ПідЛітОк

Фойє гудить, мов вулик. Хлопці, дівчата, низенькі восьмикласники і випускники, яких на вигляд можна сплутати з учителями – всі забились у цей «передбанник» і чекають, поки чергові нарешті відчинять двері.

Восени і навесні ми чекаємо цієї участі надворі, на плацу. Але зараз – зима, за вікном навалило снігу, а мороз дошкульно щипає за щоки. У холодний сезон ми чекаємо «зіркового часу» у вестибюлі. Ми – це ті, хто приходить до школи раніше, ніж о 7:45. Я у цьому плані – взагалі красень: я приходжу сюди серед перших із класу (а іноді взагалі першим).

От і зараз я стою й дивлюсь на двері, які раз у раз відчиняються, пропускаючи всередину учнів. От до фойє неквапливо зайшла дівчина у шубі. Мабуть, це – дев’ятикласниця: надто мала вона для випускниці, а серед паралельних я такої не пам’ятаю. За секунду двері різко відчиняються, і до вестибюлю рвучко і швидко заходить високий хлопець у сірій куртці, байдуже обводячи похмурим поглядом вестибюль. Це – одинадцятикласник, із простого класу. Не знаю, як його звуть, але те, що він – із випускного класу, здогадатись неважко. Досить одного погляду, щоб зрозуміти, що він – точно не молодший за мене (а я, до речі, уже – в десятому класі). У паралельних цей гевал теж не навчається, інакше я його знав би. Ну, а те, що він – із «простих», я пам’ятаю, хоча за його виразом обличчя, яке віддає грубістю і якоюсь тупуватістю – за цим і так можна зрозуміти, що він – не математик, не гуманітарій і не художник чи танцюрист.

Двері знову з рипінням відчиняються і з «сіней» заходить… Та це ж – Сашко! У дублянці, сірій шапці, у коричневих чоботах – я його впізнаю з першої миті. Скидаючи на ходу рукавиці (раптом поблизу опиниться хтось із хлопців, щоб можна було привітатись), Сашко іде в мою сторону; і, звісно, одразу помічає мене.

- Здоров! – ми тиснемо одне одному руки. – Бачив, скільки сьогодні градусів?

- Дев’ятнадцять, - відповідаю я. чому Сашко питає за погоду – мені зрозуміло: минулого року через сильні морози ми кілька днів сиділи вдома. Зараз ми трохи сподіваємось на такий же сценарій, хоча це – малоймовірно. Карантин теж нещодавно закінчився, причому мені, можна сказати, «пощастило»: спочатку я перехворів тиждень, потім прийшов на заняття, і того ж дня нас розігнали по домам ще на один тиждень.

На кілька хвилин Сашко зникає з дублянкою в руці – звісно, до гардеробу. Я знову дивлюся на двері: от заходить Денис Володін з мого класу, Вітя Трохимченко з математичного, Юрко Підлісний звідти ж… Юрко вітається зі мною за руку, із Сашком… і тут я помічаю, що Сашко уже повернувся і навіть встиг навіщось розстебнути папку.

- Ти таку штуку в ящику не бачив? – він показує паперовий рекламний каталог (чи як він правильно називається) від «Ельдорадо».

- Ні, - говорю я, подумки пригадуючи, що ми живемо в одному будинку. – Мабуть, їх розносили, коли я вже вийшов.

- А, може! – Сашко розгортає «газетку». – А, у тебе ж під’їзд – поряд! – врешті пригадує він.

Ми роздивляємось товари. Телефон (стаціонарний, не мобільний) з кнопками на трубці. Такий був колись у Стели, тільки без екранчика. Соковижималка, м’ясорубка, кухонний комбайн… Мобільні телефони – «Нокіа», «Сіменс», «Соні Еріксон»… Фотоапарати з зумом, відеокамери…

- Цією камерою можна знімати кіно, - Сашко тицяє в газету. – Прикидаєш?

- Та а що ти знімав би? – мені ця камера не дуже подобається. Якби вона була для професіоналів – тоді так. А віддати купу грошей за те, що на неї можна знімати кіно, яке ти не зніматимеш – по-моєму, це не більше, ніж понти.

- Ну, не знаю, - говорить Сашко. – Може, колись усі зніматимуть щось типу кіно. Ну, от, наприклад, раніше з мобільниками ходили тільки багаті. А зараз телефон є у всіх. І на нього теж можна писати відео. Так що…

- Краще, коли відео можна знімати на телефон, - задумливо говорю я.

