Світ його очима

Суцільна темрява і жодного прояву світла. Скільки б не намагався кліпати, терти очі, дивитись у різні боки – все безрезультатно. Глибока темінь огортала тіло своїми холодними обіймами. Серце калатало, а талію ніби стискала гостра мотузка. Несподівано, міцно, змушуючи задихатися.

Хотілося кричати, але пітьма поглинала навіть голос. Хотілось плакати, але вся рідина застигла в тілі. Хотілось втекти, але ноги не рухались. Нагадуючи металеві, вони лишались нерухомо стояти на місці, припаяні до підлоги.

Паніка та страх розповсюджувались тілом. Не знаючи де знаходиться і чому, найлогічнішим здавалося покинути це прокляте місце.

Пролунав скрип. Той самий, звичний йому скрип, коли відчиняються двері його кімнати.

Він одразу обернувся у бік звуку. Яскраве світло полилося з відкритої прямокутної щілини. Чим більше відчинялися двері, тим ширшим ставав той прямокутник зі світла. Єдиного джерела, котре освітлювало цю пітьму.

Кутки очей почали розпізнавати розмиті контури стін, підлоги, обʼєктів навколо. Так, це дійсно його кімната. Не дивно, що він всередині. Але чому тут так темно?

Новий звук привернув до себе увагу. Знову зі сторони тих дверей. Тільки це не скрип. Щось інше, наче… Наче щось габаритне повзе у його бік. Треться своїм тілом о підлогу, інколи гупаючи по тій.

Дивний, неприємний, страшний звук.

Він зосередив очі на прямокутнику світла, і за секунду там зʼявився темний силует. Щось неймовірно здоровенне перетинало поріг його кімнати, вторгаючись всередину. У цього «щось» проявились довжелезні мацаки. Бридкі та з шерстяним покривом по тильній стороні.

Два, чотири. Ні. Шість! Шість мацаків звивалися, поки основне тіло поступово наближалося до нього.

У кімнаті все ще надто темно аби розгледіти деталі, але навіть так зрозуміло. Це чудовисько! І воно стоїть прямо перед ним. Протягує свої кінцівки, огортаючи й без того слабке тіло, у свої вологі обійми.

В якийсь момент – мозок повністю відключився від перенапруження. Лише серце давало про себе знати, відбиваючи болючі удари, досягаючи голови. В черепі почали розноситися дзвони, віддаючи вібрацією всім тілом.

Очі застигли на масивному, розмитому тілі попереду. Десь посередині зʼявився невеличкий отвір. Але вже через секунду він розширився настільки, що міг проковтнути тіло дорослої людини.

З нього стирчали ряди гострих, кривавих зубів, як в акули. І у ніс одразу вдарив неприємний сморід тухлятини.

Мацаки підняли його тіло, поступово підносячи до величезного рота. Очевидно, він стане їжею для цього чудовиська.

Ця запізніла думка промайнула в голові. І в сантиметрі від величезного рота, він напружився, заплющивши очі. Серце калатало, у вухах дзвонів шум, а тіло нагадувало один суцільний мʼяз. Відчуття порожнечі нахлинуло на розум, поки він готувався до смерті.

ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ

Серце продовжувало голосно відбивати удари в грудях.

ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ-ТУМ

Він все ще тримав очі міцно заплющеними, у страху перед невідомим.

ТУМ-ТУМ-ТУМ-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум

Пульс по трохи почав вирівнюватися, а тіло розслаблятися. Нічого не відбувалося. Тому він осмілився ворухнути пальцем, потім долонею, рукою.

Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум-Тум

Намацавши знайомі простирадла, він ще з пів хвилини пролежав нерухомо, і лише опісля розплющив очі.

Це його кімната. Але не така темна, як він бачив ще мить тому. Через зашторені вікна пробивалося легке світло світанку. І хоча всередині все-таки панувала напівтемрява, проте без проблем можна розгледіти простір навколо. Певне на годиннику близько пʼятої ранку. А минулий досвід – не більше ніж нічний кошмар…

Дамі перекотився на правий бік, з легкістю видихаючи нещодавнє напруження. Серце вже заспокоїлося, хоча тіло все ще трохи трусило. Кінцівки відчувалися занімілими. Та і спина вкрилась рясним потом.

