Світ його очима

Дамі стояв біля дзеркала у коридорі та поправляв комір білої сорочки. Сьогодні випускний – перший, якщо брати до уваги шкільний досвід, та другий, якщо згадувати той що був у садочку. Хоча згадувати дійсно нічого, бо все перетворилося у змазану картинку дитячих спогадів.

— Який, мій Даміан, гарненький у цьому костюмі. — Проспівала матуся поруч зі своїм сином.

А він аж здригнувся, бо матуся – називала його повним іменем, або коли сварила, або коли вони збирались на урочисту подію. Як можна здогадатися: перша причина – частіше мала місце, ніж друга.

Проте мав визнати – мама має рацію. У новому амплуа він навіть відчуває себе іншою людиною. Хоча це і звичайний класичний костюм із: туфель, штанів, сорочки та краватки.

Раніше він не надавав великого значення завершенню навчання у молодшій школі. Але зараз, коли стояв перед дзеркалом, дивився на себе, готувався до вручення атестата з випускним, то відчув себе дорослим, з купою обовʼязків та амбіцій на краще майбутнє.

Тілом пробігли дрижаки й Дамі одразу ж скривився від дивної думки.

«Який же кошмар це ваше – подорослішати…»

На фоні – мама теж збиралася, вдягаючи свої найкращі речі. Насправді вона дуже любила наряджатися і мала чималий гардероб на всі випадки життя. Ось тільки причини все ніяк не знаходилось. Сама рутина із: робота – дім – робота.

Пощастило, що жінці вдалося вибити собі відгул на день, бо на ці вихідні, як раз припадала її робоча зміна. Але серед колег знайшлася мила пані, котра увійшла у положення та помінялась змінами.

Шкода звісно, що батькові так не пощастило, але нічого. Знаючи маму, вона запише кожну секунду на камеру, та під власні коментарі почне програвати запис, чоловікові.

Коли одна доросла та одна дитина повністю зібралися – вони покинули квартиру. Перед будинком, вони зустріли родину Олега. Дамі приємно здивувався, оскільки вони завчасно не домовлялися про зустріч. Але, судячи з того, що дві родини прямували в одне місце на один і той самий час – нема нічого дивного у подібному збігу.

Дамі одразу підбіг до Олега і почав розглядати того з голови до пʼят. Він широко розкрив очі та рота, від подиву. Бо це напевне вперше, коли побачив друга не просто у класичній одежі, а взагалі – в одежі не яскравих кольорів та без дивакуватих принтів. Навіть складалося враження, що перед ним стоїть хтось інший, а не Олег.

— Намилувався? — Задоволено усміхнувся той.

А Дамі просто застиг від короткого шоку, а після – активно закивав головою з блиском в очах.

— Слухай, а та не хочеш завжди так одягатися? Тобі так пасує нормальна одежа!

— …

Тепер вже настала черга Олега застигнути у мовчанні.

Бабуся з дідусем хлопчика весело засміялися, почувши це зауваження. А мама Дамі, котра теж, як раз підійшла до них, захитала головою, з легкою посмішкою на губах. Як там що, а про вбивчий стиль Олега знав кожен житель їх дому. Можливо навіть і сусідніх теж, бо не помітити хлопчика – дійсно складно.

На цій веселій ноті, дві родини відправились до школи.

Процес вручення атестатів не зайняв багато часу. Директорка промовила душевну промову, проливши сльозу під кінець. А класний керівник пожартував, що нарешті, ці бешкетники, покидають стіни їхньої школи. Проте його слова не звучали переконливо, після наступного мовного фонтану, де чоловік, наче квочка – почав згадувати найяскравіші події. А потім і взагалі благав навідуватися у гості, час від часу.

Далі, за програмою, пройшов виступ самих учнів, де вони спершу розігрували кілька сценок із буденного шкільного життя, а потім всі раптом заспівали в один голос.

«Дякуємо нашим учителям!»

«Дякуємо нашим батькам!»

«Дякуємо нашій родині!»

«Дякуємо школі! Нашій другій домівці!»

Діти з яскравими посмішками промовляли кожне слово. Хоча більшість вважала дурістю називати школу – домівкою. Проте, ці слова розчулили всіх дорослих у залі. Вчителі – плакали, батьки – плакали, і тільки діти співали.

Коли все закінчилося, дітей вивели з актової зали до їх батьків, де вони отримали додаткову порцію привітань.

