Ім'я в подарунок.

— Благаю не чіпати. Мені страшно! – белькоче мале.

— Ми тебе не образимо, а навпаки, нагородимо іменем. У тебе його немає? Правда ж? — Надійка взяла маленьке зайча на руки, а воно тремтить та скоса поглядає на вовка.

— У мене-не, не-не-має того-то... — заїкається із переляку.

— Імені, — доповнив Зірколап.

— Саме так-так, його-го, — скоса зиркає на Хоробрика.

— Гаразд. Я назву тебе Світлостриб, — Надійка пестить вухастика.

– Мені подобається. Я тепер не просто місячний зайчик, а Світлостриб, — радіє зайчик.

— Ми відпустимо тебе, але ти, гляди, про нас нікому не розповідай. А інакше зловлю і з'їм, зрозумів? — Вогнелиска пригрозила тваринці. — А тепер можеш іти.

Малий більше нічого не сказав, а просто зіскочив із рук дитини та зник у гущавині хащів.

— Навіщо ти так, — рисеня запитує маму. — Потрібно було запитати у нього дорогу в долину.

— Щоб не тріпав язиком, скрізь. А про «спитати» ти правий, але уже запізно. Його ж і слід простиг.

І ось, пройшовши декілька непримітних стежинок, друзі вийшли на галявину посеред якої росте великий дуб. Його гілки виглядають, наче руки, що витягуються до неба. З кори цієї рослини мерехтять яскраві промені срібного світла.

— Що це може бути? — обережно Зірколап намірився іти першим.

— Ні, краще я, — Хоробрик перегнав його. Але не встиг він наблизитися до дерева, як нізвідки з’явилася незвична тварина та відкинула його на декілька метрів. Намірилася напасти знов.

— Я наказую тобі зупинитися. Метафоро, я наказую! — вигукнула Надійка.

Зірколап, Вогнелиска збентежено дивляться на дівчинку, а вовк очікує нового нападу та готується для захисту.

Велика тварина, яка схожа на коня, але із великим рогом на голові та шкірою, яка світиться у темряві. Залишила Хоробрика та йде до дівчинки.

— Як ти назвала мене, людська дитино? — здивовано перепитує.

— Метафора. Чи тобі не подобається ім'я? — спокійно і впевнено відповідає дитина.

— Метафора. Дивно. Але мені подобається мати таке найменування. Що вас привело сюди?

— Ми шукаємо долину ночі. Ти знаєш, де вона? — запитує Надя.

— Знаю, але навіщо вам туди? — цікавиться єдиноріжка.

— Ми маємо нагородити іменами усіх жителів, — втрутився у розмову Зірколап.

— Там зараз страшні часи. Дракониха дуже сердита, що дерева-сторожі пропустили чужих у ліс.

— Яка ще дракониха? — запитує Зірколап.

— Це наша володарка. Я не хотів вас налякати, — винувато похнюпив голову Хоробрик. — Вовки — її охоронці, а вона охоронниця книги заклять і чаклуна.

— Ти зможеш вказати нам дорогу? — Вогнелиска рішуче промовила.

— Ну якщо не боїтеся, то розповім, куди йти. Цей дуб є ключем у долину ночі. Він — магічне джерело, яке забезпечує нічні істоти своїм силовим зарядом. Щоб відкрити джерело, треба виконати ритуал під місячним світлом.

Ви маєте обійти навколо дуба п'ять разів.

— Добре, ми готові, — Вогнелиска іде першою, а решта подорожувальників слідом. Через декілька хвилин, обійшовши навколо дуба, зазирають у криницю, яка утворилася після ритуалу. Перед ними з’явилася кришталева криниця, з якої виринало сріблясте світло.

— Тут цілюща вода. Вона утамує голод, спрагу, втому та принесе спокій у ваші серця, — пояснює єдиноріжка.

Мандрівники черпають лапами й долонями воду та п'ють смачну, поживну рідину. Відчули, як їхні сили зросли.

— Спасибі Вам, Метафоро, за допомогу. Ми самі не розпізнали б ці знаки на дереві, — Надійка дякує.

— Їх ніхто не розгадає, допоки я не розкажу, тому символи — це тільки, щоб заманити не бажаних гостей. Ви подарували мені ім'я, то я підкажу вам дорогу. Коли з’явиться п'ять стежинок, то ідіть по тій, що найтемнішою буде. Світлячки люблять гратися із гостями, — Метафора дає настанови.

— Коли вони з'являться? — Зірколап запитує.

Тільки відповіді не отримав, позаяк єдиноріжка і криниця зникли, замість них утворилося п'ять стежин. Дві з них вщент заповнені яскравим світлом, яке випромінюють світлячки. Ще одна де-не-де всіяна вогниками. Ще дві повністю заповнені темнотою.

— Куди ж нам іти, якщо ці дві дороги темні? — Зірколап розгубився від такого вибору.

— Ходімо стежиною, яка ближче до нас, — запропонувала дівчинка.

— Сперечатися не буду, бо не знаю, що чекає нас на цьому шляху, — Вогнелиска теж погоджується із вибором.

Друзі ступають обережно крок за кроком, йдучи по стежині.

