ПідЛітОк

Сьогодні вранці я прокинувся майже опівдні. Учора роботодавець скинув одразу два замовлення, і я вирішив одразу їх виконати. Звісно, можна було б виконати вчора одне ТЗ, а сьогодні посидіти над другим. Однак тоді довелося б покидати ліжко трохи раніше – або ж відправляти готові тексти ближче до вечора. Сісти за комп’ютер уранці я навряд чи зміг би: учора я півдня перевів на прибирання квартири та «чаклування» над плитою. Після хатніх справ і копірайту мій організм напевне вимагав би «з матюками» заслужений відпочинок. Звісно, мені нічого не заважало посидіти за другим текстом і сьогодні, якби не одне «але»: за вікном був понеділок. А це означало, що має прийти зарплата за минулі два тижні. Якби я не скинув тексти вчора, замовник заплатив би мені за них через довгих чотирнадцять днів. Відправити один копірайт я теж не наважувався: як клієнт надіслав ТЗ. Так я маю й відправити їх. Тож, сівши за комп пообіді, я «залип» за клавіатурою аж до третьої ночі – поки врешті не відправив два файли на пошту і не пішов на заслужений сон.

Потягнувшись спросоння, я «розбудив» смарт-годинник. Ого, майже дванадцята! У мозку спливають спогади про вчорашню запіканку з овочів, і шлунок одразу починає лаятись гуркотінням. Що ж, пора вставати – хоча затишне гніздечко, нагріте за ніч, намагається не відпускати, а втома вмовляє затриматись під ковдрою та поніжитись у ліжкові. Однак шлунок невідступно вимагає їжі. Добре якби я був одружений – навряд чи моя друга половинка валялася б зі мною до «свинячого виску» і могла б принести щось до ліжка (хоча, звичайно, мало б бути навпаки). Утім, одружуватись я зараз не збираюсь. Як тільки я потраплю на очі державним органам, мене, ймовірно мобілізують. Я не згадую навіть про відсутність особливих проблем зі здоров’ям чи броні: той же Тоха-суслік був «броньований», але ТЦК це ніяк не зупинило. А щоб моя половинка згодом овдовіла чи возилася із чоловіком-інвалідом, я не хочу.

Я збираюся вставати і… натомість беру до рук смартфон. Не дивлячись на голод, я таки хочу хоча б полазити у месенджерах. Взагалі, я люблю ранками «зависати» в ліжку у Ютубі чи листати стрічку у Фейсбуці; але зараз голод не дасть розслабитись під цікавий контент.

Я вмикаю смартфон, машинально розгортаю пуш-сповіщення і… бачу внизу два повідомлення – одне під одним. Це - всього лише два пуш сповіщення; однак раптом у глибині мозку яскраво блиснули давні спогади…

На вулиці стоїть похмура погода. Небо затягнуте хмарами, однак зверху навіть не моросить. Більш за все не люблю таку погоду, надто восени чи зараз, у квітні. Для початку, вранці довелося вдягнути куртку – в одному светрі іти до школи було холодно. Про всяк випадок довелося прихопити й парасольку – на випадок дощу. Звісно, класно було б зараз розкрити її, захистившись від косих струменів, і чалапати додому, розглядаючи парасольки інших. Натомість у повітрі навіть не моросить, а ця штука тільки відтягує мою сумку. До того ж, сьогодні – середа, найгірший день у навчальному тижні. Справа – не тільки в тому, що неділя давно минула а до наступної – ще три дні. Уроки для середи мов навмисне зібрали з тих предметів, які я не переварюю більш за все: мова, алгебра, англійська, хімія та дві укрліт-ри. Погоджуюсь, звучить дивно, але автор цих оповідань колись не любив учити твори інших (щоправда, ви давно вже знаєте про це). На довершення, десь там, на похмурому небі вирішили, що мені цього – замало, і на сьогодні випало моє чергування у класі. Звісно, поки ми підмітали та мили підлогу, мої друзі встигли вийти зі школи. Тож зараз я чалапаю додому сам.

