Тиша, в якій ми згоріли

«Кожен крок у темряві залишає іскру.»

Сад зустрів мене прохолодою вечора та запахом вологої трави. Ліхтарі ще не загорілися, але світла сутінків вистачало, щоб розрізняти силуети між густими кронами. Тіні лягали нерівно, перекочувались, коли вітер чіплявся за листя.

Я знав — він десь тут.

У темряві.

У кожному подиху повітря. У кожному ледь вловимому русі гілок.

І це знання зовсім не напружувало. Навпаки — осідало на грудях тихою, майже невловимою певністю, ніби хтось тримав мене за комірець реальності.

Коула я помітив одразу: він стояв під старою липою, з виглядом людини, що надто пишається власною таємничістю. Коли я підійшов ближче, він розтягнув губи в широкій усмішці й закинув руку мені на шию — жест, що мав би здаватися братерським, але лише викликав у мені хвилю неприязні.

Я скривився.

— Забери, — холодно кинув я.

Та ще до того, як він устиг послухатися, по моїй шкірі пробігли мурахи — не від його дотику.

Від… іншого.

Гострий, майже електричний укол емоції, що не належала мені. Вона накрила мене чужою хвилею: роздратування. Гнів. Територіальна, майже хижа лють.

Себастьян…

Я злегка стиснув пальці, намагаючись приховати реакцію навіть від самого себе.

Цей демон став надто… власницьким.

Або я — надто чутливим.

Мабуть, і те, й інше.

Коул, відчувши, певно, щось у моєму погляді, поспіхом прибрав руку й хмикнув:

— Ох, ну ти й колючка.

Я зітхнув і глянув на нього рівним, порожнім поглядом.

— Я сказав: прибери. Не заставляй мене повторюватися.

— Добре-добре, — він підняв руки, удаючи смирення, хоч усмішка не сходила з його обличчя. — Пішли, льодяна крихітко.

Мене аж зуби звело від його приторності.

— Заткнись уже.

Він засміявся — легко, безтурботно, майже надто голосно для цього напівтемного саду. Але наступні слова прозвучали інакше: глибше, серйозніше, з тією дивною відтінковою напругою, яку він зазвичай не показував.

— Є одна… маленька традиція. — Він витяг із кишені чорну стрічку, повільно, ніби смакуючи момент. — Я повинен зав’язати тобі очі. Традиція довіри й відданості клубу. І… провести тебе до місця зустрічі.

Я різко підвів погляд, на мить забуваючи дихати.

— Ти про це не казав.

Кошача посмішка розквітла на його обличчі — бездоганна, нахабна, самовпевнена.

— Ой, ну… забув. Невже ти злякався, Фантомгайв?

Я відчув, як темрява за моєю спиною ніби згустилася, стала важчою. Наче хтось стояв у ній, стискаючи повітря пальцями, кривлячи губи в тихому, небезпечному невдоволенні.

Емоція різонула по нервах, як лезо. Гостра. Чужа.

Не моя.

— За кого ти мене маєш? — відповів я спокійно, майже зневажливо. — Я лорд Фантомгайв. Веди.

— Оце вже інша розмова, пташко, — видихнув Коул, роблячи крок ближче, і в його голосі промайнуло щось, схоже на захват від власної нахабності.

— Зав’язуй, — прохолодно кинув я. — Я не можу більше дивитися на твою блюзнірську посмішку.

Він поклав стрічку мені на повіки. Тканина прохолодно ковзнула по шкірі, неначе ковток нічного повітря торкнувся обличчя. Наступної секунди темрява поглинула все.

Раптово. Надто різко.

Серце вдарило об ребра — один раз, другий, третій — швидко й майже беззвучно, як дрібне застереження, як відлуння давнього страху. Не перед Коулом. Перед самим фактом відсутності світла, перед тим, що я не бачу, хто поруч, хто за спиною, хто торкається тиші.

Але — ледь я встиг вдихнути — я відчув.

Темні, знайомі згустки торкнулися моїх щиколоток.

Легко. Ніжно.

Так, як він іноді торкався мене поглядом — запитально, але невідворотно.

Не туман. Не повітря.

Саме тінь.

Його тінь.

Себастьяна.

Вона обвилася довкола мене так делікатно, ніби вказуючи пальцями на моїй шкірі слова:

Я тут.

Ти в безпеці.

Плечі розслабилися самі собою, наче хтось притишив тривогу дотиком, який я, мабуть, нікому б не дозволив… окрім нього.

— Ну що ти там вовтузишся? — мовив я рівним голосом. — Пішли вже. Подивимося, що це за клуб ваших аристократів.

Коул тихо засміявся й узяв мене за зап’ястя — занадто впевнено, занадто легко, з тим легковажним нахабством, яке він вважав шармом.

— Пішли, безстрашний лицарю. Не заплутайся в коріннях.

Його тон — медовий, тягучий, слизький — хотілося стерти з повітря рукавичкою. Я ледь не скривився.

Та саме в цю мить, на другому зап’ясті, я відчув інший дотик.

Не фізичний — тіньовий, рідний, знайомий до болю.

Наче хтось обгорнув моє зап’ястя зсередини, дав мені інший темп, свій рівний крок, свою впевненість, що завжди межувала з чимось… первісним.

Я не сказав ні слова.

Лише підняв голову й пішов уперед — у невідомість, у пастку, у гру, в яку мене намагаються втягнути.

З рівною спиною.

З холодною впевненістю, яку я вмів носити як броню.

Тому що навіть у темряві я бачив більше, ніж той, хто вів мене за руку.

Тому що я відчував — він там.

У тіні.

Завжди.

І для мене цього було досить.

Я йшов за Коулом спокійно.

Надто спокійно навіть для себе самого — немов цей стан хтось вдихнув у мене штучно, обволік, підштовхнув до нього.

Під ногами змінився звук: замість сипучого гравію — м’яке, тепліше, ледь пружне підґрунтя. Повітря стало іншим — вологим, насиченим ароматами землі, жасмину, стиглих цитрусових, що наче світилися в темряві власним запахом.

Оранжерея.

Очевидно.

Але з зав’язаними очима світ сприймався ніби гостріше, ніж зазвичай.

Коул повів мене між високими кущами. Листя шурхотіло зовсім близько, часом торкалося рукавів. Я чув, як зверху збираються й падають краплини — післяполивна волога ще трималася на склі.