«Як же я злякався…»

Через учорашню розмову про чудовиськ, йому наснився такий реалістичний кошмар. Це напевне найстрашніше жахіття за його девʼятирічний досвід життя. Чесне слово!

І вміє ж Олег налякати… Як почав вчора свої страшилки розповідати. А в його арсеналі цих байок досхочу! І про чудовиськ під ліжком, у шафах, каструлях, в лісах, озерах, під землею, небесах.

Не дивно, що сьогодні – йому наснилось таке жахіття, що кров стигне!

Коли тіло нарешті повністю оговталося після стресу, Дамі почав активно стукати кулаком по матрацу. На дитячому лиці зʼявилось роздратування з обуренням.

Випустивши пар, хлопчик звалився назад в обійми мʼякенької постелі. Перед очима зʼявився образ Олега з веселою посмішкою та хитринкою, що притаманна його очам. Щоки Дамі одразу надулися. Чомусь стало соромно зізнатися, що учорашні байки налякали його до кошмарів уві сні.

Вірно! Він не зізнається! Ніколи! На кін поставлено його гідність!

Сьогодні субота, тож можна поспати подовше. Але через надто активне пробудження він вже не міг заснути.

Так сталося, що сьогодні як раз робочі зміни його батьків. Мати Дамі працювала на місцевій кондитерській фабриці, а батько в автомайстерні якогось давнього знайомого. Тому не дивно, що подружня пара, встала рано вранці, у суботу. І поки матуся готувала сніданок, батько повільно вдягав свою одежу.

Дамі тихенько прокрався на кухню, оминаючи кімнату, де батько намагався укласти своє волосся, котре стирчало у всі боки, після сну. Хлопчик сів на один зі стільців, поклав лікті на стіл та притулив долоні до щік.

— Плюс одну порцію, будь ласка.

Пролунав дзвінкий дитячий голос позаду, через що жінка біля плити здригнулася від несподіванки.

— Ти чого не спиш так рано? Сьогодні ж вихідний. — Жінка глянула на свого сина в пів оберту.

— Не спиться чогось. Може це старість?

— Старість?

Жінка підняла одну брів, ставлячи під сумніви слова сина. Паралельно не забуваючи помішувати кашу у каструлі, додаючи додаткову порцію пластівців з молоком.

— Це ти від місцевих пенсіонерів понабирався?

— А що не так? Степанович вічно каже, що прокидається о четвертій ранку, бо якийсь внутрішній годинник змушує його підійматися. І що у всьому винна старість!

— Пффф. — Жінка прикрила рота тильною стороною руки.

Судячи з того, як трусило її тонкі плечі – вона стримувала сміх. Дамі теж посміхнувся.

Закінчивши з приготуванням, жінка почала викладати страви на стіл.

— Якщо ти старієш, то я напевне вже бабця, котра однією ногою в могилі. — З посмішкою промовляла вона.

— Не правда! — Заперечив Дамі. — Матуся найгарніша і вічно молода красуня!

Жінка погладила голову сина, щасливо сміючись.

— Ти ж ще не почистив зуби та не вмився?

Дамі кивнув, підтверджуючи.

— Тоді марш, до ванної, поки все стигне! На шляху скажи батькові, щоб теж йшов до столу.

Дамі кивнув і зістрибнувши зі стільця, швиденько вибіг з кухні.

Закінчивши всі дані йому розпорядження, він повернувся як раз, коли каша досягла ідеальної, для споживання, температури.

Матуся саме виклала додаткову тарілку з нарізаними фруктами, після чого сіла поруч з батьком. Наче метелик, Дамі залетів на кухню, тихо займаючи свій рідненький стілець.

Він не знав чи у всіх так, але в його родині кожен мав своє улюблене місце. І його знаходилось в ідеальній позиції! Позаду двері, попереду стіл, а за тим вікно, завдяки чому можна завжди спостерігати за всім, що відбувається на вулиці.

Поки троє людей, за столом, викладали фрукти до своєї каші, поливаючи все це медом, на фоні лунали новини.

