ПАПЕРОВІ ЛІТАЧКИ

Ця історія сталася у травні у звичайнісінькому київському дворі. Якось однієї днини маленькі мешканці цього двору, як і зазвичай, були заклопотані своїми справами. Одинадцятирічна Софійка сиділа на лавці та завзято дриґала ніжками, вигукуючи та ніжно виспівуючи:

– Який чудовий день! «Поцілуй мене ніжно, сонечко, доторкнися до щічок моїх…»

Вона була напрочуд гарною, точніше найвродливішою у дворі, у класі та на паралелі. Її блакитні оченята випромінювали особливе сяйво, ніжні щічки завжди були вкриті здоровим рум’янцем. А довге волосся пшеничного кольору мало якийсь магічний блиск. І дівчинка так звикла до свого беззаперечного статусу красуні, що їй вибачали її дивну манеру поведінки. Вона прохала всіх називати її ніжно Сонею і за нагоди дуже любила вислухати компліменти на свою адресу. Надто стежила за своєю зовнішністю, завжди мастила пухкенькі губки блиском, щоб вони видавалися ще більшими. І дуже вразливо реагувала на чиїсь стосунки. Сама не контактувала з хлопцями, хіба що суто з шкільних питань. За нею впадали мало не всі однокласники, та й зі старших класів хлопці заглядалися, але щось змушувало дівчинку сторонитися їх всіх.

Зненацька з-за рогу вибігла її однокласниця Катя:

– Хух! Ледь втекла від того задираки. Це ж треба так нагліти! «Дай списати домашку! Та дай списати!» Учепився, наче кліщ!

Соня заходилася від сміху:

– То Вітька добивається твоєї уваги. Ти домашку віддала б та раділа життю. Хай би справді хоч щось почитав у тому зошиті.

Катя витягнула люстерко з маленької сумочки, уважно на себе подивилася. Ще зранку карі очки вона старанно підвела знизу олівцем, вії акуратно увиразнила чорним кольором. Нині задоволено провела рукою по довгому, коричневому, хвилястому волоссі, яке охайно прибрала у хвіст, проте зніяковіло відповіла:

– Не помічала, що подобаюся йому. Та й ти ж у нас красуня і на весь клас, і на весь двір. Знову сьогодні робила масочку для волосся?

– Так, я ж – сонячна лялечка, мушу дбати про свою красу, – Софійка знову почала наспівувати: – Поцілуй мене ніжно, сонечко, доторкнися до щічок моїх…

До них прямувала їхня однолітка Оля повільною, самовпевненою ходою. Вона завзято критикувала всіх, хто користувався косметикою. Тож подруги не раз мали від неї гостре слівце. Її чорняве, кучеряве волосся неслухняно стирчало на всі боки, а зелені очі завше допитливо роззиралися довкола. Проте сьогодні вона була дуже зосередженою, присіла на лавку і розгорнула підручник з історії.

– Досі байдикуєте? – зверхньо спитала з інтонацією їхньої класної керівниці Валентини Петрівни. – Мені он ще два параграфи треба дочитати до завтра. А ще допомогти мамі прибрати квартиру, вона надто втомлена після шпиталю. Каже, що знову привезли поранених, – Оля стиха зітхнула.

Дівчинка була найсерйознішою серед подруг, як казала про неї мама: «Не за віком розумницею». Оля встигала і навчатися на відмінно, і відвідувати секцію плавання, і допомагати вчителям початкової школи проводити інколи уроки математики.

– Я ледь встигла перепочити після уроків та домашки, як мама покликала допомогти готувати вечерю. Вона теж зазвичай виснажена після керма. Як почалася війна, то я її майже не бачу через волонтерство, – зітхнула Катя.

– Слухаю оце вас і дивуюся – чого так переймаєтеся? Заняття незабаром закінчаться, попереду канікули, – позіхнула Соня. – Треба частіше бувати на свіжому повітрі та їсти щось смачненьке, – вона витягнула з кишені яблуко і надкусила з насолодою, – М-м-м, як смачно!

– Ти така безтурботна, наче живеш поза реальністю. Тут же щомиті може щось летіти над нами – як не шахед, то ракета! – роздратовано відповіла Оля.

У цю мить до дівчат згори прилетів паперовий літачок та впав неподалік.

– Це від Вітьки! Вже й тут мене вистежив! – скрикнула роздратовано Катя.

– Слухай, в тебе параноя. Нема тут ніякого Вітьки, – спокійно зазираючи в книжку, промовила Оля.

– А ти звідки знаєш? – запитала розчаровано Катя.

Оля підвела погляд на однокласницю і з докором промовила:

– Бо зустріла його пів години тому біля музичної школи. Він поспішав на урок.

Соня на те голосно і трохи вдавано засміялася:

– Пішов розучувати серенаду під гітару, щоб зізнатися тобі в коханні.

Оля натомість зосереджено дивилася в книжку:

– А що поганого в коханні? Ти ж з’явилася на світ, певно, завдяки коханню батьків?

– Я… я не знаю. Мама уникає розмов про батька. У нього давно інша родина, – відповіла понуро Соня.

– Не слухай цю всезнайку! Оля, припини ці розмови! – Катя навіть підвелася з лавки на знак протесту. – Вітька – класний хлопець, не юзер, але я не можу зізнатися йому в цьому, бо його критикує моя мама.

– Певно, це суто через її трабли, – відповіла повчально Оля.

Соня натомість зітхнула у відповідь:

– Я б хотіла мати класного друга. Але не вірю жодному хлопчиську. Бо фазе надто рідко цікавиться мною.

– Чого тобі нарікати на нього? Он яку круту одежу тобі дарує. Та й мобілка в тебе останньої моделі. Дай поюзати! – вигукнула Катя.

Соня схопилася за телефон:

– Не дам! Там багато секретної інформації!

– Ти шпигуєш за кимось? – спитала насмішкувато Оля.

– Ні, вона веде самозакоханий нотатник про своє безтурботне щодення, – цього разу щиро засміялася Катя.

Соня підвелася з лавки і трохи відійшла у бік дошки оголошень, що стояла тут ще з часів, коли дівчата були малючками:

– Що ти про мене знаєш насправді? Чого так знущаєшся?

У цю мить згори прилетів ще один паперовий літачок та знову впав неподалік.

– Тут що смітник для паперу? – Катя з роздратуванням підхопила обидва літачки і понесла до смітника біля лавки, але раптом зупинилася, – О! Дівчата! На них щось написано!

– I love you, Katarina! It’s me – Victor! – виголосила з іронією Соня.

– Та годі тобі комизитися та кепкувати! Тут написано: «Це для Соні», – відповіла Катя.

– Що-о? – Скрикнула здивовано Соня. – Твій Вітька відтепер любить мене? Оце несподіваний поворот дворової мелодрами!

– Чоловіки в усі часи людства були полігамні, – спокійно виголосила Оля, дивлячись у книжку.

Катя і Соня здивовано вигукнули водночас:

– Полі… як ти кажеш?

– Та не переймайтеся. То я не подумала, що кажу, – посміхнулася Оля.

– То тепер твоя черга нервуватися. На другому літачку написано: «Це для Олі», – засміялася Катя.

Оля здивовано підвела на неї очі:

– Що-о? Що ти верзеш?

Соня радісно всілася знову на лавку:

– Обожнюю ребуси і загадки! Тож, Олюню, в тебе теж є залицяльник?

У цю мить згори прилетів третій паперовий літачок та приземлився неподалік.

– Чиї це дурнуваті приколи? – роздивилася довкола Катя. – На жодному балконі нікого нема.