Тиша, в якій ми згоріли

«Тиша не мовчить. Вона ховає.»

Я прокинувся — і перше, що відчув, це спокій.

Світло проникало в кімнату крізь фіранки. Чай уже стояв біля ліжка. Себастьян — безшумний, як завжди — перебував осторонь.

Але справа була не в ньому.

Голова не боліла. Грудна клітка не стискалася, як це бувало після нічних жахів. У тілі не залишилось важкості — навпаки, дивна легкість. Незвична. Не моя.

— Як спалося, мій пане? — озвався Себастьян звичним спокійним голосом.

— На диво прекрасно, — тихо промовив я. — Мабуть, книга таки допомогла.

На губах ледь помітно з’явилася усмішка, коли я згадав нашу вчорашню розмову.

Себастьян теж ледь усміхнувся у відповідь — швидко, майже машинально. Але в цьому жесті не було легкості. Скоріше — відображення чогось невисловленого, прихованого.

Я сів і взяв чашку. Тепло кераміки — заспокійливе. М’ята. Трохи меду.

— Поставлений слуга... Є якісь новини? — я зробив ковток, не піднімаючи очей.

— Повідомили, що ніч минула спокійно. Дитина в безпеці.

— Хто саме?

— Я відправив Снейка. Його змії найкраще наглянуть за територією.

— Гм. Влучний вибір. А досьє? Уже в кабінеті?

— Так, мій пане.

Я кивнув і поставив чашку на блюдце. Себастьян уже простягав рукав сорочки, допомагаючи мені одягтись. Його рухи були точні, як завжди — та я вловив щось інакше. Напругу? Надмірну пильність?

— Подай сніданок у кабінет. І підготуй екіпаж. Матеріали перегляну вже в дорозі.

— Як накажете.

Я вже рушив до дверей, коли відчув на собі його погляд — мовчазний, але пронизливий. У ньому тремтіла стримана напруга, щось невимовне. Цього було достатньо, щоб я на мить сповільнив крок.

...

Карета рівно рухалася, м’яко похитуючись на поворотах. За вікном пропливали поля і ранковий туман — усе здавалося надто спокійним.

Сторінки досьє шелестіли під пальцями. Поліцейські записи, копії заяв, опис місця — усе здавалося надто стерильним, безжиттєвим.

Зникнення сталося серед білого дня, просто на ярмарку, у людному районі. Без жодного свідка.

Жодного.

Дівчинка — дев’ятирічна донька барона. Не служниця. Не безпритульна. Не втекла — зникла.

Раптово. Тихо. Наче її стерли з цього світу.

Я затримав погляд на фотографії: дитяча усмішка, ледь помітний сміх. Очі — живі. Такі, які рідко побачиш у дітей із нижчих верств.

На підлозі магазину іграшок серед ляльок лежав браслет із темним каменем, оздобленим гравіюванням. Це була єдина знахідка поліції.

Я мимоволі згадав того продавця і хлопчика, за яким тепер спостерігає Снейк.

Браслети — однакові.

Навпроти сидів Себастьян. Як завжди, рівно, руки складені на колінах. Але... щось було не так.

Його мовчання звучало глухо, не як спокій, а як зосереджене обдумування. Плечі трохи напружені. Не вистачало лише тіні між брів.

Я не піднімав очей від паперу, але відчував його присутність, як завжди.

Знав — він тримає щось в собі.

Знав — не скаже, поки сам не вважатиме це за потрібне.

І все ж…

Я відвів погляд у вікно.

Дорога змінювалася: село, поля, каміння під копитами.

Місце зникнення було вже близько.

— Ми на місці, мій пане, — голос Себастьяна був тихий, але чіткий.

Карета плавно зупинилась. Я вийшов, кинувши погляд на вивіску над дверима. Вона ледь хиталася на вітрі — "Іграшки та ляльки. Ручна робота". Той самий магазин.

— Усередину, — кинув я коротко.

Всередині пахло лаком, деревом і пилом. Простір був тісний, заставлений полицями з ляльками, ведмедями, дерев’яними тваринами. Кольори — спокійні, пастельні, ніщо не видавало місце, де зникла дитина.

— Добридень, — обізвався продавець з-за прилавка, втираючи руки в ганчірку. У його голосі вчувалася надмірна люб’язність. — Юний пан прийшов обрати собі нову іграшку?

Позаду пролунав стриманий звук, схожий на кашель — Себастьян прикрив рот долонею, але я чудово знав цей тон. Я кинув у його бік злий погляд, який він проігнорував з тією ж бездоганною невинністю, що завжди викликала в мені бажання перекинути найближчу вазу.

