Перформанс

Чайник повільно закипав, ритмічно дзюрчав, злегка шелестів пар. На плиті, мов серце кімнати, він мовчки готував до старту маленький ритуал — чашку гарячої кави.

У кімнаті лунав драйвовий трек — шумливий, пульсуючий, ніби відлуння її нервів. Бас гупав прямо у груди, і це хоч якось тримало її в тілі. Віка сиділа в кріслі, закинула ноги на підлокітник, і зосереджено перечитувала сторінки контракту. Її очі бігали по рядках, а губи нервово покусувалися — як завжди, коли думки розбігаються і тривога норовить вискочити на поверхню.

В іншій руці пальці машинально стискали й розтискали прозору кульку з гелем — той самий дешевий антистрес, що ледь тримався в її руках, як і вона сама. Під пальцями кулька здавалася теплішою, ніж мала б бути. М'яка, слизька — як чужа рука.

Текст угоди — холодний, чіткий, без зайвих слів. У кожному пункті — межа, кордон, контроль. І водночас — виклик. Безжальний, незворотний.

Віка глибоко вдихнула. Музика заграла голосніше, заповнюючи кімнату. Її серце билося швидше, і з кожною сторінкою вона відчувала, як контракт наче змінює вагу — стає важчим, щільнішим, фізичнішим. День, коли вона переступить межу, був вже зовсім близько.

Вона підняла голову і подивилася в стелю — білу, ніби безкраю, як порожній аркуш. Видохнула, повільно, глибоко. Очі трохи казрилися, ніби напруження відпускало її на мить. Можливо, це була ілюзія.

Раптом чайник почав свистіти — різко, несподівано, пронизливо.

Віка здригнулась, майже вистрибнула з крісла. Різко скинула його з плити, впустила кришку — та дзенькнула на металеву поверхню. Все ще тримала його за ручку, ніби стискала зброю.

Повернувшись до крісла, вона сіла, але вже значно напруженіше. Руки тремтіли. Вона взяла контракт і почала перечитувати знову, тепер майже вголос — як ніби вимовлення слів допомагало приборкати хаос у голові.

— Перформанс... дванадцять годин...

Її голос тремтів, але вона не могла зупинитися.

— Сторона цього контракту, далі — суб’єкт, усвідомлює і приймає всі умови, викладені у цьому договорі... — очі Віки смикнулися, її дихання стало тяжчим, але вона знову і знову перечитувала текст, як наче намагаючись втримати себе.

— Під час перформансу суб’єкт зобов’язується залишатися у статичному стані, не виявляти емоцій і не перешкоджати діям кураторів і глядачів...

Віка ковтнула повітря, руки легенько тремтіли, вона на мить підняла погляд, ніби шукаючи опору, потім знову поринула у рядки, голос став трохи гучнішим.

— Суб’єкт визнає, що перформанс — це добровільне підкорення, обмеження власної волі заради мистецтва і досвіду. Порушення умов контракту може призвести до негайного припинення участі без компенсації...

Її губи прошепотіли:

— Добровільне підкорення...

Кулька в її руці клацала швидше, різкіше. Пальці стискали її з силою, ніби хотіли зруйнувати не її, а себе.

— Сторони домовляються, що у разі виникнення будь-яких конфліктних ситуацій відповідальність несе суб’єкт...

Віка гірко посміхнулася — насправді вона цього боялася найбільше.

— Додатково, по завершенню перформансу, сторона, яка пропонує цей контракт, бере на себе зобов’язання укласти з суб’єктом довгострокову угоду на просування творчої діяльності суб’єкта протягом одного року...

Віка ледве чула власний голос — слова здавалися холодними і відстороненими, а думки — наче в тумані.

— Куратор зобов’язується підтримувати суб’єкта, забезпечувати консультації, організовувати виставки та інші мистецькі проєкти...

Її пальці стискали кульку так сильно, що вона почала тріщати.

— Додатково, по завершенню перформансу, сторона, яка пропонує цей контракт, бере на себе зобов’язання укласти з суб’єктом довгострокову угоду...

Голос її затих. Слова пливли, ставали плоскими. Віка вже майже не відчувала, що читає. Вона немов ішла по дну холодної води — глибоко, темно, тисне.

— ...просування творчої діяльності суб’єкта протягом одного року...

Запах старих фарб десь в кутку — різкий, забутий. Обірваний кадр: як тато, колись давно, стоїть у неї за спиною, поклавши долоню на плече, дивиться, як вона малює.

Віка підняла очі. Подивилася на картини, які стояли в кутку кімнати. Деякі лежали на підлозі, обпертими об стіну. Запилені. Недописані. Забуті.

На стінах — її ж фото. Усміхнена. Упевнена. Немов інша вона. Інша епоха.

Погляд знову повернувся до контракту. Вона зімкнула губи. Повільно, ніби боялась зламатися, закрила очі.

— Тату... — прошепотіла, — мені так не вистачає твоєї підтримки... твого слова... поради...

З її щоки повільно скотилася ледве помітна смужка сльози. Вона не стала її витирати.

Віка відклала контракт убік, ніби відсахнулась від чогось живого. Повільно підвелась, пройшлась на кухню — її кроки здавались заглушеними. Взяла чайник, налила каву, рухаючись автоматично, як уві сні.

В повітрі зависла тиша, навіть музика, що досі лунала з динаміка, здавалася далеким відлунням іншої реальності. Віка застигла з чашкою в руці біля вікна, не п’ючи. Її погляд ковзнув по стінах, по полотнах, що стояли у кутку — незавершені, запилені, мовчазні. Далі — на свої фото, де вона ще могла сміятись, ще вірила, що мистецтво — це про неї, а не про виживання.

Вона знову подивилась на контракт. Тепер не як на пропозицію — як на щось, що дихає поруч, наче друге тіло. Очі її наповнились холодним блиском. Там більше не було страху. І не було сліз.

Тільки погляд. Довгий, пильний.

У ньому змішалося все — сум, злість, втома, тиша, прийняття.

І щось, що неможливо було назвати.