- Я вчора бачив по телику мобільник з вологозахистом, - відповів Сашко. – На ньому можна під водою друкувати смс-ки, уявляєш?

Раптом хлопці з бейджами на грудях відчиняють двері. Першозмінники могутнім потоком вливаються у коридор; інший потік утворюється на центральних сходах, підхоплюючи чергових.

- Здоров! – Сашко вітається з Дімкою Гребінником з простого класу, який саме вийшов з гардеробу. На противагу Сашкові він – високий, довготелесий і кучерявий; хоча я, мабуть, теж можу бути зовнішнім антиподом кожного з них. Зараз ми втрьох тісно спілкуємось (або дружимо, як сказали б наші батьки). Я вже не знаю, яка це компанія за рахунком; цікаво, однак ті, з ким ми дружили раніше, часто проходять повз, обмінюючись банальними «привіт-привіт», або переїхали кудись і лишились лише в моїх спогадах. Іноді я навіть думаю, коли я перестану спілкуватись із Сашком та Дімкою. Мабуть, тоді, коли ми випустимось зі школи і вступимо до різних закладів. Хто куди вступатиме і де навчатиметься – про це ми ще й гадки не маємо.

- Ходім! – говорить Сашко, і я помічаю, що продовжую стояти, задумавшись. На мить я оглядаюсь назад: виявляється, ми стояли біля прапора України. Для нас він мало що значить: так, ми живемо в Україні, у нас є прапор, герб, гімн; але ми сприймаємо це як належне: живемо і живемо, є воно і є. Набагато більше нас цікавлять зараз мобільники з вологозахистом і відеокамери… Цікаво, чи треба їх тепер купувати, коли телефони вже вміють знімати на відео?

Ми стоїмо у дворі. Біля мене згуртувались четверо підлітків: повненька дівчинка з рудим волоссям, худий довготелесий хлопець, ще один низенький парубок і гарненька білявка з кучерями до плечей, від якої віє елегантністю. За ними височіє п’ятиповерхівка; за моєю спиною – баскетбольний майданчик; збоку нас – гуртожиток: про це можна здогадатись, наприклад, за білизно, яка сушиться на настінній сушилці під вікнами або на мотузках у дворі. Де ж ще сушать білизну на вулиці, як не в гуртожитку?

А у мене на голові чітко проглядається залисина. Щоправда, взимку я її лікував народними засобами, і волосся потроху почало на ній рости. Однак зараз – травень, і голову цибулею чи алое вже не мазатимеш. Через цю війну (і не тільки її) я стресую, і волосся, мабуть, випадає швидше, ніж росте.

Переді мною стоять четверо підлітків. Віддалено вони нагадують мені моїх друзів. Однак у цієї рудої дівчини фігура більш витончена, ніж була у Дарини; у білявки – не таке миловидне обличчя, як було у Стели, та й сама вона – худіша за неї (за ту, якою вона була). Цей довгань виглядає старше за Степана, той, інший асоціюється чомусь більше з цибулиною, аніж із Сашком. Ні, про цибулину я згадав не через свою голову – я про неї думав не тоді, а зараз, коли пишу це оповідання. Однак, звісно, недарма ці четверо, які так нагадують моїх друзів дитинства, стоять поряд, та ще й у цьому дворі. Недарма на лавках сидять хлопці (я б сказав, чоловіки), зафіксовуючи смартфони у тримачах стедікамів. Двоє дівчат прилагоджують мікрофони на підлітках; я допомагаю, вставляючи штекери у смартфони, на яких увімкнені диктофони. Дівчата стежать, щоб цю техніку теж не було видно. У «Стели» ми зробили дірку в кишені, через який протягнули шнур з конектором; телефон ми теж поклали туди. «Степан» іде у светрі, під яким теж усе приховано. У житті він теж носив шапку, коли ми починали знімати картузи, а до школи ходив у куртці вже тоді, коли ми сміливо виходили надвір у піджаках. Щоправда, цей «Степан» за сценарієм – трохи розумніший і бідовіший, аніж мій колишній товариш.

