Ім'я в подарунок.

Маленька дівчинка років п'яти перебирає у рученятах квіточку ромашки. Присіла змучено на пеньок. Світленька сукня уже замурзана розевим соком із лісових ягід. Виразні очі кольору неба наповнюються слізками. Волоссячко пшеничного окрасу повисло над плечима дитини та вловлює промені сонечка, яке розпочало заходити за обрій. Уже й ніжки у простеньких босоніжках відчувають прохолоду майбутньої ночі. Десь із-за кущів несподівано зявилося маленьке кошеня.

— Для чого людині ім'я? Ой, ні. Мабуть, не так. Для чого взагалі усім істотам дають імена? — розмірковує в голос маленька Надя, говорячи до приблукалого кошеняти.

Воно муркоче й лащиться їй біля ніг. Така собі звичайнісінька й нічим не примітна тваринка із роду котячих. Хутро світло-коричневе із рівними переливами по всій довжині від хвоста до кінчиків вух та із маленькими зозулиними цяточками й вигинами чорного кольору. Вирізняється своїми незвичними вухами із відростками шерсті на кінчиках, ніби китиці. І як родзинка доповнення милої тваринки — це велика біла цятка на грудях, що має форму зірки.

— І як ти тільки сюди потрапило? Мабуть, заблукало й хочеш їсти? — пестить малечу. — Але я теж заблукала, добре, що хоч їсти не хочу, бо ягід у лісі вдосталь. Іди до мене на ручки, у двох не так страшно. І нас обов’язково знайдуть, — щоб не плакати намагається не думати про погане, адже наближається ніч, а в темряві усе може статися.

— Ні, я не заблукав. Просто прийшов тебе заспокоїти. І їсти не хочу — мене мама вдосталь нагодувала, – обізвалося пухнасте.

— Що? Ти говориш? — випустивши мале з рук, відскочила дитина, більше із несподіванки, ніж від переляку.

— Та не бійся ти, чи я страшний? — теж перелякано розглядає себе.

— Ні, ти зовсім не чудовисько, навпаки, дуже миле котятко, — наблизилася дівчинка до тварини та обережно наставила руку, щоб попестити нового друга.

— Я взагалі-то не кошеня, а сама Євразійська рись, роду котячих, — гордо підняв голову та вистовбурчив хвіст.

— Сама Євразійська рись, роду котячих? Оце дивина, — перепитала мала.

— Так і є! — гордо походжає біля дитини.

— А я ж думала, що ти мале кошеня, — не дуже вірить дитина у розповіді кота.

— Кошеня це я тут для тебе, а дома, я охоронець свого роду і помешкання.

— У дома? І де ж він? Твій дім? — зацікавилася оповідкою співбесідника.

— Он там, — вказує лапою у глиб дрімучого лісу. — Тут не далеко. Ми швидко дійдемо, — радіє, що дитина піде з ним.

— Ой, ні. Я боюся. Там темно і страшно, — насторожено, ледь чутно промовила дівчинка.

— Не бійся, я ж поряд. Тут не далеко, — заспокоює подружку.

— Ну якщо не далеко, то ходімо. Тільки дивися мені, бо як заблукаю ще більше... — рішуче мовила Надійка. — Зачекай трішки, — зупинила плямистого, який уже намірився йти в далечінь.

— Що? Ти чого не йдеш? — повернувся до дівчинки.

— Ми ж із тобою не познайомилися, а я із незнайомцями не спілкуюся і, тим більше нікуди не йду, — мовила дитина.

— Не познайомилися? Це як? — здивувалася тваринка.

— Це так. Мене звати Надя, а тебе? — протягує руку для знайомства дівчинка. Кошеня у відповідь подало лапу.

— Надя! Тебе звати Надя, — сіло розгублено на траву.

— Так, Надя або Надія. А в тебе яке ім'я? — не розуміє, що трапилося із новим другом.

— А в мене немає імені. Я не знаю, що це таке. Мене ніхто ніколи особливо не називав, я рись та й годі.

— А хіба так буває? Щоб хтось не мав імені і його ніяк не звали? Як без імені можна жити? Це ж те саме, що до мене б казали: «Людино або дівчинко, іди сюди!» — дивується Надійка.