— Далі за планом – обід. — Промовив вчитель, опустив погляд на свій наручний годинник. — Прошу всіх батьків зібратися з випускниками біля школи через пів години!

Вони мались відправитись у зарезервований ресторан, аби відсвяткувати дану подію. Звісно під наглядом учителів та деяких батьків, які входили до якоїсь ради чи спілки. Дамі так і не зрозумів, просто знав, що його матуся чекатиме вдома, у компанії бабусі та дідуся Олега, аби попліткувати. І забере його, коли святкування завершиться.

Він не був проти. Байдуже, хотілося більше часу проводити у колі своїх однолітків, ніж лишатися привʼязаним до матусі, як маленький хлопчик.

Коли настав час, всі рушили до воріт школи, де на дітей чекав автобус.

— Будь слухняним. — Матуся з ніжністю провела долонею по голові Дамі. Не забуваючи про обережність, аби не зіпсувати зачіску дитини, над якою вони весь ранок працювали.

— Не переймайся! Я саме янголятко!

Жінка засміялася.

— Ну-ну. — Вона вщипнула сина за щоку. — Я буду з бабусею та дідусем Олега. Ми поїдемо додому, а потім я заберу вас. Якщо що, зателефонуєш мені.

— Згода!

Вони обмінялися посмішками й зі словами: «Ну все – я побіг!» Дамі ринувся до автобуса, наздоганяючи Олега, аби точно зайняти місце поруч з ним.

Ресторан знаходився у торгово-розважальному центрі. Уповноважені вчителі з батьками – завчасно забронювали окремий простір для обіду їх класу. Коли вони прийшли, офіціантка з усією привітністю зустріла, як маленьких, так і дорослих гостей, супроводжуючи тих до місця.

Слідом за однокласником, Дамі зайшов всередину просторої зали оформленої у теплих – деревʼяних тонах. Ліворуч – стояв довжелезний стіл з гарним сервуванням. А справа – дрібні столики, розставлені на певній відстані один від одного.

Дітей запросили сісти за великий стіл, і кожен рушив вперед, аби зайняти собі місце. Деревʼяні стільці виглядали вишукано та неймовірно важкими. Посунути їх, стало ще тим завданням. Але, щойно пʼята точка всілася на м’якеньке сидіння, то всі одразу зрозуміли, – минулі випробування вартували зусиль.

Коли їх проводили до зали, Дамі (і не лише він) помітив ігрову зону неподалік. Вона знаходилась в самому ресторані й слугувала таким собі простором, куди батьки закидували дітей, аби ті там бісилися, випускаючи всю свою енергію. А тим часом самі – дорослі – могли спокійнісінько насолодитися стравами у тиші та злагоді.

Ігрова зона огороджувалась високою сіткою, на подобі паркану. І по той бік виднілись: тунелі, кілька гірок, басейн з пластиковими кульками, мотузки-тарзанки, імітація гори, мʼякі матраци під ними, аби діти не покалічились. Може там є ще щось, проте він не встиг всього розгледіти. Але був впевнений – однокласники точно ринуться туди, аби побавитись.

Скоріш за все дорослі теж це розуміли, тому й обрали саме цей ресторан. Аби спершу, належним чином, відсвяткувати їх випуск, а потім відправити, сповнених енергії дітей, стрибати у своє задоволення.

Коли всі зайняли свої місця, офіціанти почали приносити легкі страви, по типу різних салатів та овочі з фруктами. Скляні глечики з водою та соками вже стояли на місці, тому дорослі допомагали дітям розливати ті по склянках. Щойно метушня нарешті завершилася – їх класний керівник піднявся з місця та почав промовляти завчасно підготовлену промову.

Комусь стало смішно і вони засміялися, хтось байдуже дивився у бік, хтось пошепки розмовляв між собою, а хтось дивився на салати в очікуванні, коли їм нарешті дозволять поїсти.

Загалом – в залі панувала затишна атмосфера сповнена веселощів. У всьому ресторані, як і у їх залі, грала приємна, ненавʼязлива музика. Діти набивали свої шлунки, в міру того, як до їх столу приносили нові страви. Дорослі про щось говорили, між собою, постійно поглядаючи на дітей, контролюючи, аби ті нічого не втнули.

В якийсь момент, класний керівник почав згадувати всі події за ці чотири роки. Серед яких дитячих витівок – знайшлось не мало.