Степан, Даринка… Стела… Сашко… Де всі вони зараз? Звісно, ніхто не здогадується, що зараз коїться у цьому дворі, через який ми ходили десятки разів. Я – не в курсі, що з ними; Сашко і Степан живуть у нашому старому будинку; Дарина кудись переїхала (здається, вона вийшла заміж удруге); про Стелу я нічого не чув багато років. Звісно, ані вона, ані хтось із них не здогадується про те, що ми…

«Цією камерою можна знімати кіно. Прикидаєш?» - Сашків голос вихором виринає у голові з-під завалів спогадів. Хіба ми могли тоді уявити, що колись можна буде знімати кіно на власні телефони? Більш того, я чув про такий фільм, який повністю зняли на айфони. І короткометражки часто теж знімають на смартфони. От і зараз ми…

- Тривога не закінчилась? – запитала одна з дівчат, яка поправляла на білявці сорочку.

- Ні ще, - відповідаю я. Кілька хвилин тому через дорогу противно вила сирена, від якої я трохи відвик. Вірніше, я чую її кожного дня, однак здебільшого вдома. А тут вона гудить будь здоров, та ще й десь неподалік висить ще одна, і в парі ці дві «гуділки» з незвички можуть налякати.

- Може, почнемо, поки тривога? – запропонувала дівчина. – А то раптом знов завиє, коли ми писатимемо звук.

- А ви вже все увімкнули? – питає хлопець, крутячи у руках стедікам у різні сторони. Прикольно, але смартфон нерухомо висить на одному місці! Ну, хіба дрижить трохи вгору-вниз. Як би ми роззявили роти, якби побачили це років двадцять тому хоча б по телевізору!

Я знову з сумом згадую своїх друзів. Я не знаю, де зараз ті, кого гратимуть ці четверо. Або мої однокласники. Або знайомі з паралельних класів. Ні, я щось чув про декого – хтось закінчив той чи інший вуз, дівчата повиходили заміж, народили дітей… Тоха-суслік – у Києві: він на Харківщині наступив на «лепесток», і йому відірвало ступню. Про це розповідав Юрко Підлісний, коли приїжджав ховати побратима. Щоправда, самого Юрка вже півроку немає і ніколи не буде: за кілька тижнів його самого привезли з-під Бахмута – уже назавжди. А хто з моїх друзів ще воює? І чи не доведеться нам самим боронити країну на передовій? Чи будемо ми жити у цьому місті за рік, два? І – головне – чи закінчиться тоді війна? Чи будемо ми жити по-іншому, аніж раніше… аніж зараз?

Всі – оператори і актори – збиваються в одну купу. Дівчина, яка стоїть між ними, гучно хлопає кіношною «хлопавкою». Раніше, коли я дивився по телевізору, як знімали те чи інше кіно, то не раз бачив цю штуку (впевнений, і ви також). Тепер я знаю, для чого вона. Справа – в тому, що відео і звук пишуться окремо. Якби ми використовували звук зі смартфонів, голоси акторів звучали б віддалено й нечітко. Тому їх пишуть на мікрофони, майстерно сховані під одягом. Потім, під час монтажу, потрібно правильно звести всі доріжки, щоб слова звучали тоді, коли їх вимовлятимуть. Для цього на аудіодоріжках створюють такий сплеск, щоб їх було легше зводити докупи.

Я затримую погляд на ще одному підліткові. Коли цих чотирьох готували до цієї сцени, він зашнуровував кросівки, сидячи навпочіпки у мене за спиною. Це – худий брюнет середнього зросту, трохи вищий за того, хто грає Сашка. Я дивлюсь на нього, і мені навіть – трохи страшно: навідміну від інших, він надто схожий на того, кого гратиме. Я ще й пам’ятаю, як побачив цього хлопця у театральному гуртку; мені навіть було весело затверджувати йойго на цюроль. До того ж, я відчував певний тріумф – мені здавалось, ми не знайдемо жодного юнака, схожого на нас тодішніх. Але одного таки знайшли.