— Обережно, — тихо кинув він, стискаючи мою руку міцніше.

Мені не потрібно було застереження.

Я йшов так, ніби бачив навіть крізь темряву, ніби точно знав кожен наступний крок. Пітьма на зап’ясті пульсувала рівно, як провідник. І блискавкою промайнула думка:

занадто чутливий… до нього.

Я навіть не встиг дорікнути собі — Коул раптово зупинився.

— Прибули.

Я почув, як він щось відсуває.

Низький, глухий скрип — ніби важку металеву раму, замасковану під підставку для квітів, давно вже в’їдену у підлогу й скрегочучу з неохотою. Метал подавався повільно, з тягучим видихом, який лунав дивно живим у тісному просторі оранжереї.

Коул легким жестом повів мене вперед. Лише один крок — і повітря змінилося так різко, що я завмер.

Стало прохолодніше, сухіше.

Камінь під черевиками — гладкий, вирівняний, не природний для саду.

І запах… легкий присмак старого дерева, сажі й тепла. Камін.

Посеред оранжереї? Цілком у стилі Вестона — приховувати старе в надрах нового.

— Зніми пов’язку, — сказав Коул, уже не жартуючи.

Я торкнувся вузла. Тканина легко піддалась, прохолодна від дотику пальців.

Темрява розійшлася.

Світло не вдарило — воно просто розквітло перед очима: м’яке, тепле, ніби давно чекало, поки я гляну. Відблиски від каміна ковзали по стінах, роблячи їх рухливими, глибшими. Кімната була значно просторішою, ніж я очікував: темні дивани, масивний стіл, високі книжкові шафи, що губилися в півтіні.

На стінах — портрети хлопців у старовинних формах Вестона. Суворі погляди, прямі плечі, легкий присмак аристократичної зарозумілості. Тіні від полум’я робили їх ще старішими, ніж вони були насправді.

Коул стояв позаду, руки в кишенях, у кутику вуст — знайома, ледь нахабна усмішка.

— Ласкаво просимо до нашої маленької таємниці, Фантомгайв.

У кімнаті сиділо шестеро хлопців. Усі — у формі Вестону, і всі настільки бездоганно охайні, що здавалися не людьми, а ретельно вичищеними зразками: ідеальні складки, бездоганно відполіровані значки, рівні постави. Наче їх вишикували, впорядкували й виставили на полицю як «кращих представників покоління».

І дивилися вони на мене не зі здивуванням, а з тим холодним, розважливим інтересом, який дозволяють собі лише ті, хто з дитинства звик стояти над іншими.

Один із них — високий, світловолосий, з відточеною гордовитою поставою — підвівся першим.

— Граф Фантомгайв, — промовив він, ледь нахиливши голову. Це був уклін без жодної поштивості, самий лише жест. — Кармайкл.

Другий — темноволосий, із хитрим примруженням — назвався:

— Лейнворт.

— Грант.

— Белсуд.

— Хейлі.

Їхні голоси зливалися в один монотонний хор гордості.

І нарешті підвівся той, хто відразу справив враження «старшого серед рівних» — зарозумілість стояла на ньому, як друга форма. Він ніби знав, що всі погляди в цій кімнаті належать йому, навіть коли ніхто не дивиться.

— Іден Роуелл, — проголосив він, і це звучало так, ніби цього одного імені має вистачити, аби я вклонився.

Я, звісно, не вклонився.

І навіть повіки не знизив, щоб подарувати їм таке задоволення.

Вони розглядали мене дуже уважно. Зайве уважно. Мовби оцінювали — не хто я, а чи гідний я стояти в цьому приміщенні поруч із ними. Темрява позаду, десь у дальньому куті кімнати, стала щільнішою — чужа холодність просто притягувала до появи відлуння теплішої, знайомішої присутності.

Іден криво всміхнувся, розтягнувши губи так, ніби збирався вкусити.

— Не думав, що Фантомгайв прибуде так… швидко. Ми гадали, що вам знадобиться час, аби усвідомити, що наш клуб — не для кожного.

Кілька хлопців не втрималися від схожих тонких посмішок — вичікувальних, зверхніх, ніби моя присутність мала підтвердити їхню власну винятковість.

Я завмер на мить, потім підняв праву брову так, як колись робив мій батько — коротко, стримано, з тією втомленою зневагою, що одразу обрубувала чужі дурниці.

— Цілком згоден, — сказав я спокійно. — Отже… тому я тут.

Тиша. Не довга, але гостра, майже клацнула — і після неї кімната ніби видихнула.

Сміх. Розряджений, полегшений. Трохи гучніший, ніж того вимагала ситуація.

— Господи, — видихнув Лейнворт, — Коул мав рацію. Він свій.

Кілька хлопців кивнули, один навіть розслабив плечі. Атмосфера змінилась так швидко, ніби хтось повернув важіль.

Коул опустився поруч зі мною на диван, не питаючи дозволу, і невимушено закинув руку на спинку. Тінь від його плеча ковзнула по моєму — теплий, надто близький дотик.

І саме в цю мить я відчув інше.

Холодніше. Знайоме.

Пітьма торкнулася моєї ноги — м’яко, майже грайливо, так, як іноді робив Себастьян, коли хотів нагадати про свою присутність, не виходячи з тіні. Не нахабно, не власницьки… але достатньо, щоб я легенько напружився.

Я навіть не глянув у кут. Не було потреби.

Я знав: Себастьян стоїть між книжковими шафами, нерухомий, як вирізьбаний, із тією мовчазною напругою, що робить повітря густішим.

Він спостерігає.

Оцінює.

І, звичайно… не задоволений.

Коул трохи ближче схилився до мене:

— Ну що ж, — сказав він з усмішкою, — можеш ставити свої запитання, графе. Ми ж знаємо, що ти їх маєш.

Я перевів погляд повз нього — на книжкові шафи. Високі, старі, з латунними табличками, такими відполірованими, що вони відбивали світло каміна.

Тут були томи, які зберігають у сейфах, а не виставляють у студентських кімнатах.

— Це… ваша бібліотека? — я не втримався. Ледь помітна, майже приватна усмішка торкнулася краю моїх губ. Себе я в таких речах не стримував.

— Частина, — відповів Белсуд, випрямившись так, ніби це була його найбільша гордість. — Тут зібрані старовинні видання про економіку домів, родинні архіви, податкові справи великих сімей… навіть одна збірка документів фондових махінацій часів лорда Вікфуда.