Наприклад, коли всі згадали, як Сашко приніс до класу вогнегасник (не питайте звідки він його дістав) і вирішив, що пустити білий порошок – це гарна ідея. Нещасний Сашко почервонів всім тілом і почав ховати лице.

— Ех… Ми тоді весь день прибирали клас. — Пожалілась однокласниця.

Присутні учні важко видихнули, згадуючи цю неприємну пригоду. Вони спокійнісінько собі галасували під час перерви, як раптом – біла хмара піднялась прямо посеред навчальної кімнати. Коли це сталося – всі діти повставали зі своїх місць та почали тікати у коридор.

І правильно вчинили. Бо повернувшись їх зустрів не старий добрий жовто-білий клас, а суцільна білизна. Стіни, підлога, навіть стеля – все вкрилося білим порошком.

У той день – покарали всіх, разом із генієм думки. Бо якщо один, у класі, скоїв дурницю, а інші його не зупинили – значить винен кожен.

Замість наступних уроків, озброєні швабрами та ганчірками, діти почали вимивати все. Вікна, стіни, дошку, шафи, парти, стільці, сумки та рюкзаки, речі, що лежали на столах. Все-все, що знаходилось всередині тих квадратних метрів, де сталась засніжена аварія за участі вогнегасника.

Потім, учні ще кілька місяців були вимушені, щодня, влаштовувати генеральне прибирання, всім класом, як покарання.

Всі діти одночасно повернули голови у бік Сашка. А нещасний хотів провалитися крізь землю від сорому. І поки діти з незадоволеними лицями спостерігали за своїм однокласником, наче хижаки за здобиччю, – їх батьки з учителями весело сміялися, пригадуючи настільки кумедну ситуацію.

Деяких дітей навіть дивував щирий сміх їх класного керівника. Вони точно памʼятали, як у той день – він злився, що аж вени пульсували на скронях. Чесно, тоді здавалося, що чоловік їх всіх прибʼє та закопає на подвірʼї, за школою.

Закінчивши публічний самосуд над Сашком, однокласники перейшли до нової теми. Більшість хотіла піти до ігрової зони, і їх слова не пройшли повз вуха Дамі. Почувши, як на благання дітей, учитель дав добро, з умовою, що з ними підуть дорослі, Дамі одразу обернувся до Олега.

— Ми підемо до ігрової зони?

Олег глянув на друга, який запитував його з серйозним виразом обличчя та неприхованим очікуванням. Дамі явно хотів піти туди. І судячи зі свого запитання – він не збирався йти з іншими дітьми, якщо Олег лишиться у залі.

— Не бачу причин відмовлятися. — Посміхнувся Олег, даючи свою згоду.

Сповнений наснагою, Дамі одразу ж просяяв.

— Тоді вперед-вперед! — Він схопив друга за руку та спустившись зі стільця, потягнув за собою.

Ставши на ноги, Олег не рушив далі, через що і Дамі став на місці. Він із сумнівом глянув на другого, не второпавши, чого той стоїть, якщо дав свою згоду піти. Інші то – вже рушили до дверей!

«Здається, чи щойно пролунав якийсь глухий стук на фоні мелодії?»

Дамі відчув, як на руку посипався легкий порошок, ледь торкаючись шкіри. Майже не помітно і можна подумати, що це вітер. Але опустив погляд він побачив дрібний, білий пил схожий на подрібнену крейду.

Будівлею пронісся гучний гуркіт. І ще один, і ще…

Бух! Бух! Бух!

З кожним разом все голосніше, повністю перекриваючи мелодію ресторану.

БУХ!

Все відбулося за лічені секунди. Дамі навіть не встиг осягнути, а кімната, ніби жива істота, заворушилася. Стіни завібрували, підлога йшла під ногами, стеля вкрилася тріщинами.

За мить – простір навколо почало вивертати. Хтось закричав, але через гуркіт неможливо розібрати що саме. Він застиг, приклеєний до підлоги, хоча його і хитало.

Інстинктивно, Дамі міцніше схопився за долоню Олега, а іншою за стіл. Нічого не розуміючи, він намагався знайти опору. Та раптом Олег потягнув його вниз. Торкаючись голови, хлопчик просунув його під стіл. І тепер, Дамі лежав на підлозі, все ще міцно стискаючи долоню друга, наче то рятівний круг.

Ще секунда.

