Ім'я в подарунок.

На щастя, Часовий гай не діє на своїх жителів долини ночі. Це таке місце у глибині лісі, де живі сутності потрапляють у свій сон. Ті, хто втрапляє туди може відчувати, що минуло уже кілька годин, а насправді пройшло лише декілька хвилин, і навпаки, декілька годин, як декілька хвилин. Такі місця називають зміщеними у часі й час тут рухається зовсім по-іншому.

Чи багато, чи мало часу пройшло після того, як друзі потрапили у Часовий гай — не відомо. Але початку рано чи пізно має бути закінчення. От і цього разу першою прокинулася Надійка. Мабуть, її сон був найлегший і вихід із нього знайшла швидко.

Дівчинка озирається на всі боки, намагаючись зрозуміти, де вона і що трапилося. Спробувала встати, але на її ногах міцним сном огорнутий Зірколап.

— Ей, друже, прокидайся! — намагається розбудити, але марно.

Неподалік них дрімає руда красуня-лисиця.

— Вогнелиско, ти теж спиш? — звернулася до неї. — Що ж це відбувається? Друзі, прокидайтеся, бо мохом тут поростемо усі, — намагається розбудити хоч когось. Потім, розуміючи, що все марно, обіймає коліна руками, плаче: — Ну і? Що прикажете робити тепер? Я ж сама без вас не виживу у цьому темному лісі, — голосно схлипує.

— Надю, чому ти плачеш? Тебе що хтось образив? — почула поряд знайомий голос.

— Ні, ніхто мене не ображав, – підняла голову від здивування. Схлипує. — Що? Зірколапе! — кинулася обіймати рисеня. — Ти прокинувся! А я... я думала, що залишилася зовсім одна тут у лісі.

— А я що довго спав чи що? — дивується. — Я ж тільки зловив метелика, який дражнив мене. А потім відпустив його. Це ж хвилин п'ять не більше, як очі примружив.

— Не знаю чи п'ять хвилин із того часу пройшло чи ні, але я уже добрих пів години вас буджу. До речі, я ж теж спала.

Зірколап, не слухаючи Надю, кинувся до лисиці:

— Мамо, прокидайся! Потрібно рухатися далі. Вставай! — уже облизує Вогнелиску.

Дівчинка хотіла, було, щось зауважити, але умовкла. Обоє почули шурхіт неподалік входу у нору-печеру. Кошеня випросталося, настовбурчивши вуха та підготувалося до захисту.

У проході з’явилася постать на чотирьох лапах, із двома настовбурченими вухами та довгуватою мордою. Це вовк. У сяйві світлячків він здається ще страшнішим та загрозливішим, ніж є насправді.

— Це ж я, Хоробрик. Ви що не впізнали чи що? — весело промовив.

— Ми... ми думали, що це охоронець долини. Справжній вовк, — рисеня ледь змогло промовити.

— А я що не вовк по-вашому? — дивується тваринка.

— Ти теж вовк, але ти добрий, а вони злі. Ти наш Хоробрик, — дівчинка пояснює різницю.

— Я думав, що ви уже ніколи не прокинетеся. Ходжу сюди уже три дні, а ви все спите й спите.

— Скільки? Три дні? — сполохано вигукнув Зірколап.

— Так, три дні, — підтвердив вовк. — А-а-а, ви ж не знаєте, що потрапили у Часів гай. А де Вогнелиска? — перевів тему.

— Мама ще спить, — сумно відповів Зірколап.

— Це погано. Лихий час для сну. Чим довше спить, тим більше невідомо чи прокинеться. А там, на волі, — вказав лапою на отвір нори. — Уже казна-що твориться. Усі шукають дівчинку. Хтось хоче її ув'язнити, а хтось — отримати ім'я й назавжди позбутися ярма тривоги та відчаю. Для кожного Надійка — це потреба. Вовки ні за яку ціну не хочуть допустити вашого приходу в долину. Тому зараз як ніколи потрібна допомога старших, — розповідає Хоробрик, що відбулося за час їхнього сну.

— Потрібно якось маму розбудити, — хвилюється рисеня.

— Ми не в силі цього зробити. Сон має сам відступити. От скільки ви проспали як думаєте?

Надійка промовила першою:

— Ну, я спала хвилин десять. Мені снилося, що я шукаю вихід із лісу.

— І? — доводить до думки тварина.

— Я знайшла його і прокинулася.

— А я спіймав метелика, який мене дражнив, а потім відпустив і теж прокинувся, — перебив розповідь дівчинки.

