ПідЛітОк

На підлозі лежить гора макулатури. Останніми роками я накопичив чимало паперу; газети, буклети, рекламні флаєри – все летіло у дві тумбочки моєї шафи. Щоправда, останнім часом не летіло, а засовувалось: я так забив вільний простір, що закинути туди будь-що уже не виходило. На довершення, я закидав кутки у кімнаті різними коробками. Пакування з-під посилок і з-під того, що було в них – все це роками складалось за телевізором або за шафою. Якби мене раптом вбили (ну, або заарештували за вбивство), який-небудь слідчий чи опер легко міг би за цими коробками відтворити картину мого життя за останні кілька років. Настільна лампа, роутер, смарт-приставка для телевізора, мультиварка, мікрохвильовка, штатив, тример, смартфон, комп’ютерна мишка, ще одна (цього разу – бездротова), твердотільний диск… Пакунки з-під цього всього і багато чого ще тепер валяються біля газет і журналів. Ну, і кілька пакувань від «Нової пошти» і «Делівері» — до того моменту, поки через дорогу не відкрили відділення видачі «Розетки».

Зараз я зібрався здати все це у макулатуру. Я вже давно хотів це зробити; однак мені було просто ліньки шукати пункт прийому і тягнутись туди у вихідний. Зараз же мені знадобилися дві речі – вільний простір у квартирі та трохи грошей. Ні, з фінансами у мене – все в порядку; однак я ніколи не упускаю нагоди зекономити на чому-небудь або заробити зайві кошти – звісно, якщо у мене є вільний час, і мені не треба витрачати багато енергії. Цього разу мені потрібно купити двометровий кабель для підзарядки (дуже зручна річ), а також кудись прибрати старий магнітофон і паяльну станцію. Тому, звісно, набагато краще продати старий непотрібний мотлох, аніж купувати шнурок за свої кошти і ставити паяльне приладдя у вітальні біля дзеркала.

Я звільняю уже другу тумбочку. Вірніше, я вже майже спустошив її: усередині залишилися лише кілька книжок та старий громіздкий калькулятор – із тих, які працюють від розетки. Все це я теж витягую на білий світ – а раптом під якою-небудь енциклопедією чи старим романом завалилась якась газета.

Останнім я витягую той самий калькулятор. І – як я й думав – ця машинерія стояла на товстому зошиті. Я беру його до рук і… якийсь спогад неясно проблискує у моїй голові, мов тьмяна свічка у темній кімнаті. Це – товстий зошит на дев’яносто з чимось сторінок, із дельфіном на обкладинці. Я пам’ятаю, що завів його ще в школі; однак що там – пригадати не можу. Щоденник? Я вів його у п’ятому класі, потім закинув, а у старшій школі й зовсім загубив. Захист Вітчизни? Там теж був такий товстий зошит, але коричневий. І це – не зошит з якогось предмету, це я точно пам’ятаю.

Врешті я відкриваю його. Кидаю погляд на першу сторінку – і… У мене захоплює подих. Мимохіть переводжу погляд на форзац, помічаю дві помітки на ньому – і тепер уже пригадую геть усе. А за кілька секунд моя творча натура відносить мене у той дивний світ, у якому я – ще восьмикласник, живу тут, у цьому місті, і водночас зовсім не тут…

Я сиджу на дивані перед телевізором. На екрані помаранчева гоночна машина несеться містом; у руках у мене – ігровий пульт (чи як там – геймпад?), яким я керую автівкою, грою і телевізором узагалі. Ним можна навіть перемикати канали і збільшувати/зменшувати звук. Однак, звісно, це – незручно, тому консоль у мене служить тільки для ігор.

Якби мені кілька років тому хтось сказав би, що я гратиму в ігри через телевізор… мабуть, я не повірив би. Щоправда, тут є один прикол: ігри на телику в мене й так були. Однак це були дві прості тетрісні штуки, не варті уваги: кульки, які потрібно збивати, і «стройка» — різні фігурки, які падають зверху, і їх треба органічно складати. Однак про такі ігри, як ця, я, звісно, тільки мріяв. Щоправда, я бачив у Стели ігрову приставку, ми навіть грали на ній. У неї взагалі є все – і телевізор (не такий старий, як у мене, а модерновий, з різними виходами під гаджети), і дисковий програвач, і – от зараз – комп’ютер.

