Світ його очима

Дорога зі школи ніколи не здавалась чимось нестерпно довгим. Можливо через те, що Дамі нікуди не поспішав, або ж це виключно заслуга Олега.

Крок, за ним ще один, другий, третій, десятий, сотий, тисячний… Інколи в тиші, інколи заряджені цікавою розмовою, два хлопчики оминали двори, поступово наближаючись до девʼятиповерхового будинку у жилій зоні.

Як і всі інші, цей будинок не відрізнявся нічим особливим. Насправді – всі вони видавались однаковими. Зведеними один за одним, нагадуючи фігури з Тетриса. Коли проходиш крізь арку одного будинку, і виходиш на двір іншого, ти ніби потрапляєш у зациклений простір, де кожен раз, покидаючи арку, бачиш один і той самий будинок, з якого зайшов. Настільки ідентичні, що не місцевий міг би заблукати. Та і місцевий також, чого вже приховувати?

Оскільки заняття, у молодших класах, закінчувались до обіду, діти спокійно могли насолоджуватися приємним весняним теплом з ароматом квітучого бузку. Вітерець із ніжністю гойдав крони дерев, легенько чіпляючи бузкові бутони. Коли сонечко прогрівало землю своїм промінням, час від часу відблискуючи від скляної поверхні вікон.

На деревʼяній лавці, навпроти будинку, ліниво розлігся рудий кіт з білими плямами. Під сонячними ваннами, його хутро блищало золотом, переливаючись у ритмі спокійного дихання.

Проходячи повз лави, Олег на кілька секунд зупинився. Протягуючи руку – він почав пестити володаря лави за вухом. Рудий кіт охоче відізвався на ласку. Спершу підійняв голову, аби дитяча рука почесала біле хутро під шиєю, після чого потерся і самою мордочкою о долоні.

Блискуче, на сонці, хутро здавалося легким, теплим та пухнастим. Так і кортіло торкнутися. Дамі з певним жалем спостерігав за діями друга, сумно видихаючи. Йому теж кортіло торкнутися цього м’якенького пухнастика просоченого сонячним теплом, але на жаль, Селера – не давався нікому окрім Олега. Навіть господарка кота, пані Олена не могла похвалитися подібною близькістю зі своїм домашнім улюбленцем.

Завершивши ласку, Олег повернувся у бік Дамі, після чого вони відновили рух у бік будинку. Зморщене від купи емоцій лице друга не приховалось під блиском сонця, що насмішило і викликало посмішку.

— Чому ж Селера підпускає до себе лише тебе? — Із жалем в голосі протягнув слова Дамі. — Я теж хочу його пожмакати! — Він підняв долоні й почав імітувати пальцями, ніби щось енергійно стискає.

Олег засміявся, після чого захитав головою.

— Може тому, що ти кличеш його Селерою?

— А що не так? Селера йому підходить значно ліпше за Сіма! — Почав відстоювати свою позицію Дамі. — Вічно шипить, кусається та дряпається! Такий же огидний, як і селера!

Правда в тому, що ображена дитяча душа не могла пробачити, подібну агресію, рудому пухнастику, котрий недолюблював майже всіх навколо. Це і породило імʼя «Селера», на честь найбридкішої (в його уявлені) рослини.

Олег все це чудово розумів, але міг лише пожаліти свого друга.

— Коти живі істоти, як і люди. — Почав пояснювати Олег. — У нас значно більше спільного ніж ти думаєш. Вони так само мають свої почуття, думки, зону комфорту, інстинкти…

На ці слова Дамі ображено фиркнув, знов насмішивши друга.

— Ось, давай уявімо… — Продовжив говорити Олег. — Ти вирішив перепочити після уроків і почав грати в ігри, на своїй приставці. Як раптом! До твоєї кімнати вривається величезна, потворна істота з рогами та слизькими мацаками! Мало того, що зʼявилось невідомо звідки, так ще й лізе обійматися і тертися своїми кінцівками о твою шкіру під одягом. Тобі сподобалось б таке?