Їхні голоси змінилися. У тоні з’явилася жвавість, азарт. Вони говорили про цифри, схеми, спадкові статки так, ніби це зброя — і в цьому ми були схожі.

Я слухав. Уважно. Можливо, навіть надто — бо це був той світ, у якому я справді почувався компетентним, а не лише титулованим.

Але не всі ожили під час розмови.

Троє хлопців трималися осторонь — мовчазні, застиглі, з поглядами, що перегукувалися між собою, але уникали мого.

Їх виділяло все: жорсткість плечей, надмірна стриманість, і особливо — погляд, який ковзав по мені, немов оцінював, чи варто підставити підніжку.

Фанати Леннокса.

Я відчув їхню неприязнь ще до того, як вони обмінялися коротким, майже непомітним жестом — як сигнали в зграї. Таких я бачив безліч: ті, хто вважає, що чужий успіх — особиста образа.

Триматися подалі, — подумав я.

Вони з тих, хто нападає ззаду.

У цей момент темрява знову сповзла мені на щиколотку, м’яко, ніби застереження. Я злегка напружив пальці. Себастьян відчув це — тінь у дальньому кутку застигла.

Я повільно провів поглядом по хлопцях, що метушливо гортали сторінки старих томів, удаючи зайнятість.

А тоді нахилив голову набік — ледь, зовсім трохи.

— До речі… — я зробив коротку паузу, ніби вагався, чи варто говорити це вголос. — А чому я не бачу тут короля школи? Він же… з королівського роду, якщо вірити чуткам.

Тиша стала важчою за камінну кладку позаду.

Троє мовчунів — фанати Леннокса — підняли голови синхронно, як птахи, що раптом почули загрозу.

Погляди стали гострими, ображеними.

Тінь біля книжкової шафи напружилася — тонка, але пізнавана зміна.

Якщо б вони знали, кого саме зараз насторожили…

Перший із них різко відказав:

— Ти це навмисне сказав, так? Ти прийшов сюди тільки щоб привернути увагу Артура!

Другий підхопив, уже майже шиплячи:

— Але він не цікавиться такими речами. Він… він вище цього!

Третій мовчав — але його погляд сказав значно більше.

Порожній, фанатично відданий, сповнений тієї злісної віри, яку часто мають ті, хто без свого кумира не знає, ким вони взагалі є.

Коул тихо пирхнув, перекинувши ногу на ногу.

— Ну… — протягнув він, ніби вибачаючись за свою щирість. — Наш дорогий Артур надто пихатий для такого клубу. Він би не витримав сидіти поруч з іншими смертними. Нерви тонкі, знаєте.

Кілька хлопців мимоволі всміхнулися, але промовчали. Інші відвернулися, удаючи, що розмова їх не стосується. Клуб — клубом, а королівські фанати живуть за власною, особливою дипломатією.

Я повільно оглянув трьох прихильників Леннокса, що буквально кипіли від обурення, і спокійно відповів — тихо, майже холодно:

— Дивно чути від вас таке. Ви самі зводите себе нанівець, ставлячи його так високо. Наче визнаєте, що без нього ваш власний статус… нікчемний.

Їхні обличчя сіпнулися — різко, некрасиво.

Так кривляться люди, яким раптово показали правду, від якої вони роками тікали.

Темрява біля моїх ніг знову ледь здригнулася — Себастьян явно насолоджувався видовищем.

Кімната на мить затихла; повітря стало важким, притиснутим до підлоги.

Коул урвав цю тишу гучним, різким плеском по підлокітнику — так, що навіть ті, хто вдавав байдужість, здригнулися.

— Та досить вам, — усміхнувся він широко, втомлено-жартівливо, наче йому довелося мирити дітей. — Сіель просто гострий на язик. Таким точно нецікаві… хм… королівські пташки.

Троє фанатів Леннокса хмикнули синхронно — сухо, скептично, ідеально в тон своїй ураженій гордості.

— Так ми й повірили, — відрубав один.

— Ми на власні очі бачили, як він сам підійшов до Артура та фліртував! — додав другий, уже не приховуючи злорадства.

— Ага, мало не задихався від захвату, — кинув третій крізь зуби.

Я різко зиркнув на них. Відчув, як щоки обпалило гарячим — не соромом, а образою від того, наскільки абсурдно перекручують події.

— Коли таке було? — слова зірвалися швидше, ніж я зміг приборкати тон. — Я лише запропонував йому спаринг. Він цікавий опонент — технічно сильний, амбітний. Це не флірт… якщо тут узагалі лишилися ті, хто здатен розрізнити одне від іншого.

У кутку долинув ледь чутний, але до болю знайомий звук — коротке, задушене схлипування сміху.

Себастьян, захований між книжковими шафами, відверто насолоджувався виставою, яку влаштували ці троє.

Я нахилив голову, ледь скосивши очі в темряву, і прошепотів настільки тихо, що це міг почути тільки він:

— Досить глузувати… нерозумний демон.

У пітьмі щось легенько ворухнулося — тонка хвиля тіні, що нагадувала про його посмішку.

Коул, ніби вловивши слушний момент, знову взяв ситуацію у свої руки:

— Бачите? — він розвів руками, легко всміхаючись. — Я ж казав: холодний, як антарктичні льодовики. Якщо він і фліртує, то хіба що в бухгалтерських звітах.

Кілька хлопців засміялися; навіть ті, хто секунду тому намагався мене принизити, раптом змінили тон. Напруга в повітрі трохи розтанула, мов пара від гарячого чаю.

Коул підвівся, жестом відсікаючи тему:

— А тепер, панове, час для ініціації. У нас справи серйозніші, ніж ваші романтичні фантазії.

Як тільки ці слова пролунали, атмосфера в кімнаті змінилася так різко, що я мимоволі напружив плечі.

Усмішки згасли. Погляди стали важкими, однаковими, майже порожніми.

Шестеро хлопців підвелися синхронно, мов за чиїмось невидимим сигналом.

Вони почали неспішно змикати коло навколо мене.

Серце в грудях зробило зайвий, надто гучний удар.

Темрява біля моїх ніг рвонула вгору — слухняна, гостра, готова — варто було мені лише захотіти. Себастьян напружився так сильно, що саме повітря в кімнаті, здавалося, стало густішим, холоднішим.

Мої пальці завмерли над тканиною камзола.

Одне слово — і він постане переді мною. Одне-єдине.