Я дивлюсь, мов у минуле, сам на себе. Звісно, у нього – дещо інші риси обличчя, грубіший ніс, очі – карі, а не зелені. Підборіддя не таке тонке, як було в мене. Але я мимоволі уявляю, що це я прийшов із минулого; або навпаки я нинішній на кілька хвилин повернувся у ті часи, щоб побачити, як я йду з басейну. Недарма ж тут майже все лишилось, як було! От я й потрапив у минуле – у той день, коли я йшов з басейну разом з друзями. Он – Сашко, он – Степан, а он – і Даринка зі Стелою. Про що я думав того дня? Не пам’ятаю вже. Здається, я дивився у цей під’їзд, на ці сходи. Звісно, я так і написав у тому оповіданні. А про що я думав у ті роки? Пам’ятаю, я мріяв про телефон, про комп’ютер… Я хотів здати на права, з’їздити на море, полетіти на «Боїнгу» за кордон – разом із дівчиною або з дружиною. Що я наробив із собою? Я тільки зараз спіймав себе на цій думці. Якби дійсно була б можливість влаштувати цю зустріч – мене тодішнього і нинішнього – мабуть, я накинувся б на себе з кулаками, якби дізнався б від себе, що роблю зі своїм єдиним життям, зі своїми роками, дедалі дорослішаючи і зріючи. Хіба я підозрював, що проживу своє життя саме так? Що так і не з’їжджу у свої за тридцять на море, не зганяю за кордон, не одружусь? Хоча, якби я перше запитав у себе, що у нас зараз там, я впевнено і з сумом відповів би «У нас – війна…»

- А мені мобілка вчора надійшла! – весело говорить блондинка. Компанія виходить із одного двору в інший. Чорнявий хлопець дивиться вгору – на гілки дерев, переводить погляд на сушилки. Дивно думати, але це – те саме дерево, і та сама сушилка!

Вони йдуть побитою дорогою, розмовляючи між собою. Тільки цього разу перед ними і з боків ідуть троє операторів, знімаючи їх на смартфони. Щоправда, вони не переходять дорогу між будинками, як тоді робили ми – так знімати легше. Щоправда, ми й так кілька разів зупиняємось, режисер – сорокарічний брюнет із лисиною – пояснює підліткам, що вони зробили не так; і зйомки знову продовжуються. Звісно, їм – не так просто, вони – лише підлітки з різних театральних гуртків. Та й знімальна група – теж аматори з любительської кіностудії. Цей режисер знає мене особисто, і – що цікаво – ми познайомились у цьому ж басейні. Коли я розповів йому, як ходив сюди у дитинстві та що потім написав про це, він попрохав скинути йому оповідання. Це було позаминулого року, до вторгнення…

- О, тралік, тралік! – хлопець-опецьок немовби помічає старий тролейбус. Дивно, але деякі з них досі курсують містом. Щоправда, цей разом із водієм люб’язно надало нам депо для зйомок. Після монтажу все буде так, як прописано у сценарії (ну, майже все): хлопець вигукує фразу, транспорт під’їжджає до зупинки. Однак зараз тролейбус стоїть трохи далі – на випадок, якщо ці діти неточно зіграють сцену, і водієві не довелось від’їжджати назад (до речі, хто не знав, тролейбуси, навіть старі, вміють здавати задом). До того ж, він не може займати зараз контактну лінію – інакше інші «рогаті» просто не проїдуть.

Наступною ми знімаємо цю сцену. Жінка у помаранчевому жилеті під’єднує струмоприймачі до дроту, і тролейбус із шумом під’їжджає до зупинки. Двері з гуркотом відчиняються, і підлітки заходять всередину. Я теж заходжу залажу до салону в кадрі: ми вирішили зробити таку фішку, коли у кадрі – актор, який грає існуючу персону, і вона сама. Якби я грав себе дорослого, від цієї ідеї довелось би відмовитись. Але актор з мене – ніякий, та й, до того ж, мене гратиме аматор, у якого із цим чорнявим хлопцем більше схожостей, аніж у мене самого.

Двері – з не меншим гуркотом – знову бахкають у мене за спиною. Тролейбус смикається і їде. Я знаю, що він висадить нас на наступній зупинці, а потім поїде в депо. Але мені зараз чомусь уявляється, що тоді ми їхали в наше власне майбутнє. Чи хотіли ми приїхати туди, де опинились зараз? І куди їдуть зараз ці п’ятеро підлітків? «Дуже хотілось би сподіватись, що вони не приїдуть туди, куди заїхали ми», - думаю я дивлячись у старе, мов з тих днів, запилене вікно; однак за ним пропливає новий світ – з пішоходами, які тримають у руках смартфони, із хлопцем, що їде назустріч на електросамокаті, з супермаркетом біля зупинки…