Я повернувся до продавця.

— Я давно не граю в дитячі ігри, — холодно відповів я. — Ми тут, щоб виконати роботу, з якою ваша доблесна поліція не впоралась. Тож пропоную перейти до суті.

— Але ж я вже все їм розповів, — чоловік заворушився, ховаючи погляд. — Удень прийшла дівчинка, оглядала ляльок, здається, сміялась... Потім я на мить відвернувся — і все. Ніхто нічого не бачив. Усі ці діти на ярмарку…

— Ваша пам’ять раптово стала кращою, — перебив я. — У звіті поліції ви вказали, що не бачили її обличчя.

— Я... я згадав. Потім. Коли вони показали фото. Очі в неї були світлі. Дуже.

Я мовчав. Іще мить — і я відчув погляд на собі. Той самий — злегка примружений, із тією непевною тінню, що з’являлася в його погляді щоразу, коли він щось приховував. Я зустрівся з ним очима — й він одразу відвів погляд.

— Шукай усе, що не вписується, — тихо промовив я, не озираючись. — У кутках, у щілинах, під підлогою, за ляльками. Все.

— Так, мій пане, — відповів він, злегка схиливши голову.

…Я ступив убік, дозволяючи Себастьяну пройти повз. Він йшов мовчки, повз стелажі. Жодного слова, жодного погляду.

Я зробив кілька кроків за ним. Не заради контролю — за звичкою. Себастьян іноді знаходив більше в порожньому просторі, ніж я — у людських свідченнях.

Його постать ледь напружилась. Ліва рука завмерла біля полиці, пальці торкнулись дерев’яного краю.

Я зупинився.

— Щось знайшов? — голос прозвучав майже звично, хіба що трохи тихіше.

— Сліди, — відповів він, не повертаючись. — Але не звичайні. Не фізичні.

Я мовчав. Знав, що він скаже тільки те, що вважатиме за потрібне.

— У повітрі лишився запах... Слабкий, але виразний для тих, хто вміє чути, — додав Себастьян.

— Запах... І що нам з ним робити? — холодно спитав я, не вірячи в містицизм.

Він нарешті озирнувся. У погляді — щось незвичне, непритаманне йому.

— Сліди душі, заплямованої ритуалами. Відчутні, хоч і слабкі. Але вони не належать дитині.

Я вже хотів щось сказати, але він відвів погляд.

На долю секунди його обличчя змінилося — не зовні, а в глибині.

Наче щось згадав. Але не захотів казати.

— Нічого, чим варто тривожити вас зараз, мій пане, — сказав він звично-спокійно.

І цього було достатньо, щоб зрозуміти: він збрехав.

Я ще раз окинув поглядом крамницю. Продавець знову ховався за прилавком, нервово стискаючи край ганчірки. Іграшки мовчали — застиглі в усмішках, у порожньому блиску скляних очей. У цьому затишному просторі не лишилося нічого, крім тиші й відлуння втрати. Наче й саму дівчинку стерли, як слід з пилу.

— Ми закінчили, — кинув я, не дивлячись у бік чоловіка. — Якщо щось згадаєш — передаси через поліцію.

На вулиці було тихо. Сонце вже піднялося, на бруківці грали промені. Карета чекала біля узбіччя, коні нервово перегортали копитами пил.

Я сів усередину. За мить до мене приєднався Себастьян, неквапливо зачиняючи дверцята. Візник клацнув батогом — і ми рушили.

— Після такої активності слід подумати про обід, — промовив Себастьян з легким нахилом голови. — Особливо враховуючи, що організм юного віку потребує регулярного харчування.

Я скосив на нього погляд.

— Якщо вже натякаєш, що я дитина, тоді не дивуйся, коли я захочу торт замість ланчу.

— Я б і не наважився заперечити вам, мій пане. Шоколадний?

— Очевидно. І не забудь про чай. Ти ж не хочеш, щоб я змарнів посеред розслідування?

— Що ви, — з тонкою усмішкою відповів він. — Це було б вкрай недоречно. Особливо для графа.

Я відвернувся до вікна, ніби більше зацікавлений черговою вивіскою, ніж власними думками.

Себастьян збрехав. Не грубо. Не прямолінійно. Але я це відчув.

Його голос не змінився — спокійний, навіть легкий, із притаманною йому манірністю. Та саме це й насторожувало: він завжди зберігає тон там, де ховає щось важливе.

Чому? Що він вловив у тій крамниці, чого не сказав?

Карета м’яко хитнулась на повороті, і я втупився у вікно, приховуючи думки за байдужим виразом.

У будь-якому разі, я дізнаюсь. Рано чи пізно.