Я ковтнув повітря.

Ось воно. Нарешті.

Зараз вони покажуть своє справжнє обличчя. Окультизм? Жертвоприношення? Якусь примітивну спробу застрашення? Будь-що — аби хоч трохи виправдати цю театральність.

Кімната завмерла.

Лише тихе потріскування каміна нагадувало, що час не зупинився остаточно.

Я вдихнув, готовий вимовити:

— Се—

І раптом хтось різко нахилився вперед і… просто накинув мені на шию ланцюжок.

Я кліпнув.

Метал холодно ковзнув по шкірі, зупинившись рівно на грудях. Кулон — їхній символ — виявився вражаюче добротним, вигравіруваним, навіть надто помпезним для такого абсурдного моменту.

Хлопці завмерли в урочистій, майже театральній позі й хором промовили:

— Вітаємо нового члена Ордену Тіні, що з честю вступає до кола стародавньої аристократичної доблесті Вестона.

Я витріщився на них секунд п’ять, намагаючись збагнути, чи це… справді все.

— …І що? Це все? — спитав я, надто щиро, щоб це могло прозвучати як жарт.

Лейнворт скептично пирхнув, знічено-зухвало:

— А що ти очікував, Фантомгайве? Криваві ритуали під місячним сяйвом? Що ми заріжемо пару… ну… невинних у палаючому колі таємної магії?

— Та ні, — протягнув я, усміхнувшись куточком губ. — Якщо чесно… я вже не певен, що очікував.

Коул розсміявся так щиро, ніби цим сміхом хотів зняти з мене всю напругу, й гучно хлопнув по плечі:

— Ось і добре! Вітаю у клубі еліти Вестона, Фантомгайв.

Решта — навіть ті троє нелюб’язних прихильників Леннокса — кивнули. У когось це виглядало натягнуто, у когось гордовито, але всі по черзі висловили свої вітання: рукостискання, побажання “гідно нести честь роду”, кілька надто пафосних фраз про “високу відповідальність” і “стародавню спадковість печатки”.

А я… стояв серед них у дивному напівоглушенні.

Видавалося, що в голові стискається одна вперта, нав’язлива думка:

Ми з Себастьяном помилилися. І, здається, не просто трохи — ми пішли абсолютно не тим слідом.

Якщо це — їхня “таємна ініціація”…

У темряві, що ледь торкалася моїх чобіт, прозвучав тихий зітх — стримано розчарований, майже глузливий.

Коул клацнув пальцями, привертаючи до себе увагу.

— А тепер, джентльмени, переходимо до офіційних зборів. Час обговорити шкільні предмети, які нам необхідні, щоб вступити до найпрестижніших університетів. Сіелю, сідай, тепер ти серед своїх.

Я повільно опустився на диван; кулон на грудях тихо дзенькнув об тканину, ніби позначив момент.

Тривога ще трималася в мені легким туманом — не відступила, але вже не стискала так міцно. Вона змішалася з чимось іншим… із цікавістю, що обережно підіймала голову.

Що ж… подивимось, куди це приведе.

Коли збори нарешті закінчилися, коридори Вестона вже спали. Вони тягнулися попереду довгими, беззвучними проляганнями каменю, наповненими нічним холодком і спокоєм, який у школі вдень важко уявити.

Я йшов поруч із Себастьяном — його кроки були нечутні, наче тіні, що рухаються самі собою й не лишають жодних слідів.

Ми звернули у віддалений коридор, подалі від гуртожитків, і зайшли до невеличкої кімнати, яку Себастьян сьогодні «позичив» під робочий простір.

Двері зачинилися за нами з тихим шелестом, як сторінка, що перевертається сама по собі, знаменуючи новий епізод.

Я першим порушив тишу:

— Що це взагалі було? — я кинув погляд на кулон, що досі холодним металом торкався шкіри. — Усе виглядало так… буденно. Наче ми з тобою вигадали собі тінь там, де її нема. Але чому тоді в маєтку Гамільтона ми знайшли лист зі знаком цього ж культу?

Себастьян відкинувся до стіни, склавши руки за спиною — рух точний, лаконічний, та водночас сповнений тієї дивної внутрішньої тиші, яка завжди оточувала його, коли він переходив у режим мисливця.

В очах промайнув холодний відблиск: не людський, не той, яким він зазвичай маскується, — глибший, гостріший.

— Це… лише діти, мій пане, — промовив він м’яко, але в голосі було щось насторожене. — І жодної темної магії я від них не відчув. Ні найменшого сліду.

Я насупив брови, повільно видихнув.

— Отже ми справді помилилися?

— Не зовсім, — відповів демон. Він повільно обвів поглядом кімнату, наче зважував її повітря, її тишу, її приховані шари. — Школа має дивний запах гріга. Дуже дивний. Особливо… оранжерея. Є в ній щось приховане. Глибше, ніж пусті дитячі забави. Можливо, ці школярі — всього лише маріонетки в руках справжнього злочинця. Або… просто випадкові носії символу, який хтось навмисне підкинув у правильне місце.

Його слова зависли між нами, тихі й гострі, як лезо, що чекає свого часу.

Він ледь нахилив голову.

— Час покаже. А поки… — голос став легким, майже поблажливим, — вам давно пора у ліжко.

Я втомлено потер перенісся, відчуваючи, як напруга дня тягнеться за шкірою тонкими жилами.

— Ну… — я глянув на нього з викликом, що більше нагадував втомлений жест ніж істинну зухвалість, — то віднеси мене.

В очах Себастьяна блиснула небезпечна, хижа іскра — та сама, яка свідчила, що мій тон зачепив у ньому щось… зайве уважне.

— Невже ви демонструєте слабкість поруч зі мною, мій пане? — промовив він із тою єхидно-ввічливою мелодією, яка завжди дратувала й дивно тішила водночас. Його інтонація була надто чиста, надто контрольована — і саме тому хотілося штовхнути його ліктем у бік.

Я хмикнув:

— Не перебільшуй. Я просто поводжуся, як господар, який використовує свого слугу там, де це зручно.

— Як накажете, — тихо всміхнувся він, і в цій усмішці було щось оксамитове, небезпечне.

Наступної миті його руки обхопили мене — легко, впевнено, так, ніби я важив не більше за перо. Мої пальці інстинктивно зачепилися за його шию, і я відчув знайоме тепло, ту густу, майже живу сутність, що завжди пульсувала під його шкірою, немов чорнило, яке ще не застигло.