Так от, днями я випадково виграв міні-приставку. Випадково – тому, що я вирішив витратити дрібні гроші, які завалялись у кишені, і купив пластівці, яких зроду не їв. А виробник саме проводив розіграш, тож я вирішив ще й вирізати з етикетки купон і відправити його за адресою. Ну, і як ви здогадались, я випадково виграв цю коробочку. Щоправда, без проблем не минулося: у моєму телевізорі не було під неї гнізда. Тож довелось витратити всі свої кишенькові гроші під перехідник (таку невеличку коробочку) і «тюльпани» - два дроти під відео- та аудіовихід.

Машина мчить до перехрестя. Однак я вже знаю, що тут є коротший шлях, тож гальмую і заїжджаю на тротуар, потім мчу між двома газонами, розвалюю бампером старий паркан і…

На тумбочці дзвонить телефон. Я відволікаюсь і втрачаю пильність; цього досить, щоб машина влетіла «носом» у цегельну стіну. Хоча мені все одно – у будь-якому разі довелось би гальмувати, ставитись на паузу, а потім відмотувати гру на кілька секунд назад.

Таким чином без усілякої злості я кидаю консоль на диван і підходжу то телефона. Так і є: на екранчику висвічуються знайомі цифри. Мій палець натискає на велику круглу кнопку із зображенням трубочки.

- Ваню, привіт! – на дисплеї, де секунду тому висвічувався Даринчин номер, я бачу її саму. – Ми зараз збираємось у Стели. Ти – з нами?

- А хто ще, крім тебе? – цікавлюсь я. Якщо це – хтось із математичного класу, то я – пас. Так іноді буває: дівчата люблять запрошувати своїх однокласниць до себе. Даринка іноді збирає цілу компанію з шести чоловік. Стела теж може запросити когось із «математиків» — особливо якщо в компанії буде і Сашко (якщо ви пам’ятаєте, вони навчаються разом). Я на таких «гулянках» відчуваю себе некомфортно. Малознайомі люди, інші інтереси, розмови, які зрозуміє тільки твій однокласник – все це мене напружує. Хіба якщо прийде Юрко Підлісний – той самий, який нещодавно придумав для нової класної керівниці влучне поганяло (Овця, якщо пригадуєте). Я раніше навчався з ним в одному класі й навіть сидів за однією партою більше року. Іноді я шкодував, що Юрко не ходить з нами до басейну – він не раз говорив, що любить плавати, та й Сашко стверджував, що пірнає він будь здоровий. Однак що про це говорити зараз, ми тепер не ходимо до басейну. Зараз у школі будують свій власний, з автономним опаленням, так що туди можна буде ходити навіть влітку. Однак його уже будують років п’ять – звісно, з перервами (не знаю, чим вони зумовлені). Тож, вірогідно, ми там не поплаваємо.

- Я, Сашко… ну, і ти, якщо хочеш, - Даринка поправила руде пасмо. – Там у Стели вчора налаштували мережу.

Остання фраза змусила мене прийняти остаточне рішення.

- Так, я – з вами.

- Добре, спускайся поки до мене, - відповідає Даринка. І дисплей на телефоні знову стає чорним.

За кілька хвилин я стою кімнаті Даринчиної квартири. Вона сидить на дивані, підібгавши ноги, і клацає пультом. Телик у Дарини – ще старший, ніж мій; однак – знов прикол – у ньому чомусь є вихід під таку штуку, як мій стік. Можливо, якісь старі програвачі теж підключалися через такі гнізда. Звісно, це був епік фейл: стік виграв я, а телевізор для нього є у Дарини. До речі, у Сашка теж – там, правда, «ящик» новіший за мій. Про Стелу я промовчу – краще сказати, чого у неї немає.

- Сашко, мабуть, ще «чухається»? – питаю я. Судячи з того, як Даринка «капітально» сидить на дивані та як клацає канали, до Стели ми підемо не раніше, ніж хвилин за п’ять.

- Він там щось паяв, коли я йому подзвонила, - відповіла вона. – Сказав, що буде хвилин за десять-п’ятнадцять.

