Тиша, в якій ми згоріли

«Вітер несе те, що приховано, і повертає те, що забуто.»

Спочатку — було відчуття холоду. Ні, не в тілі — десь глибше, під ребрами. Я стояв посеред вулиці, а повз нісся вітер, той самий, що переслідує з дитинства: з запахом гару, воску і старих книг.

Просто переді мною — дитина. Світле волосся, короткий плащ, пов’язка на зап’ясті. Він обертається, і я впізнаю обличчя — той самий хлопчик з ярмарку, за яким мав стежити Снейк.

А потім — тіні. Двоє в масках. Виринають із-за рогу, зливаючись із тьмою. Рухаються плавно, точно, немов знають маршрут. Один простягає руку. Дитина ніби вагається, а тоді… бере її. Другий повертається до мене. Погляд крізь проріз — прямий, пронизливий. Він дивиться мені в душу.

— Ні! — рвонувся я вперед. — Не чіпайте його!

Та тіло не слухається. Я стою, закутий у лід. Хлопчик зникає за рогом. Вітер стихає. І — тиша.

…

Я прокинувся різко. Серце гупало. Піт стікав по скронях, ковдра валялась на підлозі. У кімнаті було темно, але щось… щось було не так.

Коридором промайнув босоногий Снейк у нічній сорочці. Розгублений, переляканий, шепотів сам до себе:

— “Долл каже — він зник... Уайт-Снейк відчув тривогу... Емілі плаче…”

Я схопився з ліжка.

— Що сталося?

Снейк завмер, а тоді обернувся різко:

— Хлопчик. Його немає. Він… щез, сер Фантомгайв. Наче розчинився в повітрі.

Я вже натягував камзол.

— Себастьян! — голос мій прорізав ніч. Він з’явився в дверях миттєво.

— Мій пане?

— Готуй карету.

— Але… — він кинув короткий погляд на мій стан, потім на Снейка. — Що трапилось?

— Немає часу. Виїжджаємо зараз.

Сон все ще стояв перед очима, дивно чіткий... але зараз не час думати про це.

Він не сперечався. Лише коротко кивнув.

— Карета буде за п’ять хвилин.

...

Карета подалась точно вчасно.

Я сів першим. Снейк — напроти, мовчазний, у накинутій абияк ковдрі. Його змії ворушились під коміром — чи від холоду, чи від страху.

Себастьян зачинив дверцята ззовні. Кинув короткий погляд на мене — мовби перевіряв щось. Але не сказав ані слова.

Колеса торкнулись бруківки — і ми рушили.

— Ти мав за ним стежити, — я подивився на Снейка.

Він опустив голову.

— “Долл каже, нічого не чули... Уайт-Снейк не відчув руху... Емілі запевняла, що він уже спить…”

— Як він зник з-під носа у чотирьох твоїх змій?

— Просто… щез. Без звуку. Ніби розчинився, сер.

Я відвернувся до вікна. Ніч — густа, мов оксамит, і така ж задушлива. Серце гупало не від страху — від передчуття. Це вже було. Я вже це бачив.

Снейк мовчав. Змії іноді шепотіли, він кивав. Але не говорив.

Я теж мовчав. Перед очима — маска. Погляд без обличчя. Очі, які дивились крізь мене.

…

Карета зупинилась із різким скрипом. Я вийшов першим. Біля будинку — поліцейські, фуражки, бар’єри, плач. Снейк лишився позаду. Себастьян ішов поряд — наче спокійно, але уважно.

— “Френсис каже — мати кричить… Кеат чув, що поліція нікого не випускає…” — пробурмотів Снейк, ледь наздоганяючи.

Я не слухав. Звуки віддалялись. Тіло рухалось, а думки все ще блукали серед того вітру — того сну.

— Мій пане, — тихо мовив Себастьян. — Ви бліді. Можливо, вам…

Але я вже проходив повз офіцера, який щось говорив, махав паперами. Я нічого не сказав. Просто йшов. Щось в мені тягло в той бік. Туди, де між будинками — провулок, затиснутий камінням і пліснявою.

Ноги звернули самі.

Темрява. Повітря стишилось. Світ — звузився до тріщин і пилу під ногами. Я йшов — мов уві сні.

