НЕПРОЖИТЕ КОХАННЯ

Вибір міста для зустрічі свого 32-річчя був обраний цікавим чином, до якого залишалося декілька місяців. Моє життя заполонилося періодичними згадками, підказками, думками. Я лише здогадувалася чия це енергія була.

Залишався місяць до дня народження. Цей день став вирішальним. Завершувала макетування бібліографічного покажчика:

– Дано, можемо попрацювати в бібліотеці?

– Так.

– Скоро приєднаюся, можете оглянути стелажі з книгами, поки я повернуся.

Знову це відчуття: в минулому житті була закохана у дівчину, яку шукаю в цьому. І це так драконить. Втомилася чекати когось. І створити стосунки не можу. Почуваюся вільною, водночас втомленою, а часто — одержимою, ніби окрім кохання нічого не існує. А коли відпускає, то навколо пусто та темно.

В якісь миті приходить просвітління, і настає час для чогось іншого. Повертаючись до аналізу, я не була готова, або не час ще був, щоб щось здійснилося. Та чи інша інформація була підготовкою. От зараз може бути байдуже до будь-кого, а через пів години мою душу буде тягнути в невідомому напрямку, як дійсно одержиму, і не зовсім розумію, до кого.

Під час огляду стелажів з книгами в поле зору потрапили два томи видання листів. Рядки боліли. Вони говорили про мене, деякі з них нагадали моє платонічне кохання.

Протягом тижня читала її листи, в яких побачила, що я так само писала з почуттями до тієї, в яку закохалася несвідомо. Відчувала себе причетною до їхньої історії, до болю і пристрасті, що не мала завершення.

Ці слова були дзеркалом мого кохання. Я ж теж писала подібне... І — кохала. Без взаємності...

“А ще більше, і навіть найбільше хтось хоче не про себе говорити, а про когось чорненького, і хотів би попробувати так зробити, аби хтось не плакав, аби хтось розважився трошки; хтось ще сам не знає, як і чим він міг би те зробити, чи словами, чи очима, чи пасами, але він таки попробує. От якби хтось їхав не до Відня, а до когось у Київ, то було б дуже добре, – хтось би його зараз з собою повіз; але як то вже ніяк не може бути, то нехай хтось хоч до Відня їде, а в Чернівцях тепер нехай не сидить, бо то йому недобре”.

Чи не ця любов з минулого життя блукала і шукала мене?

“Нехай хтось не думає, що чийсь лист пропав, і нехай не жалує. Хтось тільки два листи комусь написав з Буркута, а решта були картки, бо хтось в Буркуті був подлий і лінивий і не хотів листів нікому писати, хоч дуже часто про когось думав і хотів з кимсь говорити, найбільше так, щоб сісти напіврозібраним на чиєсь ліжко, як хтось лежить вже в хусточці під ковдрою і трошки хоче спати, а трошки не хоче і має чорні очі з золотими іскорками. Аби хтось знав, що і комусь (білому) треба, щоб хтось його душу підтримав, бо чиясь душа часто буває дуже прибита, хоч і не тим, чим була раніше, а чимсь ширшим, та зате й важчим; що і хтось тепер не раз плаче, хоч він і не має звичаю аби чого плакати. Тільки хтось не буде тепер писати того всього, бо то було б довго і все-таки, може, не зовсім зрозуміло, а як хтось комусь буде казати в живі очі живим словом, то хтось його зараз порозуміє. Тільки нехай хтось не думає, що комусь щось лихе трапилось чи що хто-небудь когось мучить, ні, чиєсь лихо більш абстрактної натури і залежить не від фактів, а від думок, не зв’язане ні з якою людиною, а залежить від розбрату у власній душі.

Нехай хтось не думає й так, що когось тая журба «сушить і в’ялить», ні, вона рідко так гостро до когось береться, і не завжди хтось їй піддається, бо таки звик боротися з нею (вона часто його опановувала й раніше, та потім на який час уступила перед різким жалем по дорогій людині), часом навіть хтось зовсім спокійно розмовляє з душею своєю про те саме, від чого в інший час плаче.

Доказ тому, що хтось не зсох і не зів’яв, се те, що хтось поважчав за сей місяць на 2 кіло, – гладкий став і на лиці черствий, не кашляє і не труситься [...]. [...].

Ай, коли вже хтось буде з кимсь?!! Ну, таки на тім тижні буде, може й раніше, ніж визначив, а вже не пізніше 14-го, напевне.

Хтось когось чорненького і дорогенького дуже цілує і пасами злегесенька гладить […].

Хтось