Ще з малечку Дамі примітив цю батькову звичку – вмикати новини на своєму смартфоні, під час сніданку, обіду та вечері. Батьки навіть не завжди слухали, про що там говорять. Частіше просто розмовляли між собою, поки на фоні роздавався цей шум.

Ось, наприклад як зараз. Тато з мамою щось обговорюють.

Дамі ніколи не міг зрозуміти цієї звички. Навіщо вмикати те, що не збираєшся слухати? Може це спадково? Дідусь теж вічно так робить.

[…На цьогорічних виборах парламенту, явка громадян, котрі вирішили проголосувати – склала сорок три та пʼять відсотків. Як повідомляють експерти – це найнижчий показник явки за останні десять років. Вчора о десятій вечора нарешті оприлюднили результати голосування. І що ми маємо?…]

— Звісно з кожним роком все менше людей голосуватимуть, бо це немає жодного сенсу. — Буркнув батько на свій смартфон.

Він невдоволено хмурився поки жував свою кашу.

— Всі давно знають, яка гнила система в цій країні. — Чоловік агресивно зачерпнув ложкою кашу, відправляючи ту до рота. — Скільки не голосуй, ця триклята партія багатіїв однаково отримує пʼятдесят відсотків голосів, а їх друзяки – «Правда» ще двадцять відсотків!

Здається ця тема не на жарт роздратувала його батька. Бо завжди спокійний чоловік, почав несподівано вередувати, наче мале дитя. А жертвою психів стала – ні в чому не повинна каша с фруктами.

[…деякі громадяни вийшли з протестами. Як ви можете бачити, люди стоять навпроти будівлі парламенту з плакатами: «Ми не сліпі», «Владу народу!», «Вибори мають бути прозорими!» та тому подібне…]

— Ну а як же інакше? Вже не одне десятиліття вони при владі. Крутять нами, як хочуть!

[…Голова партії «Мир» виступив з коментарями, аби заспокоїти громадян, запевняючи у справедливості проведених виборів. Уривок виступу ви можете по…]

Батько з силою ткнув пальцем по екрану пристрою, вимикаючи відео.

— Ще чого! Слухати голову цих бандитів!

Мати протягнула кружку з завчасно завареним травʼяним чаєм, своєму чоловікові. Знаючи характер того, та враховуючи сповіщення результатів виборів, котрі лунали з кожної діри, вона була готова до подібного.

Батько взявся за кружку і почав несамовито пити напій, наче той дійсно міг потушити полумʼя в його серці.

Ще трохи посидівши з буркотом у бік влади, він згодом заспокоївся. Тому під кінець сніданку, сімʼя із трьох людей переважно мовчала. Після чого батьки: зібралися, попрощалися з сином і пішли на роботу.

У квартирі стало тихо. Ні тобі голосів, котрі щось буркочуть на фоні. Ні звуків, як ложка торкається дна тарілки. Ні коротких розмов, ні чавкання.

Поки лежав лицем на прибраному столі, на Дамі накотилося дивне почуття невідповідності. За секунду, кімната наповнена шумами, з різною тональністю, раптово замовкла, поринаючи у порожнечу.

Він швидко підскочив з місця, підбіг до вікна і відкрив те навстіж. До його вух почали доноситися співи пташок, вигуки воронів. Вітерець, що гойдає крони дерев, шелест листви. Поодинокі голоси людей, які вже прокинулись і метушились у своїх домівках. Навіть траплялись поодинокі випадки пішоходів. Хоча звук їх кроків не досягав його поверху, проте Дамі цілком міг уявити, це шурхотіння.

Годинник показував сьому сорок три. Дамі не знав чим себе зайняти. Ігри здавались не цікавими, читати теж не хотілося. Він перебував у тому суперечливому стані, коли надто нудно і неймовірно ліниво робити бодай щось.

Не придумавши нічого ліпшого, він повернувся до своєї кімнати та впав на ліжко. Очі перекотилися у бік не до кінця заштореного балкона. Ще надто рано, тож Олег точно спить. Та і не чутно жодних шумів зверху. Якби хтось почав ходити, відчиняти двері та тому подібне, Дамі точно почув бодай щось. А так… Надто тихо…

Він перекотився на бік, накрився ковдрою та заплющив очі.