— Це правда, що люди кажуть про таємничі стежки? Бабця розповідала, що ці доріжки з’єднують різні світи. Люди, які потрапляють на ці стежки, можуть відвідати інші реаліті, зустріти магічних істот та відкрити нові можливості, — Надійка цікавиться.

— Звичайно, що правда. Тут є лісовики, водяні, дракони тощо. Це лише кілька прикладів таємниць, які приховує ліс. Його глибини повні загадок та незвіданих місць, які чекають на тих, хто готовий розгадати їх, — лисиця відповідає на запитання дівчинки.

— Ліс — це місце, де приховані безліч таємниць і чарів, — доповнив вовк основну думку Вогнелиски.

— Чому ж тоді ми не зустріли цікавих та дивних створінь у долині Сонцестояння? — дитина не розуміє певних подій.

— Колись багато хто із цих магічних істот належали до долини дня. Вони були корисними та приязними, але сталося так, що ніч переманила їх на свою територію, та й люди їх бояться, тому й почали шкодити. От ці істоти й перейшли у ніч, бо страх — це страшний ворог, особливо в темряві. У цей час навіть кущ видається страхітливим, — лисиця відповідає далі на питання.

Чи довго, чи ні йшли, але уже за метрів сто Зірколап вказує на дерево, яке гордовито дрімає посеред галявини.

— Он дивіться! Дерево! Світлячки! — вигукує він.

— Невже це те саме дерево? Ми що ходимо колами чи що? Чи, може, прийшли туди, звідки починали свою дорогу від дерева? — дивується Вогнелиска.

— Мабуть, так воно і є, позаяк ось знов перед нами п'ять стежинок, — Хоробрик констатував факт.

— Ми ж не бачили на шляху світлячків. Хоча, може декілька, — рисеня обізвалося.

— Що? Були світлячки? Чому ж ми не помітили? Мабуть, розмовами були зайняті, — відповідає уже на свої запитання лиска.

— Бабуся розповідала, що у лісі є такі стежини, що водять людей кругами. Хоча це навіть не стежини, а Чугайстер або Лісовий дух так грається із людьми.

Цього разу ходімо по ще одній темній доріжці, — Надійка запропонувала знов.

— Ходімо. Вибору із темних уже немає, — погодилася Вогнелиска. А на блукання лісом нічого не відповіла.

Подорожувальники ступили на тонесеньку доріжку, яка звивається стрічкою та веде далеко у гущавину.

Цього разу йшли мовчки. Кожен намагався дивитися під ноги й одночасно вперед. Стежина не мала жодного проблиску світла, а темрява, здається, наздоганяє їх.

Через якийсь проміжок часу почалося з’являтися дивне світло, ніби від якогось предмета, що лежить на землі.

— Що це! — зарепетував знову Зірколап.

— Тихше-тихше, не кричи, бо всім розкажеш, що ми тут, — вгамовує лиска своє назване дитя. Наближаються ближче.

— Ми майже дійшли до долини ночі. Вона за густими хащами, але потрібно їх тепер відшукати, — запевняє Хоробрик.

І ось лише залишилося пройти декілька десятків метрів і вони будуть стояти на краю лісу.

— Тут уже немає звичайних стежок чи доріг. Ми повинні пройти через гущавину, де гілля дерев та вишневі кущі переплітаються, ніби в’язанка ниток, що збилися у вузли, — вовк взяв ініціативу до своїх лап.

Надійка поглянула на Зірколапа з питанням в очах, а Вогнелиска уважно слухає та намагається кожну деталь із розповіді запам’ятати. Вовк продовжив:

— Правду кажуть, що є одна річ, яка робить цю дорогу особливою. Це камінь зі світінням. Він розташований приховано серед високих трав та моху. Його світло вказує напрямок, яким потрібно йти. Іноді воно зникає, але не варто втрачати надію. Просто треба чекати, поки воно знову з’явиться.

Друзів зовсім не страшить це, позаяк вони вирішили долати цю небезпечну дорогу.

Цього разу Хоробрик пішов у перед, а Вогнелиска — останньою. Він відкрив перед ними вхід до гущавини, і вони крокують, відчуваючи, як приголомшливе світіння каменя веде їх.

Й справді, вийшовши із-за гущавини, перед мандрівниками відкрився красивий гірський краєвид. Місяць освітлює все довкола неначе у день.

— Ось ми й прийшли. Цю місцину я знаю досконало, — Хоробрик радіє поверненню додому.

— Потрібно йти далі нишком, щоб нас не помітили. Надійко, будь обачна та обережна. Потрібно буде усім кого зустрінемо на шляху дарувати найменування, — Вогнелиска увімкнула холодний розум.

Дівчинка лише кивнула у знак згоди.

— А ти, Зірколапе, спробуй не втягнути нас у халепу, — попередила лисиця.

— Я ж... я! — хотів виправдатися, але не зміг, тому просто похнюпив голову.

— Що ж, ідемо! Уже, майже, ранок, тому усі звірі долини стомлені та сонні. Маємо встигнути до світанку, бо з приходом дня ми спимо, — вовк додав.