Скутерист

У магазині майже нікого немає. Тільки я усівся на стільці зі смартфоном у руці, та Лу́на, дочка хазяїна, сидить на касі. Ми рідко стикаємось на змінах — зазвичай на касі сидить Еліза або Жизетт. Іноді сюди заглядає Гранд, чоловік Лу́ни. Він теж має частку в цьому магазині, але не дуже розуміється на роутерах та інтернет-кабелях. Натомість він класно розбирається у мотоциклах – я часто бачу на вулицях його потужний червоний байк із головою гепарда на бензобаці. Подейкують, що він має певну схильність до ревнощів; однак зі мною Гранд спілкується доволі толерантно. По-перше, я обожнюю всі ці інтернет-примочки; тому мене, мабуть, вважають цінним працівником. По-друге, я – пожежний волонтер, і в усіх навколо цей факт викликає повагу. Іноді вона стає надмірною – можливо, тому, що професійних рятувальників у цьому містечку немає. Однак така реакція мені не подобається, а улесливість мене і зовсім дратує.

- Що ти там дивишся? – питає Лу́на, переводячи погляд із монітора каси на мене. Цікаво, чому Гранд її ревнує. Звичайна худенька шатенка двадцяти п’яти років, невисока, два пасма – з обох боків обличчя – пофарбовані в темно-червоний колір. Нічого незвичайного, як на мене. Хоча, в цілому Лу́на все ж – доволі нічогенька дівчина.

- Роутер, - відповідаю я. – «Лайзер F12».

- Варто замовити?

- Поки що ні, - я поставив відео на паузу. – Взагалі, модель – класна, топ за свою ціну. Але, розумієш, вона поки що не "вистрілила". Ми-то можемо замовити штук п’ять, але вони просто стоятимуть на вітрині ще два-три місяці.

Замовлення товару – це мов полювання. Як мисливець шукає дичину за різними ознаками, так і я визначаю, чи будуть розгрібати цей роутер або тюнер. Огляди блогерів, оцінки на маркетплейсах, кількість коментарів – усе це допомагає зробити мені «правильний постріл». От і зараз я бачу, як цей «Лайзер F12» оглядають всі, кому не лінь (ще б пак – топ за свою ціну!), і в інтернет-магазинах він набирає більше дев’яти балів (і це – з десяти!). Однак коментів до роутера – кіт наплакав, і я розумію, що в маленьких містечках на кшталт нашого ця модель не продаватиметься так, як у мегаполісах…

- Як скутер?

- Нічого, шустрий, - я перевів погляд на скляні двері. Звідси було видно кермо електроскутера, припаркованого біля газону. Я його придбав днів зо десять тому: раніше я їздив містечком на велосипеді. Однак скутер – зовсім інша річ. По-перше, не треба крутити педалі: поставив ноги на деку – і їдь собі. По-друге, цей «коник» розганяється на дозволені у місті 40-50 кілометрів. Більшого мені й не треба, а звичайний двоколісник зроду не набере такої швидкості…

- Ти б собі дівчину знайшов, Джею, - мовби між іншим кидає Лу́на, зітхаючи при цьому. Взагалі, мене звуть Джейтер; але, звісно, всі кличуть мене Джеєм.

- Нащо? – питаю я. Інший на моєму місці уже сіпнувся б, пустив би колючки. Молодь взагалі не любить, коли їм радять знайти пару. Але мені здається, що різко реагувати на такі пропозиції – теж нетолерантно. Та й із Лу́ною ми добре ладнаємо, і навіть зараз вона пустила цю фразу трохи жартома.

- Ну, дійсно, навіщо хлопцеві зустрічатися з дівчиною? – Лу́на закинула праву ногу на ліву. – Он Гранд у твої роки уже навіть співмешкав з однією.

- Ще б пак! – вигукнув я. Ще б син підприємців не жив із дівчатами у моєму віці. Уявляю, скільки красунь крутилось навколо нього. Взагалі, його частка у цьому магазині – це весільний подарунок його батьків, власників магазину будматеріалів. Щоправда, сама фраза про минуле чоловіка із вуст Лу́ни звучить трохи смішно: він – старший за неї на вісім років, тож поки він жив із дівчиною, його майбутня дружина тоді ще закінчувала школу.

- Почув би тебе зараз Гранд, - говорю я. – Або твої батьки.

- І що? – Лу́на у здивуванні звела намальовані брови.

- Ну, дійсно, нічого, - погодився я. Навіть якщо «малій хазяйці» хтось прочитає вдома мораль, вона знайде що сказати у відповідь. А от мені не хотілося б мати неприємностей. Я не просто так називаю Лу́ну «малою хазяйкою» - хоча нам обом по 24 роки. Всю її сім’ю – обох батьків, чоловіка, і саму дівчину – я сприймаю як власників. Кожен має право віддавати мені накази – хоча у плані товару я зазвичай сам вирішую що придбати і в якій кількості. Лише я в цьому магазині добре «плаваю» в асортименті – хоча хазяї сказали б, що відмінно…

- О, до речі, це – не Гранд?

Дзвоники на виході переливаються треллю. Я різко піднімаю погляд на двері і… бачу приємного блондина років під сорок в однотонних брюках та модній сорочці. Він геть не схожий на атлетичного мотоцикліста, який ганяє у рваних джинсах і тягає шолома за собою… Звісно, Лу́на, "шпінгалетна" гадина, підколола мене: це – звичайний відвідувач і ніхто більше. Ця мала не розуміє, що мені не хотілося б нариватися на неприємності - особливо через ревнощі. Хоча, може, я дійсно роздув із мухи слона. Уявляю, як сьогодні увечері Гранд сміятиметься з того, що я злякався невинного діалогу! Якщо, звісно, він дійсно не загляне сюди раніше.

- Добрий день, - чоловік підійшов до каси. – У вас не знайдеться такий кабель? – він повертає смартфон дисплеєм до Лу́ни, потім – до мене.

Оце клієнт! І не треба нічого розпитувати – де має пролягати кабель, до чого підключатися, яку швидкість має пропускати… Шкода, але такі покупці трапляються нечасто. Зазвичай із людей доводиться витягувати всі подробиці, поки не зрозумієш, що їм потрібно. Утім, я люблю продавати клієнтам те, що їм максимально підходить, тож навіть трохи люблю «допитувати» їх – особливо коли мало відвідувачів.

- Так, - підтвердив я. – Ходімте, - я розвертаюсь і йду вглиб зали. Однак не встиг я дійти до середини, як раптом…

Смарт-годинник на моїй руці починає нещадно дзижчати. Я кидаю погляд на дисплей – хоча й без того знаю, що відбувається. На чорному екрані червоними рядками світиться повідомлення…

- Лу́но, візьми клієнта! – кричу я і стрімголов біжу до виходу. І, рвучко відчиняючи двері, чую за спиною голос дівчини:

- Він – рятувальник, тому кожного разу тікає, моя заєць…