Я притулився вухом до його грудей — і чітко вловив, як ритм на мить збився. Один удар. Ледь збите дихання. Таке дрібне, що жодна людина не помітила б.

Він притис мене ближче, сильніше, ніж зазвичай.

І тоді, коли я вже думав, що мені здалося, його губи торкнулися моєї маківки — коротко, непомітно. Чи то поцілунок, чи то вдих… я сам не зрозумів. Але по спині побігли мурахи.

Перш ніж я встиг щось сказати, він рушив вперед, несучи мене крізь коридор у тиші, мов уособлення ночі.

У кімнаті гуртожитку вже спав мій сусід. Себастьян обережно поклав мене на край ліжка. Його рухи були надто м’які, надто дбайливі для демона, який убиває при одному моєму кивку.

Він повільно стягнув із мене черевики, потім піджак, акуратно поклавши його поруч, — рух за рухом, майже ритуально.

У цій тиші все здавалося надто близьким, надто справжнім.

— Можеш іти, — прошепотів я, кидаючи погляд на сусіда. — Розбудиш його.

— Як накажете.

Я вже заплющував очі, коли додав, не відкриваючи їх:

— І… Себастьяне? Не забувай свій обов’язок. Слідкуй за Коулом. І за всіма дітьми з клубу. Якщо ми щось пропустили… я хочу знати.

— Звісно, мій пане. Спокійної ночі.

— Спокійної, — відповів я ледь чутно.

Він розчинився в тіні біля вікна — так тихо, ніби й не стояв поруч хвилину тому.

Я лежав у темряві ще довго, дивлячись у стелю, що розпливалася в нічному півмороку.

Я відчув… його серце.

Воно збилося. На мить. Ледь.

Чому?

Наступного дня обіднє сонце лагідно гріло подвір’я Вестона. Я сидів з Адамом за невеличким столиком біля кленової алеї — погода була надто гарна, щоб ховатися в їдальні, та й свіже повітря допомагало зібрати думки.

Адам щось жваво розповідав, розмахуючи виделкою так, ніби вів тактичну операцію. Я краєм ока стежив за ним, намагаючись зрозуміти, з якого моменту він почав так перейматися власними історіями… коли раптом його обличчя застигло. Він витріщився на когось позаду мене так, ніби побачив примару.

— Ти що… подавився? — буркнув я й озирнувся. — Хто там ще…

І мало не впав зі стільця.

Артур стояв прямо позаду мене. Величний, занадто красивий для шкільного дворика — з тією своєю бездоганною поставою й усмішкою, що водночас дратувала і змушувала придивитись уважніше.

На мить у грудях неприємно стиснулося — як інстинкт, який спрацьовує раніше, ніж думка.

Я швидко взяв себе в руки.

— Ну і що таку популярну особистість сюди занесло? — пробурмотів я, намагаючись звучати невимушено.

— І тобі привіт, — легко відповів він і всміхнувся так, ніби ми давні друзі, яких доля просто розвела в різні боки на кілька років.

Зовні… він і справді схожий на Себастьяна.

Наче дивишся на ту саму статую, але вирізану іншим майстром — менш досконало, проте все ще виразно.

— Я присяду? — запитав він, хоча рука вже впиралася в спинку стільця.

— Як хочеш, — кинув я, удаючи байдужість.

Артур тихо засміявся й сів поруч. Надто близько — настільки, що я відчув легкий запах його парфуму, різкий, холодний.

— Чув, ти вступив у клуб пихатих маленьких аристократів, — промовив він з тим невимушеним тоном, який зазвичай приховує точний розрахунок.

Я обернувся до нього, примружившись.

— Що?

— Ну, цей їхній… як він… Клуб Тіні? Чи як вони себе там гордо кличуть.

— Звідки ти знаєш? — запитав я різко, більше, ніж хотів.

Артур виразно, майже повільно зиркнув у мій бік — погляд, схожий на спробу оцінити вагу коштовності.

— Ну, у цій школі я знаю все.

Його голос прозвучав надто впевнено, надто гладко, і мене ледь-ледь передерло холодом уздовж хребта.

Я напружився, готовий був уже тягнутись до ножа, якби він у мене взагалі був. Невиразний імпульс — швидкий, гострий — прокотився крізь пальці.

Артур розсміявся:

— Та жартую. Просто Коул мій кузен. Він мені все розповідає.

Я випучив очі.

— В сенсі твій кузен?!

— У сенсі — по материнській лінії, — небрежно відказав він, ніби йшлося про те, що вони разом відвідували урок музики.

Адам підскочив, аж стілець скрипнув.

— Ем… я… піду. Мені ще до пана Адлера треба.

— Так, іди, — кивнув я. — Я підійду.

Коли Адам нарешті зник між деревами алеї, Артур продовжив дивитися на мене так уважно, що по шиї пробіг легкий холодок. Погляд у нього був надто оцінювальний — наче він намагався вирішити, з якого боку мене краще розгадувати.

— Що? — буркнув я. — Я десь замастився?

Артур посміхнувся щиро, без тіні насмішки:

— Ні. Просто в тебе дуже цікаве обличчя.

— …що? — я ледь не збився на кашель.

— Як казав Коул — дуже виразні очі. Наче дивишся в глибину океану.

Мене пересмикнуло.

Не від компліменту — я чув їх достатньо, щоб не реагувати.

А від відчуття, яке раптом стало майже фізичним: на мені є погляд, інший, знайомий до болю. Точний. Вимірюючий.

І я прекрасно знав, кому він належав.

Щоб позбутися напруги, я примружився й холодно кинув:

— То чому ж ти не в клубі? Ти ж явно найпихатіший із усіх, хто туди хотів би вступити.

Він засміявся — легко, але сміх прозвучав так, ніби він і справді вважає себе вище всіх цих «ігрових» структур.

— Ти цікавий хлопець, Сіелю. Але ні. У мене просто немає часу на ці ігри. Весь вільний час я присвячую фехтуванню.

Він трохи нахилив голову, уважно оцінюючи мою реакцію.

— Ти ж сам хотів спробувати зі мною спаринг. Як щодо завтра після обіду?

— Я згоден, — відповів я сухо, майже надто швидко.

Він це помітив. Звісно, помітив.

— Чудово.

