Перформанс

Віка стояла мовчки вже, здається, годину. Час розтікався, наче мед по підлозі — повільно, липко, і без можливості зупинити. Вона нічого не робила — лише дивилася. Люди ходили довкола, зупинялися, розглядали. Хтось довго читав табличку «Роби зі мною що хочеш». Хтось підходив ближче, відходив. Інші просто не звертали на неї уваги — говорили про картини, вино, нові проєкти.

Біля столу хтось крутився — брали предмети, обережно розглядали, ніби вибирали інструмент, але нічого не робили. Лише спокушали можливість.

Віка відчувала на собі погляди, як тонкі нитки — одні м’які, інші ріжуть шкіру. Дихати не важко, але щоразу, як хтось підходив ближче, дихання мимоволі зупинялося.

Невисока дівчина з темним волоссям підійшла ближче. Дивилася прямо в очі — довго, майже невинно. Потім обернулася до столу, взяла квітку — єдину, що лежала між ланцюгами й іграшками — і простягнула руку.

Віка не поворухнулася. Лише дивилася.

Дівчина м’яко вклала квітку в її долоню. Доторк тривожив — занадто людяний, занадто ніжний у цьому середовищі.

…Момент перервала різка, трохи надто гучна розмова — двоє хлопців, які стояли біля столу, щось розглядали й жартували.

— А може, їй трусики відрізати? — промовив один, крутячи в пальцях канцелярський ніж. — Гола й красива, як в рекламі духів.

— Ага, — хмикнув інший. — Тільки не забудь — не трахни її тут. Ще поліцію викличуть.

Слова ударили Віку в груди, наче холодна вода. Вона ковтнула повітря, що раптом стало густішим. Усередині — не страх, а щось схоже на сповільнену паніку, як уві сні, коли не можеш закричати.

Хлопець з ножем підійшов ближче. Його рухи були повільні, грайливі. Очі з блиском цікавості — не злісної, а байдужої. Як у дитини, яка розглядає комаху, перед тим як відірвати крило.

Рука торкнулась її талії. Він провів пальцями по тканині, потім — лезом. Віка навіть не одразу зрозуміла, що сталося, лише відчула, як спадає щось легке. Юбка піднялась. Тканина спіднього впала на підлогу.

Він посміхнувся. Не зухвало — просто вдоволено. Як після вдалого жарту.

І пішов.

Віка залишилась нерухомою. В руці все ще була квітка.

— Для мене це не просто мистецтво, — промовляв художник, стоячи перед камерами. Його голос звучав впевнено, трохи піднесено — як у лектора чи пророка. — Це дзеркало. Усі ці люди не просто глядачі. Вони — учасники. Вони розкривають себе. Її тіло — це не тіло. Це проєкція їхніх бажань, їхньої моралі, страхів, агресії. Вона — простір для самовираження суспільства. Це — експеримент. Ми знімаємо маски з них, не з неї.

Оператор з камерою відділився від групи й повільно наблизився до Віки. Об'єктив, наче око хижака, зупинився на її обличчі. Потім опустився нижче, ковзнув тілом. Світло лягло різко, сліпуче. Вона застигла — мовчазна, оголена, нерухома. Пелюстки квітки в її пальцях затремтіли від ледь помітного подиху.

В голові знову — шум, дзвін, уривки фраз:«вона — простір… це проєкція… не тіло…»

«Я — не тіло?..» — думка різанула, як холодне скло.Об’єктив наближався.Роздивлявся.Роздягав інакше — через лінзу.

Віка відчула, як в ній починає стискатись щось глибше, ніж м'язи. Камера не торкалась, але було відчуття, ніби її вже доторкнулись. Всередині — напруження, спресована тривога. Вона стояла нерухомо, але всередині — кричала.

А художник продовжував:

— Людина, яка підходить до неї, обирає не лише предмет зі столу. Вона обирає себе. Стає тим, ким хоче бути, коли ніхто не покарає. Ми спостерігаємо не за тілом. Ми спостерігаємо за свідомістю. Це акт правди, який неможливо підробити.

Камера мигнула червоним світлом запису.Віка втупилась в неї, як у дуло.

Чоловік із камерою дихав рівно, технічно, мов автомат. Він нічого не бачив, крім картинки. А вона — застигла. Внутрішній голос мовчав. Не було думок. Не було почуттів. Була лише поза, її погляд і дзеркальне зображення в глибокому чорному склі лінзи.