— Ну ти видав! Я ж геть не бридке чудовисько! Всі дорослі кажуть який я симпатичний! Не наговорюй!

Олег повів плечима.

— Ну ти ж не знаєш, яким тебе бачить Сіма. Може в його очах ти якесь чудовисько? Зовнішність не така як у котика, нема хутра по всьому тілу, ще й більший за нього.

— Але якщо все так, тоді чому він підпускає до себе тебе? Ти теж людина, як і я. — Дамі склав руки на грудях і з недовірою глянув на друга, ставлячи під сумніви його слова.

Та другий не розгубився. Олег приклав долоні до своїх щік. Зобразив миле личко і підморгуючи відповів:

— Може я настільки чарівний, що жодна жива істота не в змозі переді мною встояти?

У Дамі аж перекосилося лице від побаченого.

— Ти це своїм бабусі з дідусем будеш розказувати!

— Так-так. — Олег швидко закліпав очима, через що його довгі вії почали нагадувати крила метелика, у швидкому польоті.

Коли Олег так робив, Дамі здавалося, наче на лице його друга накладають якийсь фільтр, через що те починає блищати, а на фоні розпускаються квіточки з зірками. Прямо як у тих мультах чи мальописах, які він буває читає.

І поки Дамі думав про своє, а Олег продовжував демонструвати режим «хитрожопа милота», вони встигли перетнути парадні двері та зайти всередину ліфта. Олег натиснув на кнопки: чотири та пʼять, після чого металеві двері плавно зачинились перед хлопчачими носами.

Кожного разу, під час руху ліфта, всередині тіла відчувався незвичний лоскіт. Олег на автоматі потер свій живіт. За останні роки, як переїхав сюди – він так і не звик до цього відчуття.

На четвертому поверсі ліфт зупинився і так само плавно розкрив двері, як і зачинив, до цього. Олег легенько підштовхнув друга, торкаючись спини. Тим самим – змусивши того нарешті повернутись до реальності.

Дамі ватними ногами покрокував вперед. Покинувши ліфт, він швидко обернувся і помахав рукою.

— …До завтра...

Як зазвичай промовив хлопчик, на що Олег кивнув, проводжаючи друга посмішкою. Двері ліфта зачинились, приховуючи образ дитини за металевою стіною.

Дамі розвернувся і покрокував у бік своєї домівки. За дверима квартири його чекала вже звична тиша. Воно й не дивно: батьки на роботі, дід з бабою живуть за містом, а він сам – єдина дитина у сімʼї.

Пообідавши тим, що знайшов у холодильнику, він одразу пішов до своєї кімнати.

Він жив у сімʼї середнього статку, принаймні так вважав Дамі. Хоча будинок і старенький, проте квартира достатньо простора для родини із трьох людей. У нього є власна кімната, яку він має право облаштувати, як сам того забажає. Кухня та ванна кімната – невеличкі, проте достатньо комфортні для використання. Тут по домашньому затишно, хоча часом і порожньо.

Підійшовши до столу, хлопчик почав викладати весь вміст свого рюкзака. Вчителі не давали їм багато домашніх завдань, тому зазвичай – він без проблем виконував ті, менше ніж за годину, після чого зі спокійною совістю міг займатися чим душа воліє.

Сонце пробивалося крізь не до кінця зашторені вікна, малюючи свої яскраві плями. Дамі повернув голову у бік світла. Його кімната виходила на балкон, а зверху знаходилась кімната Олега. Який жив прямо над ним, у квартирі поверхом вище.

Це досить зручно, бо щоб поговорити, їм не треба приходити до квартир один одного. Дамі необхідно просто постукати по стелі шваброю, і після цього обумовленого сигналу, вони обоє вийдуть на балкон. Зазвичай таким чином вони домовлялись про наступне місце зустрічі. То Дамі бігав до Олега, коли бабуся друга випікала щось смачненьке для хлопчиків, то Олег спускався до Дамі, бо у більшість днів, квартира лишалась порожньою, що дозволяло бавитися досхочу.

