Скутерист

Вода у цистерні майже скінчилась, коли хлопці нарешті загасили пожежу. Перекриття, дивани, крісла – все було просякнуте водою. Стіл зі стільцями розвалилися просто від напору води. А сморід від диму досі гуляв вулицею.

Навівши лад у насосному відсікові, я допоміг намотати назад лінії високого тиску. Хлопці залазять назад до машини. На кожному обличчі читається втома – непросто орудувати стволом на розпеченому повітрі, коли під комбінезоном – ще одні штани, а на тобі – кисневий балон.

Я сідаю за кермо – і ми їдемо у кінець вулиці. На щастя, нам трапляється заїзд до затишної алейки – і я використовую його, аби розвернутися. Автоцистерна задкує, я дивлюсь у дзеркало, орудуючи кермом…

- Тобі частіше треба прибувати на виклик першим, - жартує Бас, коли я вирівнююсь на дорозі. – А ти вимкнув маячки?

- А, дійсно, - я перемкнув тумблер. – Зараз зупинимось біля пекарні цього потерпілого – він сказав, що там є гідрант.

- Він уже встиг запросити мене на дегустацію, - подав голос Антуан ззаду. – А хто йому злив, що я – кухар? – ага, так я тобі зараз і скажу, подумав я.

Ми під’їжджаємо до пекарні… і бачимо щемливу картину. На тротуарі стоїть ціла делегація – пекар, блондиниста жінка і двоє дівчат у білих фартушках – ймовірно, працівниці закладу. Кожен тримає у руках по два пакунки – ймовірно, з випічкою, для кожного з нас.

Це виглядає дійсно чутливо. Добре, що я сиджу за кермом, і всі ці пакунки приймають хлопці із заднього ряду. Однак мені та Алексу все доводиться вилізти назовні, щоб заправити цистерну водою.

- Ніколи не бачила, як заправляють пожежну машину, - захопливо говорить брюнетка у пекарському ковпачку і фартушкові з написом «Старовинна піч». Такий же красується на самому закладі – над малюнком вінтажної печі.

- А хто це взагалі бачив? – філософськи спитав власник закладу, дивлячись, як ми з Алексом накручуємо колонку на різьбу.

За кілька хвилин цистерна заповнюється. Я встановлюю колонку назад на кузов і сідаю за кермо. Бас уже поклав мій пакет із випічкою на торпедо біля керма. Я сигналю на прощання – і ми їдемо далі…

Біля «Веселого пастуха» ми їдемо прямо, не повертаючи до центру. За півкілометра я заїжджаю до заправки, наповнюю бак дизелем. На касі мене зустрічає чорнява дівчина із хвостиком у формі працівниці.

- Перша колонка, - я прикладаю картку до терміналу.

- Десь була пожежа? – поцікавилась дівчина.

- За «Старовинною піччю», - відповів я.

- А, я живу неподалік! – дівчина глянула на термінал. – Оплата пройшла!

- Дякую! – я повертаюсь і чую вслід:

- Вам дякую!

За кілька хвилин я гальмую біля гаража. Бас натискає на кнопку на пульті, і ворота починають підніматися. Я задкую, завертаю на тротуар, заїжджаю всередину. Ми вилазимо назовні, Алекс під’єднує назад пневматичний шланг і дріт підзарядки.

- Центр, це – Д-2028, прибули на базу, - звітує Бас у рацію. – Ми знову готові приймати виклик.

Знявши амуніцію, я взуваюсь і виходжу на вулицю. Мені треба поговорити з Лу́ною – робочий день ще не скінчився, хоча від мене трохи смердить димом. Звісно, на роботу мене навряд чи хтось пустить, але я маю повідомити, що – вільний.

- Привіт, ми приїхали до депо, - говорю я. – Я можу повернутися до магазину.

- Не треба, - відповіла Лу́на. – Можеш їхати відпочивати.

- Дякую, - сказав я.

- І тобі.

Я знаю, чому вона дякує мені – хоча ми виїжджали на виклик не до неї.