як волосинка мого життя ледь не обірвалася. Цей стрілець діяв швидше і з більш небезпечних кутів, ніж я очікував.

Раптом пролунав короткий, повний болю крик Роба. Я різко обернувся: він стояв на одному коліні, обличчя скривлене від болю, а з його стегна стирчало оперення ворожого болта. Щось усередині на мить скувало мої рухи – це все було по-справжньому, і вони могли загинути.

— Я йому допоможу! — крикнувши це, Флерісса майнула до Роба, на шляху вправно ухиляючись від кількох болтів.

А ми з Ксеєм залишилися одні проти шістьох найманців. Ворог кинувся на мене, глузливо посміхаючись, лють палала в його очах. Час ніби сповільнився. Пам’ятаю лише, як руки, стискаючи кинджал, рухалися самі по собі: ухилення, обманний рух, різкий, майже невідчутний опір, коли кинджал увійшов у незахищену шию найманця. Гаряча хвиля бризнула на руку, і він з хрипом осів на землю, дивлячись на мене здивованими, згасаючими очима. Ксей не відставав – він також упорався зі своїм супротивником. Та на зміну вбитим одразу ж прийшли нові.

Коли Флерісса скрикнула й похитнулася, у мене всередині все похололо. Вона здавалася невразливою, нашим щитом. Тепер цей щит тріснув. Крик Ксея, повний страху: «Ось ми й залишилися вдвох!» — відгукнувся в моїй голові дзвоном розпачу. Погляд на її майже нерухоме тіло змусив мене на мить забути про власну небезпеку, але наступний випад ворога повернув до жорстокої реальності.

Я не міг відповісти Ксею – на мене насідав той самий здоровенний найманець, що нагадував Ґруккара. Його удари були важкими, наче то був не меч, а молот, і я ледь встигав відводити їх кинджалами. Він тиснув, не даючи мені ані секунди перепочинку, його обличчя було спотворене посмішкою, яку я бачив не вперше. Я добре пам’ятав цю посмішку – вона була такою ж, як і в Армендоса. Я спробував зробити фінт, але він передбачив мій рух. Скрегіт металу – і я відчув пекучий біль, коли його короткий меч, якого я не помітив, увійшов у мої груди.

Хитаючись, я зробив кілька кроків назад, майже упершись у спину Ксея. В очах почало темніти, тіло стало неймовірно важким, і я впав. Ксей кликав мене, та я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою, навіть пальцем. «Ось тут для мене все й скінчиться», — ці думки пропливали все частіше.

І ось минуло вже дві хвилини, які я провів на межі свідомості. Серце стихло, не було чути його поштовхів у грудях, що розганяли кров. Я чув відчайдушні крики Ксея, дзвін його меча, глухі удари. Він бився, як загнаний звір, проти трьох чи чотирьох найманців одночасно. Його рухи були швидкими, але в них вже відчувалася втома.

Найманці не поспішали його добивати; оточивши, вони повільно виснажували його, насолоджуючись своєю перевагою та його безвихіддю.

І тут, крізь туман згасаючої свідомості, я відчув це. Спочатку ледь помітний поштовх у грудях, потім ще один, сильніший – третій, четвертий. Моє серце, що, здавалося, вже зупинилося, раптово ожило, але билося не так, як раніше. Воно не просто колотило – воно ГУРКОТІЛО, наче всередині мене прокинувся вулкан, розганяючи по жилах не кров, а розпечену лаву. Кожен удар віддавався вібрацією в кістках, змушуючи тіло здригатися.

Разом із шаленим ритмом серця прийшло інше відчуття. Моя шкіра на грудях, руках, ногах – там, де її торкалася холодна земля, – почала нестерпно свербіти. Я зміг ворухнути головою, щоб подивитися, що з рукою, і з жахом побачив, як вона на очах змінюється: з-під звичайної шкіри проступали дрібні темні пластинки, тверді й холодні, як сталь. Вони швидко розросталися, перекриваючи одна одну, утворюючи щільний, блискучий панцир. Це було схоже на те, як змія скидає стару шкіру, але набагато швидше. На пальцях з’явилися кігті, схожі на ті, про які я читав у бестіарії.

Світ навколо вибухнув. Кольори стали нестерпно яскравими, кожен листок на дереві, кожна тріщинка на камені різали очі. А звуки… Я чув усе: повільне дихання Флерісси та перелякане Ксея, тріумфуючі вигуки найманців, шелест трави та листя, дзижчання комах – усе це звалилося на мене одночасно, оглушливим, нестерпним потоком інформації, від якого голова пішла обертом.

Незважаючи на хаос у відчуттях, дивна, холодна ясність заповнила мій розум. Я підвівся на ноги – рух, який ще мить тому здавався неможливим. Біль від меча у грудях нікуди не ділася, але тепер вона була іншою – глухою, далекою, ніби не моєю. Я опустив погляд. Лезо меча стирчало з моїх грудей, точно там, де мало битися серце. Я мав бути мертвим. Але я стояв. І навколо рани, замість крові, я побачив луску, яка щільно обхопила метал, ніби намагаючись поглинути його.

Моя рука сама потягнулася до руків’я. Пальці, тепер тверді й міцні, стиснули його. І я потягнув. Меч вийшов з легким, майже непомітним опором, ніби я витягав не смертельну зброю з власного серця. На місці рани луска зімкнулася щільніше. І я відчув дикий приплив сили, що розливався по тілу.

Тоді я підняв очі на найманців. На тих, хто це зробив. А гнів, що досі тлів десь у глибині, вибухнув із новою, сліпучою, всепоглинаючою силою. Це був не звичайний гнів – це була чиста, первісна, звірина жага вбивства. Вона затопила мій розум, спалюючи залишки людських думок. І я відчув, як із моїх грудей виривається нелюдський рик, а світ, почав розчинятися у червоній пелені цієї нестримної сили.