Тряска стала інтенсивнішою. Перед очами пролітали предмети із шаленою швидкістю, розбиваючись о підлогу. А Олег намагається глибше забратися під стіл, одразу за ним.

Бах! Бах!

Щось голосно б’є об стіл прямо над головою, через що тіло вчергове здригається від страху. Дамі міцно заплющує очі притискаючись до чужого тіла, котре майже огорнуло його в обійми.

БАХ!

Пролунав остаточний гуркіт. Такий гучний та потужний.

В голові – дзвеніло. І хоча, він лежав. Здається лежав, бо його ще трусило, а в тілі відчувалась важкість. Все через те, що на нього тисло щось важке. Можливо стіл не витримав обвалу зверху і з підкошеними ніжками, частково звалився на нього... Них... Бо Олег же теж встиг забратися під стіл. Правда ж?

Дамі нічого не бачив. Надто темно щоб бачити. Лише чув цей невгамовний свист та людські стогни. Крики, сповнені відчаю та болю.

Перші кілька секунд – власне тіло здавалося чужорідним. Дамі взагалі нічого не відчував. Йому знадобилась хвилина аби відчути, як кожною клітинкою проноситься хвиля несамовитого болю. Навіть коли в дитинстві впав зі сходів – то було не так боляче.

Він не міг нормально дихати, через важкість у груднях. Кінцівки розливалися тупим болем, а очі горіли ніби їх простромили ножем.

«Так боляче! Так боляче!»

Він не міг думати ні про що, окрім цього.

Ці відчуття захопили всю його суть. Біль спалахував, то в одній частині, то в іншій, через що Дамі божеволів. Він стиснув пальці та не відчув нічого під ними. В якийсь момент, під час обвалу, тіло Олега кудись поділося. Його долоні, котрі він стискав, ще мить тому – зникли, й Дамі лишився один.

Так боляче, так страшно. Він намагався намацати щось рукою, але та ледь рухалась під тиском важкого об'єкта, зверху. Він хотів знайти, просто щоб заспокоїтись. Що він тут не сам, що Олег все ще поруч…

Раптом – він відчув, як його пальці огорнуло тепло, легенько стискаючи. Маленький дотик чужого тіла змусив пролити сльози. Хоча він і так вже давно плаче.

Прислухавшись, Дамі почув хрип. Такий, як коли людина намагається говорити, але горло не слухається.

— …мі…

— …д…мі…

— …амі…

Це був голос Олега. Слабкий, ламкий, але такий рідний і жаданий для нього просто зараз. Можна уявити, яких сил вартувало хлопчику, промовити одне це слово.

— Дамі.

Це останнє, що він почув, перед тим, як нестерпний біль до країв полонив тіло, настільки, що хлопчик втратив свідомість.

…

Прокинувшись, Дамі не зміг розплющити очі. Невідома тканина поверх повік – не дозволяла цього пориву. В тілі відчувалась певна важкість, слабкість, відчуженість. Серце пришвидшило своє биття, як часто то буває, коли несподівано прокидаєшся.

В носі пощипував неприємний запах антисептика, поки на фоні, періодично, лунав якийсь писк. Рівно та плавно, не замовкаючи навіть на секунду.

Він спробував підняти руку, але просто ворушити нею виявилось важкою справою, що казати про щось більше?

Пальці, нагадували деревʼяні, з камʼяними суглобами, але навіть так, через деякий час, вони почали піддаватися дитячій волі. Дамі зрештою вдалося поворушити ними, то стискаючи, то розтискаючи. Подібна маніпуляція, з єдиною частиною тіла, котра хоча б якось слухала його команди, потрохи заспокоювала.

Хтось увійшов всередину кімнати. Хлопчик не бачив, проте чув, як несподівано відчинились двері, за якими приховувалась безліч хаотичних звуків. І так само несподівано зачинились, повністю ізолюючи його від зовнішнього шуму.

Тиха хода, то наближалась, то віддалялась. Дамі не знав, що робить ця людина, і чому ходить туди-сюди. Коли кроки зрештою зупинились біля нього, він спробував заговорити. Проте горло геть пересохло і з ледь розкритих губ пролунав скоріше хрип, ніж слова.

Шурхіт поруч притих. Вочевидь хрип Дамі привернув увагу невідомої людини. Тому хлопчик знов спробував заговорити. І цього разу навіть вийшло щось більш-менш зрозуміле.

