Море хвилюється знову

Яскраві відблиски сонця на хвилях засліплювали мої очі. Шкіру трохи щипало від солоної води. Ми з братом сидимо на надувному матраці по різні боки, адже зранку знов встигли посваритись через цукерки.

– Дивись любий, тут зовсім не глибоко, – мама сміється. Вода ледь досягає її талії.

– Азовське море таке є... – тато стоїть ближче до мене. – Можемо пройти трохи далі й взагалі стане по коліно.

– Тато! Тато! Нумо плавати! – крик брата.

Я лише встигаю побачити, як Макар стрибає у воду, піднімаючи великі хвилі. Мене ж від раптового руху матраца перекидає на спину. Товща води змикаєтся над головою і я падаю, падаю, падаю...

Піщане дно торкається спини. Дрібні камінчики лоскочуть шкіру. Мене огортає дивний спокій. Гра сонячних променів під водою нагадує вітражі. Світло все більше зникає, хоча мої очі точно відкриті.

Раптом навпроти з'являється обличчя. Складно розібрати риси, Тільки очі мов світляки у темряві світяться сапфіровим кольором і довге волосся схоже на водорості. Щось прохолодне торкається моєї шкіри. Раптовий ривок підриває тіло нагору до сонця та повітря.

Мене розриває дикий кашель. Легені горять наче в середині справжнє полум'я.

Тато тримає мене на руках з переляканим обличчям.

– Схоже води наглитатись не встигла, – голос мами доноситься десь збоку.

– Все одно на сьогодні досить. Ходімо.

Тато несе мене в сторону берега. Потроху в середині зароджувався страх. Адже здається ніхто не звернув увагу на дивну фігуру у воді з довгим темним волоссям.

В те літо я так й не підійшла до моря більше.