Я мимоволі кинув погляд на Даринчин відеотелефон. Він стоїть на такій же тумбочці, як і у мене. Тільки мій апарат схожий на звичайний телефон, особливо якщо опустити дисплей у заглибину. Тоді його можна відрізнити від звичайного хіба що за камерою у рамці. Тут же у мене виникає таке враження, ніби виробник спочатку створив звичайний телефон, а потім «присобачив» до нього екран. Він також опускається, але на клавіатуру і дисплеєм униз. Таке відчуття, ніби Славко, який усюди суне свій приймач, припаяв сюди цей дисплей. Хоча яка різниця – все одно ніхто ніколи його не опускає. Тим паче, що у його рамці вмонтовано камеру. Якби я так зробив п’ять хвилин тому, Даринка бачила б не мене, а мою стелю. А так у неї екран – рази в півтора більший за мій, камера – теж краща, та й сам телефон – дешевший. Тож яка різниця, як виглядає той телефон з опущеним дисплеєм?

- А що ти говорила там за мережу? – запитав я.

- А там… - Даринка почала щось говорити, однак тут у коридорі дзенькнув дзвінок.

- Це – Сашко! – швидко промовила вона, похапцем вимикаючи телевізор.

Ми виходимо у тамбур; Даринка відтягує важіль габаритного замка і відчиняє двері. Не знаю, де її батько нарив такий замок – раніше мені такі не траплялись на очі. Щодо візитера, то, звісно, вона вгадала: на майданчику стоїть ніхто інший, як Сашко.

- Всім – привіт! – весело кидає він. – Здоров! – він тисне мені руку. – Ти бачив нові поліцейські машини?

- Ще ні, - відповідаю я. Звісно, це – цікава і важлива новина: міліцію нещодавно перейменували у поліцію (як у всіх прогресивних країнах), і у рамках цієї «переназви» (не знаю, як правильно сказати) поліцейські отримали нову форму і нові машини. По телевізору я вже бачив ці нові темні «Мерседеси» з жовто-блакитними смугами та синіми «блимавками». Кілька днів наші місцеві поліцейські теж пересіли на такі машини; однак я поки що не помічав на вулицях. Однак я не розумію, чому Сашко говорить про це саме зараз, ледь встигнувши привітатись.

- А я тільки-но бачив, - сказав він.

- Де?! – здивовано запитав я.

- У дворі? – байдуже припустила Даринка, стукаючи в сусідські двері.

- Біля нашого дому, - встиг відповісти Сашко: двері саме відчинились, і в отворі з’явилась «щучка» Стела. Вірніше, тепер уже тільки «песик» — мабуть, тільки я зараз подумки пригадав її басейнівське поганяло.

- Привіт! – зраділо, але тихо привіталась вона. – Заходьте! О, ти – теж тут? – Стела врешті помітила мене у цій тамбурній темряві. – Як ти?

- Нічого, - відповів я, заходячи до квартири. Варто сказати, що тиждень тому я видужав від ангіни (де я примудрився її підхопити – й досі не розумію). Хворів я на неї теж надто довго – днів п’ятнадцять чи що. Тож навіть у Даринки я вже був хтозна-коли. У Стели тоді саме тривав ремонт – ми сиділи у Даринчиній кімнаті, коли хтось свердлив стіни у кухні, що межувала з нею. Сашко раптом прикольнувся, що це насправді хропе батько Стели. І ми, звісно, стали придумувати всіляку маячню і реготати з неї. Ми так захопилися цими сміхами, що навіть не встигли пограти у карти, як планували. До речі, під наші жарти потрапляє не тільки Стела: ми часто жартуємо одне над одним – звісно, коли цього одного поряд немає. Як мої друзі жартують із мене – я не беруся навіть уявляти: фантазія у нас – таки багата.

- Так тобі зробили мережу? – запитав Сашко, заходячи зі мною до кімнати. У кутку – там, де у інших зазвичай стоїть телевізор – примостився стіл із комп’ютером. Його я вже бачив і навіть один раз грав у «контру». Інтернет до компа провели майже тоді ж, коли купили його – тим паче, що тепер для цього не треба кидати дріт: можна провести його через сплітер від телевізора чи телефона (в залежності від провайдера). А от мережі минулого разу тут не було. Локальна мережа – це просто можливість бачити онлайн інші комп’ютери, які обслуговує твій провайдер. Простіше кажучи, якщо у мене та у Стели комп’ютери під’єднані до кабельного оператора (до одного й того ж, звісно), то я можу залізти через мережу у її жорсткий диск, а вона – у мій. Щоправда, за замовчуванням зробити цього таки не можна – потрібно зняти заборону. Доступ для всіх файлів, звісно, ніхто не надає, однак можна зробити окрему папку з дозволом на вхід через мережу – або на вільний, або через пароль.

