НЕПРОЖИТЕ КОХАННЯ

Ми познайомилися, мені було 20 років, вона старша на рік. Жили в одній кімнаті, окрім нас, жило ще 4 дівчини. Під час однієї з розмов уночі почула від неї: “Мені не подобаються хлопці, а дівчата такі, як ти”. Тоді я лише потішила себе думкою, бо не знала, що очікує мене далі.

Через рік вона закінчила навчання і поїхала додому. І тільки тоді я усвідомила, наскільки мені її бракує, тих моментів, що ми проводили разом. Почуття розривали на клапті. Зв'язок підтримували. Ще через три роки виканючила зустріч з нею на 14 лютого і зізналася в почуттях до неї.

Її реакцію вже не пам'ятаю. Вона була здивована не тим, що мені подобаються дівчата, а тим, що в мене почуття саме до неї...

Після зустрічі я робила декілька спроб, щоб зблизитися з нею. Але вона дала зрозуміти, що шансів у мене не має. Усе розвалилося. І ще одна — та, що була схожа на неї, — теж зникла з мого життя. Я втратила обох. А ще — себе.

Довго не могла відійти. Навіть коли будувала стосунки з іншою — Софі — в мені жили залишки попередньої одержимості. Я блукала в цих почуттях, як у тумані.

І в цьому житті відчуваю потребу в коханні однієї, яку шукаю з-поміж інших. Але ніяк не можу знайти й постійно помиляюся. І дуже сподіваюся, що ця одержимість мене полишить.