Море хвилюється знову

Ранок зустрів мене дуже в’ялими дівчатами та сильним запахом алкоголю в кімнаті. Закінчити проєкт дивом та муками вдалось до дванадцятої, тож усі пішли пройтись нічним містом. Окрім мене. Моя голова просто вимкнулась варто було на хвилину лягти у горизонтальне положення.

«Привіт, я вже під вашим хостелом з видруком. Збираєтесь?» — прийшло повідомлення від брата.

«Дівчата схоже трохи перебрали. Поїдемо у двох певно.»

«Окей чекаю.»

Вулиця зустріла разючим сонцем. На диво це дозволило мені певно вперше за ці дні трохи посміхнутись без приводу. Просто тому, що це гарний день і гарне місце.

— Лесю не спи, — Макар підійшов кумедно тримаючи аркуші В2 згорнуті в товстенний рулон — З яких пір подібне коштує так дорого?

— З тих як твоя сестра вирішила вступити на архітектуру, — сміюсь.

Брат відмовився їхати з цим автобусом і сам викликав таксі. Певно це вперше з часів школи, коли ми так у двох кудись ідемо. Трохи дивне відчуття.

На рецепції будинку знов не виявилось жодної живої душі.

— Це точно тут? — брат недовірливо озирнувся. — Гарненько, але якось занадто мрячно.

— Думаєте? — з одного з коридорів почувся знайомий голос.

До нас вийшла Марія. Її погляд швидко пройшовся по Макару, після чого зупинився на мені. Загадкова посмішка розквітла на вустах вдало підведених червоним олівцем.

— Добрий ранок, ви вже принесли кінцевий проєкт?

— Так. Тут усі видруки. Електронна версія теж відправлена на почту вказану в інструкції, — швидко киваю.

— Чудово. Не запізнюйтесь на вечірнє оголошення результатів, — вона спокійно забрала в нас папери та зникла у тіні проходу.

— Якась моторошна панянка, — Макар смикнув плечима. — Ще й так зиркає. Це хтось тут з головних?

— Не знаю ми спілкувались тільки під час реєстрації. Та чого ти так реагуєш? Марія доволі мила, просто певно завантажена через цей конкурс.

— Ти занадто добра до людей. Ходімо пройдемось трохи по місту, поки ці соні не почали написувати.

Ранкові вулиці ще не нагадували справжню пательню серед навали туристів. Багато магазинчиків та ресторанчиків тільки починали відкриватись. Невисока забудова старої частини міста разом з вузьким простором вуличок та гарними кованими вказівники до пам’яток справляли, наче я опинилась у зовсім незнайомій атмосфері. Там, де історію можливо відчути на дотик, лише простягнувши руку. Як би я не любила рідне місто у ньому нічого подібного не існує просто через факт його заснування менше ніж ста останніх років.

Ми дійшли до сходів Потьомкіна та сіли спостерігаючи за морем здалеку.

— Чому ти не розповіла, що порвала з хлопцем? — раптово запитав Макар.

— Не стало часу перед поїздкою. Думала сказати, коли приїду.

Знов мовчанка. Навколо з’являлось все більше людей. Море рябіло дрібними хвилями від чого поверхня води трохи нагадувала кольорову луску. Ця думка знов змусила мене посміхнутись та чомусь подумати про Марію. Сріблястий колір їй напевно підійде.

— Знаєш, це звучить доволі образливо, — брат не зупинявся. — Я думав ми в достатньо близькі, щоб ти казала мені про такі речі. Маленькою ти завжди казала, коли тебе хтось образив. Хіба не для того потрібен старший брат?

Я приснула. Макар вмів усе звести до дивних жартів.

— Навіть не подумала, що це тебе так зачепить. Кінець кінцем ти теж не дуже мені розповідаєш про вас з Лізою, — кладу голову на його плече. Приємно усвідомлювати, що хтось переймається за мене.

— Бо тобі все розповідає сама Ліза, — добре уявляю як він закочує очі.

— А цей раптовий приїзд? Нащо така дивна конспірація? Ти ж казав, що не зможеш нас навіть зустріти ввечері з потягу.