У навчальному класі переважали світлі кольори. Білосніжні стіни, контрастували з жовтими шафами, що притулялися до них, а складені разом білі парти, зі стільцями, стояли на підлозі гірчичного кольору. Дамі сидів на одному із таких стільців, ліниво спостерігаючи за своїми галасливими однокласниками. Як раптом – погляд зачепився за Олега, який байдуже дивився у вікно.

Цьогорічний травень видався спекотним з перших днів. На електроенергії школа звісно економила, тому діти з вчителями, могли вдовольнятися лише вітерцем, котрий час від часу шанував своєю присутністю, залітаючи через відкриті вікна.

Стало цікаво: за чим спостерігає його товариш? Тому Дамі теж глянув у вікно. Він сидів трохи далі, тож ракурс був куди гіршим ніж в Олега, але навіть так, хлопчик зміг побачити, як група людей в охайних костюмах, покидала територію їх школи.

Вікна як раз виходили на лицевий бік території, перед якою розквітали клумби, а трохи далі, за ними – головні ворота. Люди в костюмах прощалися з працівниками школи. Усміхнені, ввічливі – вони тисли один одному руки, після чого зникали по той бік огорожі.

Сьогодні проходив щорічний плановий огляд всіх учнів. Дамі встиг звикнути до даної процедури. Як ніяк, а четвертий рік поспіль, до них приходять ці дорослі у білих халатах.

Зранку, замість перших уроків, всіх дітей приводять до медичного крила, де вони чекають у черзі, поки їх покличуть до кабінету. У першому класі, Дамі ще вразила ця система кабінетів, бо нагадувала такий собі лабіринт.

Спершу ти заходиш у кабінет, де дорослі з приємними посмішками, проколюють твій палець, аби вичавити з того кров, а потім і взагалі дістають голку та встромляють ту у руку!

Без сліз не глянеш… Але він володар мужнього духу, тому жодного разу не плакав і не планує! Тільки може трохи вологи налилося на очі, але то не сльози! Чесно!

Потім треба пройти через двері, котрі розташовані у протилежній, від виходу, стіні кабінету. А вони своєю чергою приведуть до іншого кабінету, де теж сидить людина у білому…

Таким чином – учні просуваються далі, між цими кабінетами, де медичні працівники виконують свої процедури. Кожному із них потрібно, від дитини, щось своє. Хтось бере кров, хтось перевіряє горло, ніс, вуха, хтось вимірює зріст та вагу, хтось приєднує якісь незрозумілі штуки до грудей, аби оцінити, що там з твоїм серцем, і так далі.

Кабінетів чимало, і процедур, котрі треба пройти – теж.

Зрештою, в останньому кабінеті сидить жіночка зі світлими кучерями по плечі. В окулярах з золотистою оправою та доброзичливою посмішкою, де здається навіть очі посміхаються, вона нагадує такого собі янгола.

Після коротенької розмови про самопочуття, та запитань на кшталт: «що цікавого сталося у тебе останніми днями?», вона протягує солодкий смаколик.

Отримавши частування – всередині підіймається хвиля приємного тепла, у передчутті яскравого смаку. Особливо враховуючи, що через цей огляд ніхто не поснідав. Сама думка – почати день з солодкого здається блаженством.

Завершивши ці тортури, учень виходить, з кабінету, у вже знайомий коридор. Вчитель хвалить за добре пророблену роботу, і спершу відправляє до їдальні на сніданок, а потім до свого класу.

Оскільки Дамі щойно спостерігав за тим, як медичні працівники покинули школу, то значить скоро прийде вчитель і розпочне урок.

І справді, десь через пʼять хвилин, двері гірчичного кольору відчинилися, а за ними зʼявилась знайома постать вчителя, котрий викладав їм Природознавство.

Чоловік, поважного віку, тихою ходою попрямував до дошки. У нього від природи приємне обличчя, сповнене доброти. Навіть зморшки, набуті з часом, лягали на те, підкреслюючи його щиросерду натуру.