— …Де…я…

— Хлопчику, ти прокинувся! — Пролунав здивований жіночий голос з ноткою радості. — Даміан, ти у лікарні. Я зараз покличу лікаря. Почекай трохи.

Дамі почув якесь клацання, після чого жінка знов заговорила:

— Пацієнт з палати 314 прийшов до тями. Прошу чергового лікаря підійти…

Минув тиждень, як він перебуває у лікарні. Ці дні здавались чимось нереальним, примарним. Дамі мало що розумів. Розгублений, він все питав, що сталося, але дорослі завжди переводили тему на його стан здоровʼя, черговий медичний огляд, процедури. Зрештою вкладаючи його спати, говорили, що так він швидше одужує.

Можливо через нездоровий стан тіла, чи через купу ліків, котрі мандрували його тілом, – він і справді постійно хотів спати. І він спав. Довго-довго. Прокидався. Його годували. Давали чергову порцію ліків. Змінювали повʼязки. І він знов засинав.

Бувало, що не помічав, коли медсестри приходили до нього. Він перебував у стані напівсну, межуючи з реальністю. Зрештою, сил ледь вистачало на такі базові речі, як харчування. Навіть сон забирав енергію. Бо прокинувшись, він все ще відчував слабкість та втому.

У цьому нескінченному колообігу, де неможливо прослідкувати плин часу, – до Дамі, вперше, закралася думка, що він не живе, а існує. Але і та не затрималась надовго. Зрештою він знов провалився у сон.

По завершенню другого тижня – медсестри нарешті зняли бинти з його очей. Спершу він бачив все розмито, але через кілька днів зір поступово почав відновлюватися. Інші травми, на його тілі, теж майже загоїлися. Певне тому, що переважно то були самі синці, легкі порізи, з вивихами, без переломів. І через ще один тиждень його виписали й батьки нарешті змогли забрати свого сина додому.

Дамі тихо сидів на задньому сидінні, поки батько вів авто. Музика плавно лилася з радіо, заповнюючи простір салону. Картинки за вікном змінювали одна одну. Гострота зору стала значно кращою, тому хлопчик вже спокійно міг визначити що за обʼєкти перед ним. Не те, як в перші дні, коли все нагадувало без конкретне незрозуміло що.

Чергова пісня відіграла свої завершальні ноти й радіоведуча заговорила бадьорим голосом:

[На годиннику десята ранку, а це означає, що час свіжих новин! Сьогодні відбуватиметься суд над винними у нещодавньому теракті…]

Мама Дамі потягнулася до екрана і почала натискати на той, аби перемкнути радіохвилю. Через кілька секунд на зміну голосу ведучої пролунала спокійна мелодія з ніжним голосом виконавця.

У дворі, біля будинку, на лаві сиділи Степанович з дідом Атанасієм. Перед ними стояла дошка з шахами, вони кволо переставляли фігури, без звичного їм ентузіазму. Побачивши Дамі з батьками, які покинули авто та прямували у їх бік, двоє чоловіків привіталися.

Між сусідами, по будинку, зав’язалась коротка розмова. Степанович зі складним виразом обличчя глянув на тихого Дамі. Хлопчик мовчав. Лише кивнув коли з ним привіталися.

Дамі не відчував себе на своєму місці, і стояв відсторонено. Дорослі все розуміли, тому двоє старців більше не затримували родину і на поспішному прощанні – Дамі з батьками рушили до дверей парадного.

Коли вийшли з ліфта, родина одразу наштовхнулась на пана Гната, котрий якраз виходив зі своєї квартири. Старий чоловік з ввічливою посмішкою підійшов до них.

— З поверненням додому! — Пан Гнат опустив погляд на хлопчика, а той вже деякий час тримав очі опущеними, не звертаючи жодної уваги на сусіда. — Радий бачити, що Даміан цілий.

Ці слова Пан Гнат адресував батькам дитини. Мама Дамі скромно кивнула, проводячи долонею по волоссю сина.

— Вітаю, пане. — Слабким голосом промовила вона. — Дякуємо за Ваші слова. — Вона опустила короткий погляд на сина. — Дамі все ще одужує, тому перепрошуємо…

Пан Гнат захитав головою, натякаючи, що все розуміє, і не має жодних претензій. Жінка з полегшенням видихнула. Дамі так і не підняв голови. Він продовжував мовчати, ніби його і зовсім тут нема.

Пан Гнат опустив долоню на плече хлопчика та легенько поплескував ту. Дамі здригнувся всім тілом, проте продовжував тримати лице.