— Хотів зробити сюрприз, підтримати. Дійсно не знав чи зможу відпроситись з роботи, але ти так сильно переймалась цим конкурсом. Подумав, що хоч на день приїду.

Сонце потроху починало припікати. Від вологості моє волосся взялось тугими барашками й неймовірно лоскотало шкіру. Запах солі та металу від порту здавався трохи набридливим.

— Може ходімо до якоїсь крамнички? Тут вже стає спекотно, — підіймаюсь на ноги.

…

І що ж могло піти не так? Звісно ми запізнились!

Почалось все з занадто ретельних зборів Жені для святкової вечірки після нагородження. Навіть Лізі довелось прикрикнути на подругу, щоб та нарешті звільнила єдине дзеркало в нашій кімнаті. Та цим пригоди не закінчились і сама Ліза примудрилася в останній момент невідомо чим сильно порізати долоню. Кровотечу ми зупинили швидко, але її одяг виявився безнадійно заплямований.

Отже, ми влетіли до будівлі, коли усі заходили до великої конференційної зали. Краєм ока бачу, що самі проєкти висять на стендах в тому самому холі. На щастя, практично ніхто не звернув увагу на нашу четвірку в самому останньому ряду зали.

Людей виявилось набагато більше ніж я пам’ятала з минулих зустрічей. Вони запросили гостей на презентацію? Долоні трохи спітніли від нервів.

Три члени журі вийшли на невеличку кафедру і голос узяв вже знайомий чоловік.

— Вітаємо усіх на завершальній церемонії для нашого невеличкого конкурсу! Дякуємо всім учасникам за чудові та нестандартні проєкти й активну участь. Сподіваємося для вас це стане неоціненним досвідом у подальшій кар’єрі. І звісно ми не можемо не подякувати головній організаторці, яка на жаль не мала змоги взяти участь у самій події. Однак пані Марія бачила кожен проєкт та оцінила його найсуворішим чином! Тож переходимо до нагородження переможців.

Холодок пройшовся по моїй шкірі. Поки журі продовжували свою полеміку, щодо важливості цього дійства я тишком взяла телефон. Соромно зізнатись, але подаючи свою заявку на конкурс прочитала лише регламент та основні терміни. Імені членів журі та організаторів безнапасно залишила до кращих часів. Тепер тремтячими руками відкривши потрібну сторінку на сайті з першої ж фотографії на мене дивилась жінка з синім волоссям і хитрою посмішкою.

— А отже перше місце займають, — зал розірвали гучні оплески.

Звісно наша робота не заслуговувала жодної винагороди. Певно її навіть не вивісили у холі. Здавалось хтось жорстко стер яскраві кольори в мене перед очима. Всередині трохи звело від розчарування.

— Що ж і зараз я запрошую представника суспільної організації, що допомогла нам надати розголос цій події. Завдяки цьому усі охочі могли сьогодні онлайн чи тут в коридорі віддати свій голос за проєкти у декількох додаткових номінаціях. Нехай же вельмишановний пан…

На катедру вийшов літній чоловік у повністю чорному костюмі. Може він теж з архітектурної братії?

— Дякую за змогу не тільки професійному колу, але й усім зацікавленим виразити власну думку. Нагадую, що кожен міг одному проєкту тільки одну номінацію. Почнімо… — він говорив доволі бадьоро, це змусило мене трошки посміхнутись. Добре бачити людей в такому віці активно залученими в подібні заходи. — … І тепер думаю найголовніша номінація “Глядацькі симпатії”. Її з неймовірним відривом забирають прекрасні панянки Олеся Біла, Єлизавета….

Мої вуха затьмарив шквал оплесків. Брат почав штовхати у бік, щоб ми йшли вперед. На наших з дівчатами обличчях з’явились трохи дурнуваті посмішки від несподіваного повороту подій.

Той самий літній чоловік з посмішкою вручив кожній з нас пакунок з призами та потис руку.

— Бажаю вам молоді та надалі розвиватись в цій сфері. І передаю особисті вітання від пані Марії. Вона мені по секрету казала, що ідея такого голосування належить саме одному з учасників конкурсу.