Артур підвівся. Тінь від його силуету на мить ковзнула по столу, і тоді — без жодного попередження, ніби це природно, майже буденно для нього — він узяв мою руку.

Його пальці були теплі. Занадто теплі.

Він нахилився й торкнувся губами тильної сторони моєї долоні.

Ледь. Майже невинно.

Але я здригнувся так, ніби мене вжалили.

Артур підняв погляд — зустрів мій, трішки прицільніший, ніж варто було б після такого жесту. А тоді всміхнувся — без нахабства, але з тією легкою самовпевненістю, що дратувала сильніше, ніж будь-які слова.

— До завтра, Сіелю.

І пішов так, ніби нічого особливого не сталося.

Наче не він тільки що вторгся в мій особистий простір — і не торкнувся мене так, як не смів ніхто.

Я сидів із відкритим ротом, не певний, чи мене більше вибило з рівноваги його нахабство, чи те, що… частина мене не одразу висмикнула руку. Наче пальці на мить забули, кому належать.

Тиша потріскувала — тонко, нервово, як лід під п’ятою.

І в ту ж мить із-за дерева вийшов Себастьян.

Обличчя — незадоволене. Мовчазний шторм, що котився в мою сторону.

— Мовчи хоч ти, — прошипів я, більше, ніж хотів, різко.

— Я лише хочу, щоб ви були обережні, мій пане, — спокійно, але занадто глибоко сказав він. — Цей хлопець не викликає довіри. Від його солодких фраз тхне загрозою.

Я кивнув, стискуючи пальці так сильно, що майже боліло.

— Я теж це відчув. Але… нам і так потрібно його перевірити. Тож завтра буде спаринг.

Себастьян підступив ближче.

Надто близько.

Тінь упала на моє плече, тепліша, ніж мала б бути.

— Я буду тінню за вашою спиною, — промовив він тихо, так, що цей шепіт ніби зачепив шкіру.

— Добре, — відповів я, хоч серце чомусь вдарило двічі замість одного.

Він ще крокнув уперед. Я не зрозумів, навіщо…

Поки він не взяв мою руку.

Ту саму.

Його пальці зімкнулися навколо моїх упевнено, майже нахабно — так, ніби він мав на це право. А тоді він нахилився так само… тільки тепліше. Глибше. Його губи торкнулися шкіри не як жест ввічливості — як щось значно небезпечніше.

Погляд він не відводив. Прямий, пронизливий, твердий, як тавро.

Ніби залишав на мені свій знак.

Ніби нагадував, кому я належу.

В середині все здригнулося так різко, що я ледве втримався, аби не видихнути вголос.

Груди стисло.

Щоки спалахнули жаром — образливим, некерованим.

— Ідіть. Ви запізнитесь на урок, — прошепотів він майже оксамитом. Занадто м’яко. Занадто… навмисно.

Я кивнув. Як ідіот. Наче розчинився секундно в тому голосі.

І пішов.

Без жодної путньої думки.

Ноги самі несли.

Цей демон хоче, щоб я помер від нападу серця?

А всередині буревій не збирався вщухати — тільки розгойдувався сильніше, б’ючи в ребра зсередини, як хвиля, що ніколи не зупиниться.

Я йшов коридором Вестона, намагаючись зберігати той самий вигляд холодної зібраності, що давно проріс у мене під шкірою, став маскою, яку вже не відрізнити від обличчя. Хоча всередині сьогодні все пульсувало дивним, настирним неспокоєм, що ніби не мав конкретного джерела, але вперто розливався по грудях.

Чому він раптом вирішив запросити мене на спаринг?

Артур Ленокс не робить нічого без причини.

Жодного випадкового кроку, жодного порожнього жесту.

І якщо в нього є хоч найменший зв’язок із тим… культом,

то стояти сьогодні перед ним доведеться не тільки зі шпагою в руці.

А й із відкритими очима.

Я відчинив двері фехтувальної зали — і завмер.

Артур уже стояв посередині, в білосніжному костюмі, який сидів на ньому так, ніби був зшитий під нього самого. Світло з високих вікон проливалося на нього різкими смугами, роблячи контури майже… неприродно рівними.

Занадто ідеальними.

Занадто гладкими.

Наче він намагався видати себе за когось кращого, ніж він є.

Або — приховати те, що за цією гладкістю ховається.

Я зловив себе на небезпечній думці:

“Він виглядає… надто красиво.”

Занадто пізно я зрозумів, що думка вирвалася назовні.

Артур усміхнувся так, наче чув це з самого початку — без паузи, без натяку на збентеження. Навпаки, ніби саме цього й чекав.

— Дякую. Я прийму це за комплімент.

Гарячий спалах — не сорому, а злості на себе — полоснув щоки.

Ти що, втратив контроль? Перед ним?

— Не надто захоплюйтесь, — відповів я рівно, майже крижано. — Це було радше спостереження, ніж похвала.

— Хм, — задоволено видихнув він, нахиливши голову — майже хижо. — Граф Фантомгайв і в незручній ситуації лишається зверху. Вражає. Можеш переодягнутись, я чекатиму.

Я повернувся й пішов до роздягальні, відчуваючи, як під ребрами повільно закипає роздратування — на нього, на себе, на той факт, що я дозволив йому бодай на мить збити мене з рівноваги.

Що я щойно ляпнув…

Візьми себе в руки.

Ти сюди прийшов не милуватись.

Ти прийшов шукати його слабке місце.

Не язиком.

Шпагами.

Переодягання видалось довшим, ніж мало б бути.

Наче кожен ґудзик навмисно вислизав із пальців,

кожен рух нагадував, як невчасно й безглуздо я дав себе вивести з рівноваги.

Думки знову й знову повертали мене назад — до тієї пристойно-пихатої, самовдоволеної усмішки Артура, яка ніби залишила слід на внутрішній поверхні черепа.

Коли я, нарешті зібравшись, повернувся в залу, він уже стояв посередині.

Шолом опущений, тіло в стійці, а очі…

Очі блищали так виразно, що я відчув цей погляд навіть крізь метал.

Блиск, який я надто добре знав.

Так само дивиться на мене Себастьян…

іноді.

Чорт.

Я різко відвів погляд.

— Ну що, перейдемо до того, задля чого ми тут? — тихо сказав я, зробивши голос більш твердим, ніж почувався всередині.

— Звичайно, — легко кивнув він. — Правила прості. Хто тричі торкнеться першим — той переміг. Але…

— Без махінацій, — обірвав я, не даючи йому шансу закінчити. — Я знаю.