— Одужуй, Даміан. — Сказав на прощання чоловік і направився у бік ліфта.

Він сидів на лаві біля набережної. Прямо під ногами знаходився крутий спуск, а за ним: кущі, дерева, трава, річка. Знайомий пейзаж лоскотав душу, видаючись надміру прекрасним. Навіть кращим ніж у памʼяті.

Дамі одразу зрозумів, що це сон. Надто тихо для реальності. Навіть пташки не співали, не шурхотіла листва, не їздили машини, не ходили перехожі. Тут лише він та краєвид навпроти.

— Гарно. Розумію чому ти захотів потрапити саме сюди.

Поруч з Дамі пролунав знайомий голос. Він повернув голову і побачив маківку кольору каштана. Невідомо звідки – зʼявився Олег. Він сидів поруч. Його дитячі ніжки розслаблено гойдалися, поки хлопчик дивився прямо вперед, розглядаючи краєвид.

Ніби відчувши чужий погляд, він оглянувся і Дамі зустрівся з парою знайомих очей. Олег уважно розглядав друга, після чого яскраво посміхнувся, що навіть очі заблищали.

— Як воно – нарешті повернутися додому?

Дамі деякий час мовчав, змушуючи свого друга чекати. Проте той не мав нічого проти. Олег міг чекати його відповіді годинами, днями, роками...

— Я був не готовий. — Нарешті відповів Дамі. — Точніше… Думав, що в лікарні звик, але зустрівши знайомих – просто застиг.

— Ммм. Розумію.

— І я дуже здивувався.

— Ммм.

— І здається розумію чому ти добре ладнав з дідом Атанасієм. Попри все у нього щирі очі, повні доброти.

Олег всміхнувся на ці слова.

— Пан Гнат привітався зі мною сьогодні. Це було неприємно.

— Ох цей – бридкий, хвостатий, котрий лізе куди не треба! — Невдоволено вимовив Олег.

— Дійсно бридкий…

Між ними знов запанувала тиша. Важко сказати скільки минуло часу. Як ніяк, а він уві сні. Але це не мало значення, бо Дамі хотів продовжити розмову.

— У лікарні сказали, що я «щасливчик» у порівнянні з іншими жертвами теракту.

Дамі підняв долоню та торкнувся повік заплющених очей.

— Лишень пошкодив очі, через той обвал та отримав кілька вивихів.

Він опустив долоню та розплющивши очі – глянув на небо.

— Пощастило, що основний удар припав не на мене…

Очі наповнились вологою, через що картинка розмилася. Тупий біль, котрий не покидав його весь цей час, стис грудну клітину з новою силою. Неприємний спазм схопив горло, що ускладнювало дихання.

— …Пощастило, що знайшовся донор мого віку…

Останні слова далися йому з особливою важкістю.

— Скажи… «Це» боляче?

Дамі глянув заплаканими очима на свого друга, а той лише знизав плечима.

— Звідки ж мені знати? Ти й сам розумієш, що я лише витвір твоєї уяви.

— Витвір моєї уяви… — Тихо повторив за другом, Дамі.

— Дамі, ти живеш у світі, де купа чудовиськ, але примар там немає.

Дві доріжки сліз скотилися зі світло-блакитних очей.

— Не варто обманювати себе. — Олег захитав головою. — Ти лише робиш собі боляче.

— Мені боляче, навіть коли я не думаю…

— Ти думаєш.

— Я не…

— Якби не думав, то я б не прийшов сюди. Кого ти намагаєшся надурити?

Дамі щільно стис губи в пряму лінію. Йому нема чого відповісти на це. Бо правда в тому, що з того моменту, як прокинувся у лікарні, не було ні дня, коли він не думав про нього. Ніхто не відповідав на його запитання. Він все питав і питав. Нескінченно, наче у кошмарі. Він хотів бодай почути його голос, якщо не може побачити. Якби йому дозволили хоча б це, то Дамі нарешті відчув жаданий спокій.

З кожною спробою, дорослих, відвернути його увагу, замовчати неприємну правду, – лихе передчуття лише дужче розросталося, пускаючи своє коріння. Він дитина, а не істота без мозку. Навіть коли йому не відповідають – він здатен знайти відповідь у цьому мовчанні.

— Вони довго приховували від мене твою смерть та й інших теж... — Зрештою визнав Дамі. — Я ще не зустрівся з твоїми дідусем та бабусею, проте мама сказала, що тебе вже поховали.