З мого обличчя не сходила дурнувата посмішка. Певно душу грів навіть не факт цієї невеликої нагороди, а те визнання. Моя думка та ідеї не зникли у пустоті.

…

Вечірку завершення вирішили проводити в одному барі на пляжі. Місцеві хлопці навіть встигли зробити резервацію декількох столиків, тож усім охочим вистачило місць. Танці трохи алкоголю та запах солоного моря підняли всім настрій.

Женя танцювала у незнайомій мені компанії, а ми з Лізою дуркували разом у центрі танцмайданчика просто неба. Раптом почалася повільна музика. Я трохи відійшла озираючись, де це загубився Макар.

Брата ніде не було видно, але на диво багато людей теж трохи відійшло з танцмайданчика. Ліза швидко опинилась сама в центрі освіченого кола.

Спочатку я побачила Женю з фотоапаратом. Озирнувшись зрозуміла, що Ліза стоїть прямо навпроти виходу до пляжу, і тлом фото стане захід сонця. Що ж вони задумали?

І ось нарешті мій брат опинився поруч зі своєю дівчиною. Ліза виглядає зовсім розгубленою, а мене підкрадаються неприємні підозри.

Макар стає на одне коліно.

Гомін привітань, музика що починає грати та радісний крик подруги зливається для мене в одну неймовірну какофонію. Здається за цей день занадто багато усього сталось.

А ще схоже мій брат теж мені трошки не довіряє.

Женя стрибала навколо них із камерою та голосно кричала привітання. Схоже саме її ідеєю стала ця вечірка. Навіть свою професійну камеру привезла і не засвітила її перед нами за попередні дні. Дійсно достойна витримка.

Поки натовп горланив гучні вітання я тихо вийшла на сам пляж. Прохолодне повітря обдало мою шкіру. Певно прогулянка по піску в туфлях не найкраща ідея. Я обережно зняла їх та доторкнулась пальцями до теплого піску. Думати ні про що не хотілось, емоції наче вимкнули.

Шум моря наче трохи заглушив цей гомін навкруги. Я вдивляюся у далечінь заходу сонця намагаючись розгледіти невідомо що. Згадався вечір на Золотому березі. Тоді ми не підходили близько до води. Може варто спробувати хоч цього разу.

Користуючись своїм апатичним станом крок за кроком підступаю до хвиль. Ось уже тепла вода омиває мої ноги. Щось знайоме, але занадто далеке.

Різко роблю новий крок у води. Тепла вода омиває мої коліна трохи намочивши спідницю. І чого тут страшного? Озираюсь і з подивом розумію — берег далеко. Зовсім не схожий на звичний вид мегаполіса. Наче висотки зникли, а деякі відблиски променів зовсім слабкі. Коли я встигла відійти так далеко?

До горла підступає легка паніка.

Раптом хтось хапає мене за руки.

— Звідки ти тут? — погляд Марії стурбований та наче трохи злий.

Щось у її зовнішності невловимо інше. Наче вуста стали раптово бліді чи це дивна луска на шкірі?

— А ти? — не впізнаю власний голос. Він здається занадто відстороненим.

— Не даю зробити дурницю одній впертій дівчинці.Море так просто не відпускає, — вона посміхається та обіймає мене за талію. Мої ж руки залишаються безсило опущені. — Ти знову засмучена? Це через конкурс?

— Ні.

— Тоді?

— Просто вийшла подихати повітрям, — її очі світяться неймовірною блакиттю. Це заворожує. — Без тебе це все не так цікаво.

Я замикаю очі та роблю різкий ривок. Наші губи зустрічаються у легкому дотику. Це складно назвати поцілунком, але я так жадаю відчути цю мить між нами…

Вона швидко відсторонюється та кладе свої пальці на мої губи.

— Не роби дурниць, — вона лагідно посміхається, але в очах туга. — Я не хочу псувати ще й твоє життя.

Одна мить і я знову стою на березі. Вода тихо шурхотить. Небо вже повністю почорніло і тільки зорі освітлюють дрібні хвилі. Легка дріж пробиває моє тіло від присмаку солоної води на губах. Пісок неприємно лоскотав через мокре волосся.

— Леся!