— Чудово, що ми зійшлися у поглядах, — протягнув Артур, і навіть через шолом відчувалось, що він усміхається.

Я хмикнув — коротко, різко, намагаючись заховати дрібне, зрадницьке тремтіння у грудях.

Мої пальці на руків’ї шпаги стискали метал трохи сильніше, ніж треба.

Дуель почалася.

Метал ледь дзвенів — тихий, стриманий звук, майже інтимний.

Ми рухалися плавно, продумано, ніби виконували танець, де один неправильний крок коштує більше, ніж поразки.

Повітря між нами було густим, як перед грозою.

Артур виявився швидшим, ніж я очікував.

Значно швидшим.

Його рухи — точні, хижі, відпрацьовані до автоматизму.

Ніби він не фехтував, а дихав лезом.

Ніби тіло в нього було створене для цього.

Майже… як у Себастьяна.

Я ледь не вилаявся подумки.

Ні, я з глузду з’їхав.

Я вже бачу цього проклятого дворецького в кожному, хто рухається занадто впевнено.

Але важко було не помічати — Артур справді був сильним суперником.

Занадто сильним для звичайного школяра.

— Один, — промовив він рівно, торкнувшись моєї руки вістрям.

Я різко відійшов убік — не стільки від удару, скільки від раптового уколу власної злості.

Серце прискорилось, розжарене.

Краплі поту повільно стікали вниз уздовж хребта, збираючись у гострий, холодний вузол над попереком.

Дихання стало важким, розсіченим, ніби легені чинили опір.

— Не відволікайтеся, графе, — кинув він з ледь помітною насмішкою. Такою, що ковзає по шкірі, як теплий ніж.

— І не думав, — видихнув я, тримаючи погляд рівним. — Просто розминаюсь.

Ми зіштовхнулися шпагами, іскри розлетілися, мов розсічені шматочки світла.

Удар відгукнувся в долоні легким болем — і одразу ж другим, сильнішим.

Артур справді тиснув.

Сила його була не просто вправною — вона була відточеною, зібраною до останнього міліметра, ніби він роками полірував кожен рух перед дзеркалом.

Так. Він сильний.

Надто сильний, щоб це не насторожувало мене.

— Два, — промовив він майже грайливо, ледь торкнувшись мого плеча. Всього на мить — але поразка запекло обпекла.

Я стиха вилаявся подумки.

Він усміхнувся ширше, майже з дитячою невинністю, яка тільки більше дратувала.

— Графе, ви дихаєте так, ніби щойно пробігли милю.

— Це ти… надто багато балакаєш, — буркнув я, намагаючись вирівняти дихання і не показати, що груди зводить тугим вузлом.

Чорт.

Треба щось вигадати. Хоч якусь дрібну хитрість, необов’язковість, невидимий маневр.

Він грає чисто — а я ж не святий.

Фантомгайви взагалі рідко бувають святими.

Наступний ривок — і я спробував дати йому легку, майже непомітну підніжку.

Хитрий, точний, майже елегантний рух, яким я завжди пишався.

Але Артур зреагував швидше, ніж слід було очікувати: ступив убік, та все ж зачепився за мій чобіт — і ми разом зірвалися з місця.

Світ перекинувся —

— і я впав на нього.

Різко.

Грубо.

Занадто близько.

Його груди прийняли мене твердо, ніби це було цілком природно.

Подих об подих, маска до маски — і на мить стало важко зрозуміти, де закінчується рух, а де починається чужа теплота.

Артур інстинктивно схопив мене за талію, утримуючи, поки ми зупинялись.

Пальці міцні.

Надто впевнені.

І раптом — різкий удар по всій спині, мовби хтось втиснув у мене холодний ніж.

Не думка.

Не образ.

Відчуття.

Невидимий спалах гніву, темного й стриманого.

Десь поряд.

Надто близько, щоб не впізнати.

Я вдихнув різко, як обпечений.

Себастьян.

Ім’я прорізало свідомість так гостро, що я ледве втримався від здригання.

Прокотилося хребтом, як спалах злості, тривоги, ще чогось — забороненого, незручного, нестерпного.

Я втиснув долоню між нашими тілами, різко, майже з відразою, намагаючись підвестися.

Артур хрипло прошепотів:

— Ви не надто чесні у своїх обіцянках, юний графе…

Я вирівняв дихання, вдавляючи втому й роздратування глибше під ребра, і холодно кинув:

— Як і всі аристократи.

Але його руки… вони все ще тримали мене.

Тепло долонь наче замика́ло мене в чужому просторі — надто близько, надто нахабно. Я напружився так сильно, що м’язи затремтіли самі по собі, неначе тіло першим зрозуміло, що треба вирватися.

— Відпусти, — прошепотів я, але гостріше, ніж планував.

Він повільно розтиснув пальці, немов навмисне затягуючи мить, і я, майже зіскочивши з нього, відкашлявся, намагаючись повернути собі гідність і рівновагу, що кудись вислизнула разом із його дотиком.

— Ну що ж, — сказав я сухо, ледве вирівнявши голос, — сьогодні нічия. Я відіграюся наступного разу.

Артур залишився лежати, сперся на лікоть, зіркавши на мене знизу вгору крізь маску, де широка усмішка була надто театральною, надто вигадливою, щоб не дратувати.

— Добре, мілорде. Але наступного разу… той, хто виграє, загадає бажання програвшому.

Я звузив погляд.

Мені зовсім не сподобалось, як він це сказав — занадто легко, ніби вже тримав мене на гачку.

— Гаразд. Але — нічого провокативного.

— Звичайно ні, принцесо.

Слово встромилось у мене гостріше, ніж удар. У мене миттєво зайнялось обличчя — гаряче, майже пекуче.

Я жбурнув маску йому просто в груди.

— Дурень. Я пішов.

Артур розсміявся — коротко, задоволено, так, ніби саме цього й хотів від початку.

Я підняв підборіддя й вирушив у напрямку роздягальні, крокуючи так, щоб не видавати ані злості, ані тремтіння під шкірою. І тільки в голові, десь між другим і третім кроком, стискалась одна цілком щира думка:

я б залюбки вбив його.

Усередині вже чаївся знайомий холодок — той самий, що з’являється тільки тоді, коли він десь поруч.