— От бачите. Ваші історії дійшли до логічного завершення, ви отримали бажане у сні й прокинулися. Часів гай завжди знає, що кому потрібно. Шкода, що на мене не діє ця нора, бо я свій. А ти, Зірколапе, — звернувся до рисеняти, — занадто довго пробув у долині дня, тому й піддався чарам Часоваго гаю. Пробачте, що вплутав вас у цю халепу. Я ж не знав, що вона тут. Думав, що це вигадка, — виправдовується вовк.

— Що це взагалі таке? Часів гай? — розпитує дитина.

— Часів гай — це місце... — почулося із-за спини.

— Вогнелика! — викрикнула дівчинка.

— Мамо! Ти прокинулася! — кинувся пеститися Зірколап.

— Це чудово, що ви прокинулися. Тепер можна подорожувати далі, — зрадів Хоробрик.

— Так. Потрібно йти дала. Отже, Часів гай — це місце, де немає часових меж. Скільки я спала?

— Ви проспали три дні.

— Це ще й не багато. Мені здалося, що сон тривав декілька десятиліть, — розмірковує у голос лисиця.

— Що ж тобі наснилося, мамо? Як ти вийшла зі сну? — цікавиться рисеня.

— Я прожила ціле життя звичайною твариною й покинула сон, коли померла. Але це нічого, все добре. Я завжди мріяла бути звичайною, але доля нагородила мене бути охоронницею долини дня.

— Оце так сон, — сумно промовив вовк.

— Все має свій час та свою цінність. Потрібно йти далі. Я так розумію, що це і є початок таємної дороги до долини? — запитує Вогнелиска.

— Мабуть, що так. Я не знаю достеменно цієї легенди, — похнюпив голову Хоробрик.

— Я знаю її напам'ять. Що не зробиш задля безпеки своїх істот. Але це не важливо. Зараз ми маємо збагнути те, що у нас тепер новий друг — це Хоробрик. Ми довіряємо йому, бо він довірився нам. А зараз нам туди, — вказує на дивні написи на стіні лисиця.

Вовк, соромлячись, похилив голову.

— Куди потрібно йти? — перепитує Зірколап.

— Зараз уже зрозумієте. Надійко, прочитай, що написано на стіні, — лисиця просить.

— Той, хто шукає день, той має пізнати ніч. Якщо надумали й не злякалися, то ласкаво чекаємо вас у долині ночі, — Надійка прочитала як змогла, позаяк ще не дуже добре уміє це робити.

— Тоді нам сюди, — впевнено промовив Зірколап.

— Так, часу й так багато згаяли, — Вогнелиска теж підтримує ідею йти далі.

Вирішили облапати стіну і, врешті, знайшли непримітний камінчик, дівчинка натиснула на нього. Усі навколо засяяло яскравим місячним світлом. Світло наскільки сильне, що печерне мерехтіння світлячків здається тьмяними цяточками.

Друзі вирушили в нічний ліс, де місяць освітлював стежки м’яким срібним світлом.

Першою із печери вийшла Вогнелиска, вона завжди намагається йти першою, щоб відчути небезпеку завчасно. Її гострі вуха вміють відчувати небезпеку, адже вловлюють та впізнають найменші звуки. Вона відчуває кожен шелест листя та подих вітру.

Надійка та Зіпколап ідуть по серединці, позаяк завершує «ланцюжок» ходьби Хоробрик.

Тепер цей вовчик-братик є їхнім справжнім другом, оскільки погодився провести мандрівників таємним ходом до долини ночі, бо усі — які не таємні уже давно прослідковуються, в очікуванні дівчинки. Вони разом уже змогли пройти Часів гай — це є неабияким показником покірності сірого вовка із білими плямами.

До речі, він неабиякий бігун: може пробігти велику відстань за короткий час.

Ліс сповнений звуками таємничості: спів сови, шурхіт комах, далекий рев ведмедя. Вони рухаються вперед, ступаючи тихо по вологій траві та вслуховуючись у знайомі звуки.

Маленька стежинка веде глибше в ліс, де темрява є ще густішою, а звуки навколо ще загадковіші.

Раптом лисиця зупинилася та вслухається у шурхіт неподалік:

— Ви це чули?

— Я гляну! — буркнув вовк та зник у темряві.

Мандрівники не встигли й оком мигнути як із-за кущів Хоробрик вигнав місячного зайчика. Це маленький зайчик, який має срібне хутро та блакитні очі. Він на вигляд звичайнісінький заєць, а колір хутра — це лише витівки місячного світла.