Інтерв'ю на будові

Кошлатий пейзаж, пошматований камінь,

іржаві струмки, щойно вириті котловани.

На передньому плані в касці будівельній

чоловік на стільчику, кругом повно цегли.

Його щось питають і він починає:

"Наша будова, - показує, - як ворота до раю".

Гигикає і ховається в зморшках,

шкіра груба, вітром спечена аж червона,

черевики вкритi пилом цементним.

"Ми байдиків не били - чекали моменту.

А тут раз! І є! В нас своя клієнту́ра,

то ж взялися, розвиваємо інфраструктуру.

"Лікарня готова, - тицяє вбік, - кінчаємо школу.

Кількох хлопців найняли з околиць -

більше не треба. Як працюємо так швидко?

Дуже просто - ро́боти, технології, своє виробництво,

з сестрою спільні розробки - сторонні не лізуть,

ми, діти, племінники - сімейний бізнес.

Це в нас в крові: будуємо, будуємо, будуємо…

Колись воювали, але те минуло.

Ми - нація будівельників, волю дай, будемо ліпити,

стелити, штукатурити, класти черепицю.

А скільки, практично з нуля, відбудували!

Це вам не длу́бати якісь мінерали…

Подивіться на ті кар'єри, - показує, - як з фільму жахів.

Не годиться таке дітям лишати."

П'є воду з пляшки - надворі спеко́тно,

витирає чоло, розстібає комір сорочки.

“Прийшли американці, тут шось копали,

начебто якісь папери підписали

з нашими. Чи шо?" - вору́шить бровами.

"Але їх розвели якісь кидали.

Коротше, хтось когось розвів - так казали.

А хто? Кого?” - знизує плечима, - “ a тоді повтікали,

a папери в архів заховали.

Той був при владі, як його? Їйбо, не згадаю…

Ще батько наш дитиною був.

Тут на лавці колись бабки́ засідали,

то вони б вам сказали,

aле ті бабки́ і дідки́ давно повмирали,

а кар'єри? - Bрослo бур’яна́ми!”

Пауза.

" Щось про сім'ю? Та шо ж вам сказати?

Почну з діда - він будував літальні апарати,

всякі дрони, безпілотники.

Не кінчилось добре - попав під обстріл…

Батько, зоставшись сиротою, сягнув ще далі,

хотів запустити шатл, виготовляв деталі.

Його амбіції теж скінчились на фронті,

бабка наша казала, ніби був полоні.

Що і як, не дуже то й знаю.

Ми малі були... це зараз серце крається…”

Пауза.

"Хвилинку...подайте серветку, будь ласка,

Я вибачаюся... зараз..." - витирає сльози, знімає каску.

“Мама зникла, пам'ятаю якісь підриви,

ми зосталися з бабкою, і та довго не жила.

Забрала нас тітка на виховання,

а там в дядька верстат і хист до будування.

Так судилося. Ми з сестрою - близнята,

тримаємось вкупі, в обох онучата.

Хочемо тут зробити по-лю́дськи,

не сидіти ж отак, склавши руки?

Будемо потихенько сей простір латати.

Доробимо школу - візьмемось за шатли.

Вибачаюся, а ще довго?

Бо кличуть обідати.

Ага, вже закі́нчили? Зрозумів. Ну тоді на все добре!”