Я заходжу до двору, і ця набридлива школа врешті зникає за рогом. Тут стає трошки веселіше: у «коробці» хлопці ганяють м’яча, ще троє катаються на велосипедах. Ймовірно, це – якісь восьмиклашки, які відсиділи на урок менше за інших. Назустріч із похнюпленими обличчями топають менші учні. Я їх розумію: вони кілька годин просиділи вдома, можливо навіть за телевізором, а тепер змушені у цю квітневу холоднечу йти до школи. Хтось, можливо, навіть не вивчив урок і йде до школи, мов на страту. Мені навіть трохи жаль цих дітей – і не тільки тому, що їм доводиться вчитися у другу зміну. За всю шкільну біографію (а мені до випускного лишився фактично рік) я не пригадаю складніших та нудніший років, аніж шостий та сьомий класи. Молодша школа, сповнена дива й цікавостей, залишилась далеко позаду. П’ятий клас, цікавий новими знайомствами, предметами і віком (коли ти хоч трошки, але ще дитина), теж лишився у них за плечима. А до юності, перших побачень, цілком легальних поцілунків, дорослих розмов у коридорах – до цього їм топати ще хтозна-скільки. Добре, якщо ці малі закінчують сьомий: тоді їм принаймні до першої зміни лишилось всього нічого. Мимоволі – уже вкотре! – я пригадую басейн: це ж приблизно в ці дні ми сходили туди востаннє. Он – Сашків під’їзд, перед яким ми зазвичай збиралися. Ми були схожі на учнів, які купкуються перед тим, як іти до школи, якби не одне «але»: замість портфелів та сумок ми тримали в руках пакети. Плавання було одним з небагатьох цікавостей у тих самих нудних шостих-сьомих класах, про які я зараз пригадую.

А діти все йдуть назустріч. І навіть не мені, а триповерховій будівлі школи, яка поки що прихована від їхніх очей будинком №42. «Гол!» - лунає із коробки на увесь двір. Кілька хлопців (точно шестиклашки, думаю я) сумно глянули на футбольний майданчик. І раптом…я ловлю не менш зажурений погляд якогось хлопця у сірій курточці на собі. Однак наступної миті малий відводить від мене погляд, а за секунду і зовсім проходить повз.

І тут я розумію, що не такий цей день уже й невдалий. Так, сьогодні були важкі уроки, але вони вже закінчились. Дійсно, я досі не люблю літературу, але ми вже дістались до письменників минулого століття. Звісно, я не люблю хімію, але завтра у мене буде інформатика (мій улюблений предмет), економіка, історія ХХ століття, анатомія. А ці малі сьогодні вчили уроки, а потім у муках дивились на годинник, рахуючи, скільки їм лишилось сидіти на дивані. Кілька хвилин тому вони були змушені покинути затишні квартири і зараз чимчикують до школи, де змушені будуть гризти граніт про кріпаччину, парнокопитних та теплокровних тварин, французьких Людовіків та польських панів. А такі криворукі, як я, замість сидіння за комп’ютером «видєлуватимуть» на малюванні страшенних тварин (більше схожих на мутантів) та местимуть шкільний твір на трудах.

Я підходжу до під’їзду та прикладаю магніт до домофона. Апарат радісно тренькає, пропускаючи мене всередину. Щиток із трьома лічильниками, облізлі поштові скриньки, такі унікальні й немовби рідні – все це віє мені домом, байдуже, що до нього треба ще піднятися. За спиною гулко клацає магніт, і мені здається, що школа на сьогодні остаточно залишилась за цими надійно зачиненими залізними дверми.

Я, мабуть, добряче втомив читача своїми похмурими підлітковими роздумами. А дехто хотів би запитати мене, до чого тут пошта, і про які рахунки я хотів би розповісти. Наберіться терпіння, я вже вийшов з ліфту і відчиняю берусь за ручку дверей. Зараз із квартири долинуть ароматні смаки обіду, і десь на кухні по сковорідці шкребтиме мамина металева лопатка, помішуючи пересмажку до гарніру…

Я відчиняю двері… і наштовхуюсь на матір. Вона стоїть у кількох кроках від мене й підмітає зношеним віником підлогу. Біля дверей назбиралась купка сміття; а он, біля вішака стоїть відро зі шваброю, далі валяється совок. Я мимоволі скривився: хвилин двадцять тому я теж прибирав – щоправда, в класі. Чергування, ще й після уроків – дуже неприємна річ: потрібно не лише витерти дошку, а й підставити стільці, підмести підлогу, а потім ще й помити її. Добре, якби останній урок випав би на другому поверсі – там відремонтований туалет, увесь блискучий, чистий, яскраво освітлений. У такий навіть морально заходити приємно. А під раковиною ще є окремий краник для відер. Але "літ-ри" були на першому, і мені довелось заходити у смердючий тьмяно освітлений «тубзік», до якого навіть потикатися гидко. А мені ще й довелось натягувати не менш гидкий С-подібний шматок шланги на кран (той самий, під яким усі миють руки, потім вигинати його в іншу сторону, щоб вода потрапила до відра. І біля вішака у мене стоїть пластмасове відро з насадкою для вижимання «кучерявої» швабри з мотузочок. А там, у школі, я руками замочував і віджимав стару брудну ганчірку – яку, за словами вчительки, «взяли напрокат» із класу зарубіжної літератури. Суцільна гидота, одним словом.