Олег кивнув.

— Я не зміг попрощатися з тобою.

Понуро продовжив Дамі.

— Я не хочу прощатися.

Мав визнати він.

— Я не хочу вірити, що це правда.

— Однак – це вона. — Твердим голосом зазначив Олег.

— Це вона. — Погодився Дамі.

Нова хвиля сліз покотилася з його очей, котрі почали темнішати.

— Я так сумую… Це так нестерпно… Так нестерпно! Часом я починаю шкодувати, що ми не помінялися місцями! Краще! Краще… — Дамі опустив голову. — Краще б ти лишився живим, а я ні...

Дамі відчув, як його обійняли. По тремтячій спині почали легенько проводити рукою. Чарівним чином – це заспокоювало.

— Якщо тебе не стане, твої батьки сумуватимуть.

Дамі кивнув, міцніше притуляючись до тіла хлопчика.

— Я теж сумуватиму, бо хочу, щоб ти жив.

Дамі не бачив лиця друга, проте завдяки голосу міг сказати, що той всміхнувся.

— Довго-довго. Щасливо-щасливо. Весело та без жалкувань. Проживи це життя для себе. Я хочу побачити саме це. Спробуєш?

Дамі шморгнув носом.

— А що як я не впораюсь?

Олег покачав головою.

— Нічого страшного. Головне, щоб ти лишився задоволеним.

Дамі кивнув.

Хоча і сон, хоча і звичайна гра уяви, але це місце неймовірно комфортне та тепле. Насправді йому геть не хочеться прокидатися. Однак час вичерпано.

Дамі розплющив почервонілі очі. Він лежав на своєму ліжку, міцно стискаючи ковдру у своїх обіймах. Тканина стала вологою через нещодавні сльози. Він плакав уві сні, тому не дивно.

За вікном почало світати. Ніжні промені соромʼязливо прокрадалися всередину його кімнати, поступово наповнюючи своїм теплом.

Почався новий день.

Дамі відпустив ковдру, витер, рукавом піжами, свої очі. Його погляд зачепився за дзеркало на дверях шафи. Він піднявся з ліжка та повільно підійшов до того.

У напівтемряві на нього дивилось його відображення. Він потягнувся до того, торкаючись холодної дзеркальної поверхні. Пальці застигли на очах фіолетового кольору. Лікарка сказала, що після операції колір мав лишитися світло-блакитним, проте через якісь капіляри та певну мутацію, колір став таким.

Дамі одразу згадав свого друга. Бо саме ці очі дивились на нього останні кілька років.

Його пальці почали повільно спускатися вниз. В думках промайнули образи різних людей та не тільки…

Лікарки, котра перевіряла його стан здоровʼя. Попри приємну зовнішність жінки середнього віку, навколо неї виднівся примарний образ на подобі сколопендри. І з кожним днем цей образ ставав все чіткішим і чіткішим.

Пацієнта з рибʼячим хвостом та довгими вусами, як у сома. Ще одного пацієнта з довгими кінцівками та крилами, на подобі комахи.

Діда Атанасія… Дамі тоді дуже здивувався. Старець теж виглядав не як людина. Проте відрізнявся від всіх інших, подібних істот. Все його примарне – «не людське» тіло – виглядало покаліченим. У шрамах, рубцях. Навіть виднілися обрубки кінцівок, лишаючи лише дві зверху та дві знизу, котрі й слугували руками та ногами. Довжелезна паща, з гострими зубами всередині – ледь відкривалася, рівно настільки, наскільки необхідно, аби промовляти слова.

Образ пана Гната виявився куди химернішим, ніж тоді розповідав Олег. Коли він розкривав свого рота, Дамі бачив, як з гострих, довгих зубів – стікає слина. Великі темні очі жадібно оглядали його, а довгі хвости так і норовилися огорнути, у свої холодні обійми. Рука з чорними кігтями, що лягла на його плече, виглядала надто кремезною, у порівняння з дитячим тілом.

На дзеркальній поверхні – відображувалося бліде, дитяче лице з натягнутою посмішкою, поки в очах вирував мікс із купи суперечливих емоцій: від відчаю з болем до примирення з полегшенням.

Він довго дивився на нового себе, не відводячи погляду. До поки губи не розімкнулися і з них не вилетів ледь чутний шепіт:

— Тепер я бачу світ його очима…