На диво, невідомо коли і як. Попри думки, що не зможе, Дамі таки заснув. Може після ситного сніданку, організм вирішив, що таки настав час поспати?

Невідомо. Проте цього разу – він солодко проспав без сновидінь. А після пробудження – енергія так і виривалася з хлопчачого тіла! Від минулої ліні не лишилося жодного сліду. Він готовий пробігти марафон, якщо необхідно!

І тут у дитячу голову прокралася геніальна думка!

Дамі зістрибнув з ліжка, перевірив час на годиннику. Десята шістнадцять. Чудово!

Він підійшов до кутка кімнати, взяв там палицю, що колись мала почесне імʼя – швабра. Повернувся до ліжка, встав на те й почав легенько стукати по стелі. Після короткого стуку, він зістрибнув на підлогу, повернув палицю на місце, і швиденько вийшов на балкон.

Олег не змусив довго на себе чекати, бо під час стукоту знаходився у своїй кімнаті.

— Вже прокинувся? — Пролунав знайомий голос зверху.

Дамі одразу посміхнувся, почувши той.

— Так! І у мене до тебе пропозиція!

Після короткої паузи знов пролунав голос:

— Яка?

— Пішли прогуляємося набережною!

— Набережною? — Судячи з інтонації, Олег здивувався. — Стій. Ти ж це пропонуєш не тому, що хочеш поплавати у річці?!

— Ти що?! Зараз початок травня! Хоча і тепло, але не на стільки, щоб вода прогрілася. Хто я по твоєму, щоб лізти у таку воду, зараз?

— …Ну добре тоді. Хочеш просто пройтися алеєю?

Дамі енергійно закивав, відчуваючи, що друг майже готовий погодитися на пропозицію.

— Ага! Почнемо, як зазвичай і до самого хвилястого мосту! Хочу ще перебігти на той острів! І-і…

Дамі вже вимальовував, у своїй голові, потрібний маршрут. Спершу, від дому до набережної – йти хвилин двадцять. А потім можна гасати хоч до вечора!

Переможений чужим оптимізмом та наснагою, Олег тяжко видихнув і все-таки погодився:

— Добре-добре. Підемо куди хочеш. Я зараз попереджу бабусю. Як зберуся, то спущуся до тебе.

— Прийнято!

— Не забудь телефон.

— Не забуду!

Радісний Дамі повернувся до кімнати та першим ділом почав зачиняти всі нещодавно відчинені вікна. Одягнувшись у зручну одежу, він поквапився складати все необхідне у невеличку сумку.

Ще коли Олег тільки переїхав до своїх дідуся з бабусею, кілька років тому, серед сусідів пройшла хвиля пліток. Тоді краєм вуха Дамі почув, що батьки новоприбулого хлопчика загинули під час нещасного випадку, але подробиці ніхто не відає.

Тато Олега був єдиною дитиною своїх батьків, а про родичів його матері взагалі нічого невідомо. Тому хлопчик, котрий жив з двома людьми похилого віку, не мав нікого окрім них. А вони своєю чергою – нікого окрім нього.

Ця маленька родина із трьох людей – не бідувала. На столі завжди знаходилось місце свіжим стравам. Необхідним речам у домі та одежі для Олега. Але при цьому, деякі речі, два пенсіонери не могли собі дозволити.

У час, коли майже кожна дитина їх віку, мала простенький смартфон для дзвінків, Олег не мав нічого подібного. Тому, щоразу, коли хлопчики відправлялися разом на прогулянку, бабуся Олега могла з більш-менш спокійним серцем відпустити тих, бо знала, що у разі чого, зможе звʼязатися з онуком через Дамі.

Закріпивши пояс сумки через плече, він ще раз перевірив, чи у квартирі все зачинено та вимкнено. Після чого одразу взувся та відчинивши парадні двері покинув домівку.

У коридорі вже чекав Олег. Побачивши якого хлопчик радісно посміхнувся.

— Вперед!

Вигукнув бадьорий Дамі, підстрибуючи на ходу. Гарний настрій друга виявився заразним. Тому вже через секунду, двоє дітлахів – весело сміялись і стрибали.