- Привіт, - мама врешті розгинається. – Щось ти пізнувато сьогодні.

- Я чергував, - мій голос звучить втомлено. Ще б пак, такі уроки, ще й це ненависне чергування! Ще й погода така…

- Сміття винесеш? – мати підняла з підлоги совок. Я киваю: що тут вийти до кінця двору та швирнути сміттєвий пакет до баку!

- А, - мати раптом щось пригадала, - зайди заразом на пошту і оплати квитанції. Сходиш?

- Так, - спокійно говорю я, намагаючись з усіх сил замаскувати розчарування. Сходити до пошти неважко – відділення знаходиться біля шкільного стадіону. А от простояти в черзі таких платників, як я, доведеться довго. А мені зараз найбільше хотілося б відпочити. А ще колись треба учити уроки і намалювати графік прибутків умовного кіоску із продажу булочок. Я знаю, що зроблю це неправильно, однак на економіці за домашку ставлять погані оцінки лише за її відсутність. Якщо ж ти виконав її, твоя клітинка лишається порожньою. Тож краще намалювати якусь маячню (головне, так, щоб потім її пояснити), аніж прийти з порожнім зошитом.

Словом, мені зараз хочеться переступити цю купу сміття, зняти форму і лягти на диван. Однак я не можу відмовити матері – тим паче, що батькам набагато важче, ніж мені. Поки я вчив літературу, вона готувала обід, а потім взялася за віника. Врешті, на пошту я сходжу з набагато більшим задоволенням, ніж до школи.

Школа знову з’являється у мене перед очима. Як тільки я підходжу до сміттєвого майданчику, її зелений бік починає визирати з-за рогу того самого 2-го будинку, який робить із двома сусідами букву «Г». А перед першим контейнером я вже наполовину бачу ліве «дитяче» крило, де вчаться молодші класи. Мені неприємно і трошки містично водночас. Неприємно тому, що ця будівля завжди нагадує мені про уроки, і я не люблю бачити її у вільний час. До всього, мені здається, що хтось чи якісь обставини змусять мене зайти всередину, і мене або змусять здавати матеріал, або за щось сваритимуть. А от містичність я відчуваю через іншу деталь: молодші класи навчаються тільки у першу зміну, тож я знаю, у цих кабінетах зараз нікого немає. Ймовірно, саме тому мені здається, що темні вікна дихають на мене порожнечею. Я знаю, у мене – буйна фантазія, але ви вже знаєте, що письменницький хист прокинувся у мене ще у школі. До речі, той самий зошит із дельфіном зараз лежить у моєму столі, у вільний час я пишу те саме «Полювання».

Викинувши сміття, я чимчикую до пошти. Нарешті руки у мене – вільні: пакет я викинув, сумку лишив удома, тож сум трохи розбавляє відчуття легкості. Відділення знаходиться з іншої сторони стадіону – я навіть бачу його звідси. Однак, щоб дійти туди, мені потрібно обігнути футбольне поле, яке теж зараз порожніє. І взагалі, навколо якось тихо: другозмінники вже давно дійшли до школи, у коробці вже ніхто не ганяє м’яча, велосипедисти – й ті кудись подівались. На довершення, моросистий дощ припустився трошки більше, хоча під ним ще можна йти. Можливо, тому у дворі нікого й немає – гуляти в таку погоду охоти немає ні в кого.

Я відчуваю, що знову починаю нудити, тож перенесу читача на кількасот метрів уперед. Я вже дістався до пошти й відчиняю важкі дерев’яні двері на металевій пружині. Петлі противно риплять; однак я не можу зараз кинути двері – інакше через пружину вони гучно бахнуть. Обережно причинивши їх, я відчиняю сусідні і… потрапляю до поштового царства.

Десятки людей (чоловік тридцять) стоять у чергах біля трьох кас. Все сповнено людським гомоном, він ні на мить не замовкає. За касою противно вищить принтер – не знаю, звідки вони беруть такі. Операторка щось уточнює у клієнтки, намагаючись перекричати відвідувачів. І, нарешті, поряд зі мною якась жіночка ляскає замком від поштової скриньки. Ці штуковини трохи навівають відчуття під’їзду – хоча тут вони ретельно пофарбовані (правда, у противний світлий беж). З іншої сторони, я досі (у десятому класі!) ніяк не допетраю, нащо вони тут. Звісно, я міг би запитати батьків (чи того ж Сашка), але кожного разу, вийшовши з відділення, я забуваю про ці скриньки до наступного походу до пошти.

