Море хвилюється знову

Цей день був зобов'язаний початися самим паскудним чином. Потяг запізнився на півтори години через невідому поломку вночі, а варто нам вийти на довжелезний перон з неба хлинув проливний дощ. Грім над самою маківкою змусив додати швидкості ногам.

— Ліза, Женя давайте хутчіше! — кричу намагаючись перемогти гуркіт зливи. Ці двоє вирішили набрати величезні валізи речей заради кількох днів. Навіть не знаю чи безпечно залишати всі ці скарби в нашому хостелі. Власний рюкзак неприємно відтягував плечі, але хоча б не займав руки.

— Та чого вже бігти, — Женя пирхнула стягуючи валізу в яку її саму легко спакувати. — І так запізнимося на офіційний початок. Завтра пояснимо організаторам ситуацію та і все.

— Точно, я хочу в нормальний душ та ліжечко, — капризно каже Ліза. — Леся може ти сама там якось поїдеш, якщо ще маєш сили? Бо я пообіцяла декану кілька фото з відкриття, але ж ми там не обов'язково маємо з'являтись.

Лише важко зітхаю бачачи своє мокре відображення у вікнах вокзалу. Ну що ж привіт Одеса, сподіваюсь мені не доведеться близько знайомитись із твоєї набережною.

…

Конкурс "Молодий погляд архітекторів на місто" став моїм шансом хоч трохи виправити череду своїх невдач. За рік мені так і не вдалось знайти роботу, трохи пов'язаною зі спеціальністю, а остаточним провалом стала відмова у програмі обміну за кордон. Здавалось рожеві окуляри вже давно мали розбитись, але я хапалась за мінімальну соломинку. Хай ця подорож коштувала частини моїх мізерних збережень. Можливо саме тут знайдеться сенс бити цю скалу далі.

На диво мене зустріла величезна новобудова з сучасним холом. Голова трохи заверталась від кількості штучного освітлення та повністю темного інтер'єру. Повністю чорні з глянцевими стінами та дзеркальною стелею. Дивні інсталяції виконані явно на замовлення створювали легку ілюзію хвиль на стінах.

— Вам допомогти? - раптовий голос вивів мене від мовчазного захвату. Поруч стояла дівчина в офісному вбрані. Вона посміхалась так наче їй подобалась моя реакція на це місце.

— Так, вибачте, я... ми запізнились через потяг... Ви не знаєте, де я можу підійти запитатись.... — відрепетована в голові промова кудись зникла. Ситуація ставала все тільки більш незручною.

— То ви з останньої групи. Це добре, а то ми вже думали зв'язатись з вашими викладачами. Ходімо, церемонія закінчилась, але потрібно заповнити декілька паперів. Завтра почнете з рештою, — вона розвернулась та попрямувала в сторону одного з непримітних коридорів.

І тут я легко заклякла вдруге. Не те щоб до того дівчина видалась мені не цікавою, але тепер я бачила її довжелезне волосся насиченого синього кольору... У грі освітлення воно переливалось неймовірним градієнтом підкреслюючи ідеальну поставу.

Довелось легенько ущипнути себе за щоку зубами. Олесю, про що ти взагалі думаєш?

Через кілька поворотів ми вийшли у простіше приміщення з диванчиками й кавовим столиком. Окрім кількох виходів до коридору тут знаходились теж двері з іменами табличками — певно кабінети.

— Можеш звертатись до мене Марія, зараз принесу тобі кілька бланків для заповнення. Хочеш води чи чаю?

— Олеся. Ні дякую, — від почуття незручності кортіло провалитись крізь землю, але я лише всілась на самий краєчок.

На щастя Марія дійсно повернулась швидко й окрім паперу та листків все ж взяла для мене пляшку воду.

— Тобі певно добиратися далеко, то візьмеш з собою, — безапеляційно. — Запиши себе як голови вашої групи та залиш контактні дані теж. Це на всяк випадок.

…

Знайти хостел проблем не склало, однак дівчат в кімнаті не виявилось. І звісно для нас передбачили лише одну зв'язку ключів. Додзвонившись до Лізи я лише почула винувате:

— Ми на пляжі. Ти б все одно не пішла. Почекай трошки у спільній зоні ми скоро повернемось.

Довелось залишитись разом зі своїм величезним рюкзаком на диванчику в холі. Спина до біса втомилась від тягаря такої ваги, але ж нікуди не подінешся. Довірити свій ноутбук нікому не могла.

В кишені завібрував телефон.

— Привіт мала, мама не хоче тебе турбувати тому дзвоню я, — голос Макара, трохи прокурений за останні роки, до біса життєрадісний. — Що там вже ходили на пляж?

— Дівчата пішли без мене, — ну не брешу. — Можеш сказати мамі, що були там всі, але вже темно для фоток.

— Та ладно, думаю вона і так все зрозуміє, — брат гмикнув. — Ну добре мала, у нас все гаразд. Твого чмиря сьогодні бачив у дивній компанії. Ти б з ним поговорила.

— Не лізь до нього, — шиплю наче змія.

— Добре-добре. До завтра.

Відкладаю телефон та прикриваю втомлені очі рукою. З хлопцем ми розійшлись трохи понад тиждень тому. Розповісти про це рідним нагоди не знайшлось. Певно тоді я остаточно відчула, що роблю в цьому житті щось не так.

"Мені просто набридло, що ти постійно зайнята безкорисною фігнею"

Можливо в чомусь він дійсно правий? В середині з'явилось неприємне відчуття порожнечі та безнадії. Тато, якби залишився живий, такого б ніколи не сказав.