- Ага! – підтвердила Стела. – Ще вчора.

- А ти шарилась у чужих компах? –глузливо запитала Даринка.

- Аякже! – не менш глузливо відповів за неї Сашко. – Ти ж бачиш, вона тільки-но встала з-за столу, - він показав на увімкнений монітор.

- А там немає нічого такого, - відповіла Стела. – Я знайшла тільки десять папок із вільним доступом. І те, там – одні картинки.

- Ух, ти! – раптом вигукую я, виглядаючи у вікно.

- Що там?! – Стела схвильовано мотнула своїми кучерями.

- Та так, - байдуже відповів я. Звісно, це всього лиш…

- Поліцейська машина? – запитав Сашко, сідаючи за комп.

- Так, - відповів я. Дійсно, поліцейський «Мерседес» досі стоїть на парковці – трохи далі від нашого під’їзду. Стела махнула рукою – дівчат такі штуки не цікавлять.

Тим часом Сашко запускає «Спецназ». Це – аналог «Контрстрайка», тільки, як на мене – цікавіший. Стела не дуже любить цю гру, Даринка навіть грати у неї не вміє. Я, звісно, як і всі хлопці, люблю поганяти з автоматом; однак нам трьом все ж більше подобається дивитись, як грає Сашко. Його брат – той самий, який учив мене грати в шахи – зараз навчається у коледжі й живе на квартирі. Отам стоїть комп (стара бляшанка, як висловлювався про нього Степан), на якому теж встановлений «Спецназ». На вихідних Сашко там часто пропадає і грає в місцевій мережі. Після цього він ганяє на компі Стели, як справжній профі.

- Ого! – вигукує Сашко, дивлячись у якийсь список. – А з чийого класу Сергій Вовк?

- З мого, - відповідаю я. Раніше цей телепень Вовк користувався моєю слабкістю і не минав нагоди, аби побитися зі мною. Потім ми міцніше заприятелювали із Сашком (особливо коли почали ходити до басейну), і, коли Вовк на його очах дав мені копняка (звісно, просто так), ми у відповідь добряче відгамселили його. З тих пір він принаймні не б’є мене кулаком, тільки-но пересікшись із мною; однак час від часу це бидло все одно провокує конфлікт.

- Ану, я зараз його… - Сашко клацнув мишею, заходячи на сервер із грою. На моніторі з’явились руки у військових рукавичках з пістолетом в одній із них.

- А де цей дебіл сидить за компом? – задумався я.

- У клубі, де ж ще, - відповів Сашко. - Просто грає через мережу, а не інтернет. Там сьогодні доступ в інтернет закритий.

Я починаю сміятися.

- Ану, прибий його кілька разів! – пропоную. Сашко теж починає сміятися у передчутті пригоди. Вовк, якщо він дійсно сидить в інтернет-кафе (мабуть, так воно і є), то часу в нього – небагато. Звісно, гра є гра: одного разу виграла твоя команда, іншого разу – супротивник, потім виграють твої, але тебе встигають убити. Однак коли тебе постійно вбивають – це аж ніяк не приносить задоволення. Хочеться просто жбурнути мишку та відійти подалі від компа; однак у кафе ти можеш хіба пограти у щось інше або посидіти в інтернеті – якщо він, звісно, є. У Вовка його немає. Тому в крайньому разі він попрохає в адміна здачу за невикористаний час і піде додому.

- От він! – Сашко націлюється з пістолета у фігуру терориста, який пробігає вдалині. Над прицілом світиться нік ворога. Ворог – надто далеко, і стріляти в нього звідси – ідея не з розумних. Однак Сашко знає, що це – тупуватий Вовк, який вчиться грати не краще, аніж учить шкільні предмети. Тож він все ж стріляє і, звісно, промахується. Однак терорист раптом спиняється: йому цікаво, хто пуляє в нього хтозна-звідки. Помітивши ворога, він починає цілитись, не мансуючи (тобто, не рухаючись туди-сюди) і навіть не присівши.

- На тобі! – Сашко знову промахується. Здалеку звучить гучне татакання «калаша». Звісно, Вовк теж промахується; однак у нього – один із кращих автоматів, а Сашко, до того ж, тільки почав грати, через що він ще – без броніка.

- Є! – Сашкові врешті вдалось поранити супротивника. – А ти що, теж – без жилетки?! – здивовано вигукує він. Так, терорист аж здригається від поранення. Секунду-другу він не може ворушитися, тільки присісти. Однак тупуватий Вовк до цього не додумується.