- Хто крайній? – питаю я, дивлячись на хвіст черги. Я вже говорив, що черги стоять біля трьох кас; але насправді люди стоять у довгу звивисту колону, яка розділяється лише біля віконечок. Мені це подобається: якщо біля однієї каси процес загальмується, я зможу стати до сусідньої.

- Я, - до мене обертається жінка років сорока у блакитній куртці.

- Буду за Вами, - відповідаю я. Кивнувши, жінка повертається назад. Я оглядаю її куртку і волосся, забране у пучок: мені треба запам’ятати, хто стоїть переді мною і хто буде за мною. А пам’ять на обличчя і на людей узагалі в мене погана ще з п’ятого класу. Якось (уже в шостому) я навіть прийняв одну противну завучку за вчительку біології – хоча вони були схожі хіба зростом, кольором і довжиною волосся. Що було потім – не буду говорити, мені й зараз про це згадувати якось соромно.

Черга тягнеться повільно. Людський гомін увесь час гудить – хоча, між іншим, ці люди здебільшого не знайомі між собою. Просто у кількох пар (чи трійок) у черзі знайшовся привід про щось поговорити. На фоні гомону принтери продовжують верещати, видаючи квитанції на якомусь неякісному жовтому папері. Та все ж люди повільно просуваються вперед, повз мене до виходу поволі йдуть ті, хто оплатив квитанції. Цікаво (хоч і не дивно), але я не бачу жодного ровесника чи принаймні студента. Окрім мене, у черзі стоять люди, які мінімум годяться мені в батьки. Хоча, наприклад, у кабельного провайдера черга перемішана молоддю – мабуть тому, що увесь район платить там же за інтернет. Власне, я й був там лише одного разу, коли ми з Сашком ішли на баскетбольний майданчик і зайшли, щоб сплатити за доступ до мережі.

Нарешті черга починає розділятись переді мною. Ось хтось відійшов від середньої каси, потік посунувся, і жінка у блакитній куртці посунулась праворуч. Переді мною з’явились вільні пару метрів, і я проходжу вперед, щоб не затримувати чергу. Тепер переді мною стоїть чоловік років тридцяти, і мені дуже не хочеться, щоб мене хтось зараз запитав, за ким я займав чергу. Цей тип мене навіть не бачив, але тепер я стою саме за ним. Окрім того, зліва стоїть черга у перші дві каси, де продаються конверти, газети, канцелярія і побутова хімія (мильно-рильне, як я її називаю). Тут теж треба слідкувати, щоб хтось не подумав, що я стою туди. Платіжки та гроші лежаь у внутрішній кишені, я н виймаю їх, щоб не займати руки раніше часу, а без них я виглядаю як учень, який прийшов купити ручку чи олівець (хоча який нормальний учень прийде по ручку на пошту).

- Посилка з Китаю, - говорить чоловік у вікно. Ого, з самого Китаю! На мить це заворожує мене; але потім я згадую, як Сашко розповідав про дешеві товари, які продаються на китайських сайтах. Щоправда, йдуть вони теж понад місяць, тож я уявляю, скільки цей чоловік чекав на який-небудь шнурок для мобільника.

Касирка встає і йде до сусідньої кімнати. Проходить хвилина – одна працівниця назад не з’являється. Бічним зором я помічаю жінку у блакитному – вона вже розплатилась та відходить від каси. Шкода, але я не міг лишитись біля неї – мене все одно посунули б уперед, хотів би я того, чи ні.

- Свєт, а де в нас позавчорашні посилки з Китаю? – у прорізі дверей з’являється касирка, яка кричить углиб коридору. Клас, тепер наша черга застопорилася біля каси. Раптом я задумуюсь про те, що якби помив підлогу швидше чи навпаки, сполоснув би відро чистою водою, то, ймовірно, стояв би зараз за іншою касою. Але…

- Підходьте до другої каси! – касирка з третьої ставить табличку «Перерва» і встає з місця. Купка, яка стояла біля віконечка, починає тулитися до сусіднього. Я навіть не встигаю зрозуміти, як вони вклиняться у цю чергу, як раптом здіймається справжній лемент.

- Чоловіче, я займала за цією жінкою!

- Так а що я зроблю, коли ми стояли за тією касою!

- А я тут причому? Я причому?

- Так що мені тепер, назад у хвіст іти?