Але при цьому, коли чоловік увійшов всередину та зиркнув на бешкетливих дітлахів, ті одразу завмерли, припинили галасувати та всілися за свої місця. Суровий погляд цього вчителя вмів ставити на місце без слів. Навіть найактивніші хулігани не осмілювалися порушувати правила.

Ось що означає – авторитет вчителя!

Побачивши, що всі діти в класі готові слухати, вчитель взяв до рук маркери й почав малювати кола на білій дошці.

— Сьогодні ми поговоримо про Сонячну систему. — Вчитель вказав на велике коло по центру, зафарбоване жовтим. — У когось є припущення, що це?

Навколо жовтого кола, у центрі, було розкидано інші, дрібніші, різноколірні кола. Разом з назвою теми, вони наштовхували на відповідь.

— Я знаю! — Потягнув свою ручку хлопчик з яскравим рудим волоссям.

Вчитель кивнув учневі, дозволяючи тому відповісти.

— Це куля для більярду! У мого батька, у кабінеті, стоїть стіл з такими! А коли до нього приходять сусіди, вони разом шпиняють палицями по кулях, заганяючи ті у лунки!

Почувши цю відповідь вчитель остовпів, а всі дітлахи – вмить засміялися, розносячи гул кабінетом.

Похитуючи головою, вчитель з сумом видихнув:

— Ні, Сашко, сідай.

Задоволений собою хлопчик всівся на місце, потираючи свої кругленькі щоки.

Вчитель продовжив говорити, коли хвиля дитячого сміху нарешті зійшла нанівець:

— Це Сонце. Те саме, котре ми щодня спостерігаємо на небі. — Чоловік вказав рукою у бік вікон. — Сонце – це зоря, як ті що ми бачимо вночі…

Голос вчителя повільно лився, поки чоловік розповідав про важливу роль Сонця, як зірки, котра являється центром Сонячної системи. Про те, що в цій системі існує ще вісім планет, одна з яких – Земля, і всі вони обертаються навколо Сонця. І не як інакше.. Він згадав карликові планети, супутники, астероїди, комети…

Назвав неймовірно величезне число, яке виявилось температурою світила. Це мало вразити школярів і таки вразило! Навіть складно уявити, наскільки гаряче їх миле Сонечко!

— …саме завдяки Сонцю на Землі зародилося життя. Ті ж самі рослини потребують сонячного світла для фотосинтезу. Енергія, котру випромінює Сонце, необхідна для життя на Землі. Без його тепла наша планета перетворилась би на порожню, холодну кулю…

До гори потягнулась рука дівчинки з допитливим поглядом. Вчитель не міг не помітити блиск в її очах. На зморшкуватому лиці зʼявилась легка посмішка.

— Так, Миро.

— Вчителю! — Дівчинка прямо таки підскочила з місця. — А на інших планетах, чи зірках – є життя?!

Це найбільш розповсюджене питання, котрим задаються не лише діти, коли дізнаються про світ, а і дорослі, протягом всього свого життя.

Вчитель захитав головою.

— Як нам відомо, на сьогодні – ні. За останні сторіччя, науковці відкрили не одне таїнство, але космос так і лишився суцільною загадкою. Наші телескопи вловлюють різні космічні тіла, такі як: планети з нашої системи, далекі зорі, галактики. Але ми не можемо побачити всього.

— Тоді чому б не відправитися у космос? — Поцікавилась учениця, дивуючись чому дорослі й самі не здогадалися про це.

Подібна дитяча наївність розчулила серце викладача. Він посміхався, поки відповідав з легким, веселим сміхом:

— Ох, дитя, якби все було так просто.

— Не просто?

Вчитель похитав головою в різні боки.

— Підкорення космосу – це мрія людського серця, що не згасає, скільки б не минуло століть. Та поки, наші технології не досягли необхідного рівня, аби ми змогли відправитись у безкрайні простори невідомого.

Чоловік повільно повернув голову у бік вікна. Сонце яскраво сяяло своїм промінням, змушуючи глядачів мружити очі.

— На дворі – дві тисячі сімдесят другий рік. А жодна людина так і не змогла покинути межі Землі та вирушити у космос.