- І отак! – Сашко потрапляє у терориста ще раз, і той падає. У цю мить з-за гаража вибігають ще двоє «тирорів»; Сашко поспішно відходить за ріг.

Наступного разу він знову підстрелює Вовка. Вбити його не вдалося (звісно, у грі), однак поранення Сірик отримав, і хтось потім його таки добив. Потім – за моєю порадою – він сідає у засідку: надто вже помітно гравцям по команді, що він пропускає інших терористів, поки не побачить Вовка.

А той під час четвертого раунду, мабуть, таки врешті помітив, що по ньому стріляє один і той же гравець. І, звісно, зникає з гри. Сашко теж виходить із карти і вбиває у пошуковику його нік. Так, він грає в іншій команді, хоча навіть на тій же карті.

- Хоч би перелогінився, - сміючись, говорить він. Звісно, сам Сашко зараз до цього додумався.

Полювання починається знову. Ми – я, Даринка і Стела – сидимо і дивимось, як Сашко знову ганяється за Сергієм. Спочатку він знаходить його і легко вбиває: Вовк, не припускаючи, що його «кілер» погнався за ним на іншу карту, грає у класичній манері. На другий раз Сашко знову легко дістає його. І тільки потім, коли він ранить Вовка, той, мабуть, помічає його логін і знову зникає.

- Ах, куди ж ти… - Сашко знову вбиває нік Вовка у пошуковик. Ні, цього разу його там немає.

- Блін… - розчаровано протягує він.

- А глянь-но у нових гравцях, - підказую я. Донедавна я й сам не знав, що можна перелогінитись під час гри. І, коли ми грали на уроці інформатики (звісно, після того, як виконали завдання), я вирішив змінити невдалий нік (я випадково пропустив у ньому одну букву) і вийшов з гри. Тоді Тоха, який сидів поряд, підказав, що треба просто натиснути на старий нік, щоб вискочило поле для вводу нового. Зараз я сподівався, що Вовк цієї фішки не знав.

- Зараз… - Сашко відкрив список нових гравців. – А, от ти де! – зраділо вигукнув він. Дійсно, Сірик знову зайшов у гру, не надто змінивши геймерське ім’я – із Vovk він перейменувався на SV (тобто, Сергій Вовк).

- От дебіл! – ми сміємось. Нам весело: зараз ми помучимо трохи цього гопника, поки у нього не закінчиться час. А потім ми пограємо у щось інше – у карти чи «Монополію». Або придумаємо щось ще – фантазія у нас багата, можливостей у квартирі Стели теж вистачає. У крайньому разі ми можемо перейти до Даринки і посидіти на її широкому ліжкові.

- О, дощ починається! – помітила Даринка.

- Хтось буде чай? – запитала Стела. Дійсно, ми всі любимо пити чай під час дощу. Чи то це така ж класна штука, як кавунчик після шашлика, чи просто у нас співпадають деякі смаки. А, може, ми просто вже давно дружимо і мимоволі починаємо робити те, що подобається одне одному.

- Мабуть, Вовк зараз візьме здачу і вийде з клубу, - припустив Сашко. – Інакше він потрапить під дощ. А, блін! – на моніторі вбитий спецназівець упав долілиць.

- Вони на тебе таки полюють, - сказав я. Дійсно, Сашка почали вбивати доволі раптово, ніби його терористи спеціально вишукують.

- Мабуть, Сірик написав у чаті, що я за ним бігаю, - погодився Сашко, переключаючись поміж терористами, які бігали з автоматами по закинутому заводу. – Зараз перелогінюсь. О, а от Вовк! Живий, падло!

Раптом неподалік бахнула черга з «калаша». Терорист упав на бетон – так само, як хвилину тому Сашко.

- А ні, вже неживий!

- Мабуть, хтось із наших їхнього «калаша» підібрав, - припустив я.

- По ходу, - задумливо сказав Сашко, міняючи нік. – А, ми таки перемогли! – «специ» саме вбили останнього терориста, і гра почалася знову. Спецназівці розбігались територією перед цехом, у якому засіли «погані хлопці».

- Дивись, на даху! – вигукнув я. Там, нагорі, дійсно з’явилася фігура у табачних штанях та майці і зеленою пов’язкою на лобі.