- Та робіть, що хочте! Зараз – моя черга!

- Так я теж відстояв тут півгодини! Дайте мені заплатити і будете наступною!

- Ви переді мною займали? Я питаю, Ви стояли переді мною?!

- Так, шановні, припиніть сперечатися! – кричить касирка з другої каси. Вона залишилась єдиною, хто приймає платежі (принаймні, поки ще одна шукає посилку з Китаю). Однак її ніхто не слухає: конфлікт вирує біля каси, не збираючись стихати…

За десять хвилин я виходжу на ґанок. Дощ, який до цього тільки моросив, тепер припустився і ллє повноцінно. Я з сумом згадав про залишену вдома сумку, в якій лежить парасолька. А без неї потикатися у цей дощ бажання немає: за кілька кроків я одразу промокну. Був би в кишені мобільний, я подзвонив би матері, щоб та прийшла з парасолькою. Однак носити мобілку до школу мені заборонено, хоч це й звучить дивно, як для десятикласника. Справа – у тому, що телефон мені купили з місяць тому, і батьки проявляють обережність. Крім того, вчителі теж набридли на кожних зборах скаргами на учнів, у яких на уроках постійно дзвонять телефони. До всього, днями в Ані Рудик хтось витягнув із кишені мобільник, коли вона стояла в черзі за піцою. Тож мій «Сіменс» лежить зараз десь на столі в кімнаті.

Відчинивши дерев’яні двері, я заходжу назад і сідаю у відділенні на лавку. Черга, яка давно встигла заспокоїтись, чимбільше скорочується – мабуть, ніхто не хоче йти до пошти в дощ. Люди проходять повз, дістаючи із сумок та пакетів парасольки. Що ж, буду наступного разу обачливішим. А поки що я посиджу хвилин двадцять, після чого таки піду додому. Якщо буде дощ, доведеться дістатися легким бігом. Звісно, я забризкаю себе, але так буде швидше, та й менше людей кидатимуть на мене косі погляди…

У «шторці» за ніч назбиралась купа пушів. У «хвості» примостилося сповіщення від банку про оновлення комуналки. Вище нова Пошта сповіщає про посилку: тепер вона чекає на мене, а не я на неї, жартує оператор.

Я натискаю на пуш від банку. Великим пальцем натискаю на сканер і потрапляю до комуналки. Так, на всіх шаблонах стоять нові цифри і з мінусами. Я ставлю «галочку» біля «Вибрати все», на секунду затримуюсь на сумі і натискаю «Сплатити». Банкінг починає гудіти сповіщеннями по кожному шаблону – сплачено за газ, за електрику, за воду…

Вставши, я поспіхом одягнув штани і шкарпетки. Шлунок досі вимагає їжі, але не дуже звертаю на нього уваги – зачекає трохи! З футболкою доводиться трохи повозитись – я згадав, що вчора викинув її у пралку, тож зараз довелось лізти по нову. Нещодавно я бачив у Ютубі, як американці ходять до супермаркетів у піжамах. Однак тут, боюсь, на мене в такому вигляді глянули б, мов на хворого. До того ж, піжами у мене немає.

За хвилину я спускаюсь на ліфті на перший поверх. У кабіні стоїть справжній «штир»: жіночі парфуми перемішались із запахом курива. Останнє ще можна було б потерпіти, але мій ніс крутить від парфумів, на які в мене алергія. Добре, що не тягне чхати – частково тому, що я сиджу у смартфоні й не звертаю особливої уваги на запахи. Але назад я точно підійматимусь пішки.

Нарешті ліфт відчиняється, випускаючи мене на перший поверх. Повернувши праворуч, я роблю два кроки і… опиняюсь перед поштоматом. Півроку тому я подав заявку на встановлення цієї шафки у під’їзді. Не сказати б, що ніхто не знав, що так можна було зробити – просто ніхто не хотів розбиратися з цими заявками. Зате тепер потрапити до нього не завжди – просто: наприклад, минулого разу мені доставили посилку на три години пізніше, бо поштомат був заповнений. Ба більше, на п’ятому поверсі дві сусідки вчинили через нього скандал: одна з них півдоби не забирала посилку, відкладаючи «на потім», поки інша не могла дочекатися на подарунок для хрещениці, бо всі комірки були забиті.

Я натискаю на кнопку на дисплеї. Секунда, друга – і в поштоматі лунко клацає замок. Цього разу мені пощастило – велика комірка вранці була вільною. Відчинивши двері, я дістаю об’ємну картонну коробку, ставлю її поряд і зачиняю сховище назад.

Що ж, тепер можна і поснідати.