Інкогніто

Вона сиділа на ліжкові, підібгавши ноги. За вікном ішов дощ – було чути, як краплі б’ються об широке скло. Шум струменів заглушав широченний смарт-телевізор, закріплений на стіні навпроти неї. Однак удари крапель об скло було чути добре. Мимоволі вона аж зіщулилась – з дитинства не любила дощ. Удень перші струмені надовго проганяли із двору – аж поки не просохне тротуар. А в темряві, яку вона ще й боялася, дощ лив якось не по-доброму, мовби приховував щось у вологій темряві.

По телебаченню йшло інтелектуальне шоу. Учасники намагались розгадати доволі хитру загадку – хоча гра дійшла тільки до четвертого туру. Лист паперу склали увосьмеро та зробили надрізи. Треба було за хвилину вгадати, яка фігура вийде, якщо його розкласти. На таймері час добігав до кінця – лишалось усього п’ять секунд. От зараз віртуальний годинник покаже нуль і…

І раптом зображення різко зникло – разом зі звуком. Екран став чорним – вона навіть бачила на ньому своє відображення разом із ліжком. Лиш у кутку світився сріблястий напис: «Немає сигналу».

«Що за маячня?!» - промайнуло в голові. Сама проблема з телебаченням їй здавалась дивною. Ера «кабельного» майже минула, і фактично всі дивились телевізор через інтернет. А в цьому новому ЖК аналоговий кабель ніхто й не проводив. Подумавши про це, вона мимохіть глянула на циліндричний роутер… і наступної миті все зрозуміла. Логотип фірми замість зеленого світився червоним. Виходить, зник сигнал інтернету, а не телебачення.

Тепер струмені води повноцінно шуміли за вікном. Краплі бились об скло гучніше; здавалось, ніби дощ стукає у вікно, просячи її підійти і відкрити стулку. Від цієї думки по шкірі аж пройшов морозець; однак наступної миті вона навіть посміхнулась. Ти ба, як страх запускає фантазію! Сама вдома (чоловік, либонь, застрягнув у заторі), телевізор не працює, інтернету немає, за вікном – дощ…

Раптом (знову!) думки обірвала трель смартфона. Вона скосила очі на апарат і… знову здригнулась: на дисплеї висвічувався незнайомий номер. Навіть синхронізація не знаходила його у месенджерах. «Це ще хто?!» - роздратовано подумала вона, беручи смартфон до рук. Звісно, злість була не на невідомого абонента – просто хтось «спіймав» момент, коли банальний дзвінок змусив її налякатись.

- Алло! – її голос дрижав здивуванням.

- Привіт! – динамік озвався веселим жіночим голосом. – Це – Лора, пам’ятаєш?

- Лора?! – здивовано вигукнула вона, впізнавши однокласницю. – Скільки років! А я думаю, хто це дзвонить із невідомого номера!

- Та у мене стара сім-карта полетіла, а нова має прийти ще завтра. Я намагалась щойно подзвонити тобі у месенджер…

- У мене інтернет зник. У нас зараз іде дощ, тому, може, порушилось якесь обладнання.

- А, он воно що! – зрозуміло відповіла Лора. – А я думаю, куди ти залізла, що опинилась поза зоною! – вона засміялася… - До речі, чому я тобі дзвоню… Я тут шукаю одну людину, і мені сказали, що ти можеш допомогти.

- Ого! – вона вмостилася на ліжку зручніше. – Що за людина така?

- Як би тобі пояснити… Я забула його псевдонім – тому й не можу його знайти. А його імені взагалі ніхто не знав. Але Данута сказала, що ти на випускному по секрету розповіла їй, ніби знаєш, хто він.

«Супер!» - подумала вона. Однокласниця вирішила, що вона знайома з таємничими типами, про яких іншим відомий хіба якийсь псевдонім. І про це їй розповіла подружка з паралельного класу. Ні, вона полюбляла детективи – особливо заплутані й захоплюючі. Однак у старанної учениці та відмінниці навряд чи були шанси познайомитись із таким стрьомним типом.

- Ти прикалуєшся?

- Та ні, ти зараз згадаєш! – переконувала Лора. – Ти знаєш щось про Дрегдера?

У неї аж перехопило подих. В уяві постали старі таємничі двори багатоповерхівок, вечірня тиша, писк зі старого радіоприймача. Похмурий погляд з-під капюшона, буйне брюнетне волосся, мужнє обличчя з бородою…

- Знаю, - спокійно сказала вона. Тепер було зрозуміло, що шукає Лора. Вірніше, не що, а кого – правда, поки незрозуміло, навіщо.

Дощ почав стихати за вікном.