- Та я… - Сашко хотів сказати «не дістану», однак обірвався на півслові. – Та ну! – раптом він таки став прицілюватись; навівшись, Сашко вистрілив і таки потрапив у терориста, який чомусь не помічав його. Той ледь здригнувся (мабуть, цього разу він був із «броніком») і відійшов від краю.

- Це – що, Вовк?! – аж вигукнув я.

- Ну, а хто ж!

«От дурень!» - думаю я, дивлячись на вікно. Дощ починає посилюватись. Поки Дімка зіграє раунд до кінця, на вулиці уже добряче литиме. Я б, звісно, забрав би у адміна здачу за невикористаний час та пішов би додому. Однак Вовк, мабуть – надто азартний для цього.

- А можеш поганяти його по карті? – запитав я. Якщо випадково трапитись йому на очі – Вовк, звісно, побіжить за своїм кривдником. А за п’ять хвилин дощ може добряче припуститися. Звісно, він навіть не здогадується, що це – наша із Сашком помста за його «пресування». І хай не здогадується.

Раптом фігура терориста, що виглянув удалині з-за рогу, зникла з монітору.

- Все, у нього закінчився час, - здогадався я.

- Народ, чай готовий! – оголосила Стела, зазираючи до кімнати.

- Ходімте! – сказав я, встаючи. Дійсно, не варто змушувати Стелу нести чай сюди. І потім, я ще не бачив ремонту на Стелиній кухні.

Я сиджу за столом і гортаю зошит. Зо два десятки листків списані моїм жахливим шкільним почерком. Потім до середини зошита немає нічого, після чого списано ще сторінок тридцять.

Того разу, коли ми востаннє йшли з басейну, то випадково замріялись про відеотелефон. Точно вже не пригадую, хто вперше подав таку ідею. Може, той же Сашко – недарма він збирав випуски того «Дерева», у якому чого тільки не було. Або Славко – дарма що у нього на розумі був один прийомник. Того ж дня я уже ходив в уяві, як ми дійсно розмовляємо такими телефонами. Взагалі, я вже тоді пробував виводити свої вигадки на папері. Однак сюжет, у якому ми головними героями були ми самі з’явився саме тоді, причому з подачі моїх друзів.

Коли ми перестали ходити до басейну, я засів за оповідання. Однак за два тижні кинув його – у мене, як часто тоді бувало, вийшла якась маячня. У моєму творі всі самотужки під’єднували старі мобільники з камерами до телевізорів; та й самі гаджети виходили якісь недолугі. Однак потім, у восьмому класі, я знову згадав про цю ідею, і вона знову заполонила мене. Тоді я віднайшов зошит і почав писати у ньому знову – цього разу з середини. Я навіть зробив помітку на форзаці: перша сторінка – «Відеотелефон», з середини – «Полювання». Цього разу мені ідея виявилась цікавішою: мені навіть вдалося дописати новелу до кінця. Однак мій тодішній стиль був по-дитячому недолугим, причому настільки, що з моїх оповідань. Мабуть, сміялися б самі однокласники. Тож, перечитавши все це за рік, я з кислою міною засунув цей зошит куди подалі – аж поки зараз він не трапив мені до рук.

Читач мені заперечить, запевнивши, що новела вийшла гарною. Однак рядки, прочитані вами вище і те, що я написав тоді – це трошки різні речі. Зараз, через двадцять років, я вирішив переписати дитячий твір, лишивши первісний сюжет фактично незмінним. З не меншою охотою я переробив би ще кілька своїх підліткових творів; однак, на жаль, цей зошит із дельфіном єдиним дожив до нинішніх днів.

Хтось запитає мене: а що ж сталося з моїми друзями? Вірніше, відповідь на це питання ви давно вже отримали. Чогось нового я сказати зараз не можу: я давно не бачив ані Сашка, ані, Даринки, ані Славка. Зв’язок зі Стелою обірвався ще зі школи – коли її родина переїхала до іншої квартири. І навіть Даринка, яка кілька років її сусідкою і близькою подружкою, згодом також перестала спілкуватися з нею.

Я відклав зошита й ще раз переглянув оповідання. Чесно кажучи, воно мені знову не подобається. Щоправда, тепер воно набране на комп’ютері; а отже, я можу видаляти що захочу і додавати теж. Або розповісти про нас щось ще; і тоді ми знову, як у старі безхмарні часи, зберемося знову та підемо гуляти разом – принаймні, на сторінках моїх творів.