Я стояв спиною до кімнати, знімаючи фехтувальну куртку. Руки тремтіли не від фізичної втоми — від того, як тіло все ще пам’ятало чужий дотик, чужу вагу, чужі пальці на моїй талії.

Мені було гидко, соромно і… незрозуміло гаряче, ніби той чужий тепло-холодний стиск досі лишав відбитки під шкірою.

Але варто було мені видихнути й сказати:

— Можеш виходити.

…як повітря в кімнаті змінилося.

Я ще не обернувся, а вже відчув це:

густу напругу, що тягнулася до мене, як тінь перевтомленого звіра,

мовчазну, холодну, але дивно тремтливу, наче вона стримувала себе, щоб не прорватись ближче.

Себастьян вийшов з-за шафок тихо, майже беззвучно — і навіть у звичному шелесті його кроків я вловив щось… небезпечніше, ніж зазвичай.

Немовби кожен крок був важчим, ніж треба, — або стриманішим.

Я продовжував переодягатися, роблячи вигляд, що не помічаю, як він дивиться.

Але його погляд був таким відчутним, що шкіра під ним ледь поколювала, ніби реагуючи на холодне лезо, яке ще не торкнулося, але вже вибрало точку для удару.

— Ти… довго стояв там? — запитав я, намагаючись зробити голос холодним, рівним, не зірваним на тремтіння.

— Достатньо довго, мій пане, — відповів він спокійно.

Та в цьому спокійно тліла іскра.

Темна, роздратована.

Ревнива до болю.

Я ледве помітно ковтнув.

— І що ти… відчув від нього? — я злегка насмішкувато копіював його інтонацію, натягуючи на себе чужу манеру, мов захист.

Мені потрібен був хоч якийсь контроль — бодай видимість.

Він зробив один крок.

Плавний, надто тихий.

Той крок був не наближенням — попередженням.

— Нічого особливого. Хіба що… неймовірно сильний запах бажання.

Мене пробрало гострим морозом.

Бажання? Від Артура? До мене?

Це не викликало ні тіні гордості, ні цікавості — лише різку хвилю огиди й злості, що наче вдарила зсередини.

Так, ніби хтось чужий дозволив собі торкнутися того, чого не смів навіть у думці чіпати.

— Від… Ленокса? — я уточнив, хоча й так було до болю ясно.

— Саме так.

Я відчув, як щось хижо й гостро блиснуло під його голосом.

Ревність. Глуха, тіньова, майже фізична — ніби вона вийшла з нього, як подих, і накрила мене хвилею не тепла, а напруги, чогось забороненого й темного, що межувало з небезпекою.

Я напружено ковтнув.

— Нісенітниця, — кинув я різко, відводячи погляд. — Він просто… грався.

Себастьян знову ступив ближче — так тихо й плавно, що це було майже жестом власності.

Тепло його тіла за моєю спиною було не просто відчутним — воно наче обвивало мене зсередини.

— Так? — тихо. — Цікава гра. Надто… тілесна.

Його голос ковзнув по хребту лезом.

Він був правий — тіло все ще пам’ятало той короткий, принизливий момент падіння на Артура.

Не гарячість — а неприємний відголос, що викликав у мене нову хвилю злості.

На Ленокса, на Себастьяна…

і, що найгірше, на себе.

Я різко прикрутив ці думки, наче скрутив вузол, і перевів увагу на ґудзик під горлом.

Але пальці вперто не слухалися. Тремтіли — мізерно, але достатньо, щоб він, звісно ж, це помітив.

Теплі руки накрили мої.

— Дозвольте, — прошепотів він майже хрипло.

Він стояв просто позаду — настільки близько, щоб я відчув його дихання на своїй шиї, але все ще з тією демонською стриманістю, що дозволяла зробити вигляд, ніби він не порушує жодних меж.

Його пальці торкнулися ґудзика.

Рухи були повільні, точні, нищівно ніжні — неначе він не розстібав одяг, а знімав з мене останні залишки самоконтролю.

Тканина ковзала з плечей так плавно, що я ледве не видихнув голосніше, ніж слід.

Не смій.

Не видати себе.

Ні за що.

Він же… він же просто грає. Як завжди. Як демон.

Куртка з’їхала вниз, оголюючи ключиці й частину грудей — і повітря раптом стало надто холодним, надто гострим.

У мене пересохло в роті.

Серце, здавалось, билося не в грудях, а десь високо, в горлі, кожним ударом виказуючи мене.

— Що ти робиш…? — прошепотів я, майже не впізнаючи свій голос.

Занадто тихо.

Занадто щиро.

Він нахилився так близько, що його губи — м’які, холодні — ледь торкнулися вуха, мовби випадково.

— Всього лиш допомагаю вам переодягнутись, мій пане.

Мурашки пройшлися від шиї до п’ят.

Тіло здригнулося — нестримно, зрадницьки.

Я прикусив губу, намагаючись зібратися.

Слова не приходили — ніби він їх перехоплював, видирав з горла, забираючи дихання.

— Я… сам справлюсь, — прошепотів я, ледве стягнувши голос докупи. — Можеш йти в бібліотеку. Я скоро прийду.

Його пальці на мить затрималися на моїй шкірі.

Занадто довго, щоб це було випадковістю.

Досить довго, щоб я зрозумів: він відчув усе.

Кожен нерв, кожен подих, кожну тінь моєї реакції.

— Як я можу залишити вас тут одного, мій пане? — тихо, але гостро, мов лезо під ребром.

— Це наказ, — я нарешті повернув собі голос.

Холодний. Стрімкий.

Майже гострий. — Іди в бібліотеку й чекай там. Артур може зайти будь-якої миті й побачити тебе тут… зі мною. Це… неприйнятно.

Пауза.

Довга, густа, в’язка — так, що аж повітря стало важким.

А потім:

— Як накажете, — відповів він.

Сухо.

Але в цій сухості темніла образа — без звуку, без жесту, та така відчутна, ніби торкалася голою шкірою.

Він розвернувся, і в останню секунду я, не стримавшись, зиркнув на нього.

Побачив напружений профіль, різку лінію щелепи й щось… гірке, глибоке, незрозуміле у погляді.

Не зараз.

Не тут.

Цього не може бути.

Я не маю права…

Я різко вхопив рушник, відвернувся й майже втік до душової, ледь не грюкнувши дверима.

Наче вода могла змити цей вогонь.

Наче могла стерти тінь його рук з моєї шкіри.

Але я знав —

не могла.