Віка спіймала себе на тому, що майже розчинилася в об’єктиві. В її тілі — тиша. Зовні — голос художника, що монотонно щось пояснював, як екскурсію:

— …тіло тут — як територія. Територія без наслідків, без заборон. Тіло, що не чинить опору. Бо саме у відсутності спротиву — наша правда…

БАХ.

Кольоровий спалах. Ривок. Шок. Вона здригнулась, різко, аж сіпнулась, наче її вдарили током.Голова відскочила назад. Подих — збився. Камера похитнулась. Камерман зробив крок назад.

Спершу вона не зрозуміла, що сталося. Мокро. Холодно. Щось густе стекло по шиї. Віка опустила очі — на плечі розтікалася яскраво-червона рідина. Спина стала вологою, тканина прилипла до шкіри.

І тільки тоді — вона побачила розірвану повітряну кульку біля своїх ніг. Усе з’єдналося.

Сміх. Хтось голосно, тонко, майже істерично хохотав.

Вона повільно підвела голову. На відстані кількох метрів — троє хлопчаків. Один уже тримав у руці наступну кульку, інший підбадьорював його жестами, третій просто радів моменту.

Кров? Ні. Фарба. Але це не мало значення.Віка знову стиснулася. В її голові пронеслось: це ж діти… це ж діти…

— Кидай! — вигукнув один.І наступна кулька полетіла. Повз. Але серце Віки вже стукало, як сирена.тук-тук-тук-тук-тук

Усе змінилося. Простір — став ближчим. Світло — різкішим. Люди — гучнішими.

А художник продовжував говорити, наче нічого не сталося:

— Це про дозвіл. Це про владу над тілом — яка виводить назовні справжнє. Не сором. Не страх. А дотик до глибини бажань…

Ще одна кулька. Поруч. Сміх. Камера знову блимає.

Віка дивилася, як фарба стікає по грудях, як шкіра липне, як усередині повільно піднімається хвиля.

І тут — різкий, зірваний жіночий голос:

— Кинеш ще одну — я тобі вмажу, малолітній виродку!

Тиша. Раптова. Глядачі обернулись. Хлопчаки — здригнулись, як і вона до того. Один з них кинув кульку на підлогу.

Віка стояла. Дихала часто. Мокра. Червона. Відкрита.І з кожною секундою в голові лише одне:Це тільки початок. А я вже не можу дихати.

Жінка, що закричала, швидко наблизилась. У її рухах було щось рішуче — але не агресивне. Вона відсторонила кількох людей, стала перед Вікою. Її погляд був ясним, зосередженим, материнським. Вона обвела очима фарбу на сукні, на шкірі, на обличчі.

— Боже… — тихо зітхнула вона.

Не питаючи дозволу, обережно поправила Віці волосся, що прилипло до щоки. Пальці її були лагідні, теплі. Потім взяла зі своєї сумки серветку й, ніби щось святе витирала, намагалась зняти краплі червоного з її щоки.

Віка не рухалась. Вона не могла. Стояла, як закам’яніла, дивилась на жінку широко розплющеними очима, мовби з іншої реальності.

Жінка затримала погляд.Промовила тихо, майже шепочучи — але так, щоб це залишилось в її пам’яті:

— Навіщо тобі це треба було, дитино?..

Промінь камери впав їм просто в обличчя. Оператор знімав цю сцену — як чисту, живу людську мить посеред скандальної вистави.

Жінка не зважала.

Вона ще мить подивилась на Віку — глибоко, з сумом.Потім додала:

— Тримайся, дитино.

І м’яко провела долонею по її щоці. Повільно. Ледь відчутно.

Потім відійшла. Не озираючись.

Віка так і стояла.Зі слідами фарби, з теплою щокою, з цим поглядом, який пробився крізь броню перформансу.І в очах її — нічого не змінювалось. Але всередині щось здригнулось.

Віка стояла, ніби в тумані, її думки крутились без упину. Кожна крапля фарби, кожен дотик — наче удар, що пробивав захисний шар, залишаючи оголене, вразливе місце всередині. Чому я тут? Для чого це все?Вона відчувала, як серце б’ється навиліт, думки плутались, і з кожною хвилиною страх наростав, затягуючи все міцніше. Вона намагалася знайти точку опори, хоч щось, що допоможе не зламатися. Але замість цього все навколо — чужі голоси, погляди, предмети, що лякали…І раптом серед цього хаосу її погляд упав на знайоме обличчя — Богдан.

Віка помітила його здалеку — Богдан стояв біля столу, оглядав речі. Його погляд упав на неї. Спочатку вона відчула полегшення — знайоме обличчя, ніби маяк у темряві. Та раптом вона помітила те, що він тримав у руці — електрошокер.