— А в нас усіх ніхто ніяк не називає, бо ми просто лисиці, миші, зайчики, білочки, бобри, кроти... — засмутився. — А їй справді, у мене дома в селищі, немає жодної тварини з іменем.

— То давай ми тобі придумаємо ім'я? Це ж так легко, — запропонувала дитина. — Як ти хотів би, щоб тебе звали?

— Ну, не знаю... — зам'ялося у висловлені рисеня.

— Добре, давай я буду тебе називати, а ти казатимеш так чи ні.

Кошеня кивнуло у знак згоди.

— Рисьок, Євразик, Рисьокіт — як тоді? — походжає біля тварини дівчинка.

— Та ні, щось не те. Мені не підходить, — розчаровано промурижила тварина.

— О, придумала, Зірколап! — вигукнула Надійка.

— Зірколап? Так, Зірколап! Мені подобається. Я Зірколап. Супер, хочу-хочу! Зірколап! — вигукує, підстрибує та доганяє свого хвоста мале кошеня.

— Я щаслива, що тобі подобається, Зірколапе, — радіє зробленому дитина.

— Дякую тобі, дівчинко, що дала мені ім'я, — теж задоволений обновкою.

— Я взагалі не уявляю, як ти жив без імені, це ж так незручно.

— Ой, ми забарилися тут, мама буде хвилюватися. Мерщій ходімо зі мною, ніч наближається.

Надійка більше не вагалася чи потрібно довіряти новому другу: — Ходімо.

Рисеня та дівчинка пішли у глиб лісу.

Тоненька стежинка звивається стрічечкою, а зелений ліс все густішає.

Поміж високих дерев та густих трав стежинки тендітно розкинулися, ніби прогнозують невідомі, але цікаві пригоди для його мандрівників.

Зірколап та Надійка обережно ступають по м'якому, як пух, моху, а зелений ліс простягає їм свої обійми, надихаючи відчувати себе пригодниками.

Рись час від часу зупиняється, щоб наздогнати метелика чи якусь іншу комашку, які є невіддільною частиною цієї місцини. Бавиться, качаючись по м'якій зеленій траві, але це й не дивно, що воно себе так безтурботно поводить, адже Зірколап дома. Спохмурніла від таких веселощів маленька подруга, і навіть розглядання величних дерев, які схожі на армію лісу, не приносять уже бажаного задоволення.

«Як там моя бабуся? Мабуть, хвилюється. Даремно погодилася йти із цим бешкетником. Але я пообіцяла, що піду, ніч уже не за горами», — думає дівчинка, переконуючи себе.

Стежинка привела їх до маленької галявини, де ростуть абрикосові дерева. Маленькі оранжеві плоди пробудили у Надійки бажання поласувати ними. Тому, не вагаючись, дівчинка зірвала спочатку одну, щоб дізнатися чи не кисле. А уже через декілька хвилин невгамовно їла одну за одною.

— Ти обережно, щоб живіт не болів, порадило кошеня не бути «обжоркою».

— Добре, дякую за попередження. Я просто зголодніла. І, до речі, вони такі смачні, — говорить з напівпорожнім ротом. — А ти будеш? — пропонує товаришу.

— Хто? Я? Ні, дякую. Мене мама молоком напоїть. Потрібно швидше йти. Тут не далеко, — намірився йти далі.

— Зачекай, Зірколапе, я не встигаю, — дитина хапає декілька маленьких фруктиків та мчить за тваринкою.

Й справді пройшли всього декілька метрів звивистої стежинки, як Зірколап зупинився і наказав Надійці лізти у велику нору.

— Я? Сюди? Це чия нора? Крота? А чого така велика? Я ж брудна буду, — вагається виконувати таке прохання.

— Та це не нора крота. Це печера й наш прохід у Долину дня. Де на мене давно чекає мама, а тобі потрібно перебути настання ночі. Бо як тільки ніч опускається на цю частину півкулі — прокидаються вони, — притишено розповідає рисеня.

— Хто прокидається? — перелякано та тихенько запитує дівчинка.

— Хижаки господині Ночі. Про це мама тобі розповість, — вирішив не розказувати усе відразу.