Зупинився.

В руці — бусина.

Не пригадую, як підняв її. Просто… вона була там. Холодна. Волога. Чорна. І з тим самим клеймом.

За спиною — кроки. Себастьян. Він став поряд і вдихнув — глибоко, тихо.

— Той самий слід, — сказав він. — І не один. Але цей — насичений. Просяк повністю.

Я мовчав.

— Ваш нюх, мій пане, починає мене дивувати. Ви майже як добре натренований мисливський пес.

— Дуже дотепно, — буркнув я.

— І все ж, — його голос став серйознішим, — ви відчули це раніше, ніж я. Ви знали, куди йти?

Я повільно кивнув. Але не зізнався: сам не знаю, чому пішов саме туди.

В повітрі все ще лишався ледь відчутний присмак — не запах, а шепіт. Вітер минулого, холодний дотик невідомого.

Себастьян стояв дуже близько. Його плечі були напружені, хоча обличчя — все ще спокійне. Але я бачив: він стежить за мною. Занадто уважно.

Я стис бусину.

— Це… не просто викрадення. Вони вибирають не випадково.

— І вони не зупиняться, — додав він.

— Ні.

Тиша. Потім — крик. Імена. Голоси. Ми ще стояли в тій тіні, відокремлені від решти світу. Тут — діяли інші правила.

Я поклав бусину до кишені.

— Організуй допит. Знайди кожного, хто міг щось бачити. І скажи Снейку — мені потрібен точний час зникнення.

— Як накажете, мій пане. — Пауза. — Але якщо ви ще раз зникнете так раптово — я справді почну хвилюватися. Можливо, мені варто купити вам повідець?

Я не відповів. Але не втримав ледь помітної посмішки.

А всередині — все ще горіла тривога. Бо я відчував: це не випадковість. Щось відбувається…зі мною.

…

— Гм. А я вже подумав, ви й кроку не зробите без свого пса, графе Фантомгайв, — пролунав голос позаду.

Я обернувся. Полісмен, знайомий ще з попередньої справи. Маленький, похмурий, з вдавано дотепним тоном.

— На щастя, думати я ще не розучився, — відрізав я холодно. — Пси, на відміну від людей, принаймні вміють іти по сліду.

Він замовк, опустивши очі. Я пішов далі, не озираючись.

Розмови з поліцією не дадуть більше, ніж уже відомо. Потрібна розмова з матір’ю. Особисто.

Попри паніку, будинок залишався охайним. Мене провели до вітальні. Жінка з почервонілими очима стискала в пальцях хустинку. Побачивши мене — підвелась.

— Ви... Ви ж довірена особа Її Величності? Ви зможете знайти мого сина? Ви мусите... будь ласка...

— Скажіть, коли ви бачили сина востаннє? — мій голос був рівним, хоч усередині все стискалось.

— Увечері... Він спав... Я думала... — вона здригнулась, затулила обличчя.

— Чи чули ви щось незвичне? Бачили когось стороннього?

— Ні… нічого… нічого…

Вона схопила мене за руку. Її долоня тремтіла. Гаряча, мов у хворого. В очах — відчай.

І раптом — спалах.

Перед очима — кам’яні стіни. Похмура кімната. Хлопчик. Він сидить у клітці, обійнявши коліна, і тихо плаче. Поруч — інші діти. Вони мовчать, але ця тиша нестерпна. Насичена страхом, холодом і повною безвихіддю.

Я відчув, як мені не вистачає повітря. Мовби сам був у тій клітці.

— …графе? — голос крізь туман. — Графе Фантомгайв?

Я вирвав руку. Серце калатало, ніби хотіло вибитись із грудей. У роті пересохло. Я прикрив губи долонею — і вийшов. Майже втік.

…

На вулиці шуміло — карети, голоси, кроки. Але все це долинало ніби з-під води.

Я перейшов дорогу й пірнув у затінок дерев. Щойно опинився в тіні — мене знудило.

Мене буквально вивернуло.

Я стояв, не рухаючись, спиною до всіх. Повітря було важким, ніби провислим.

— Мій пане... — Тихо.

Я не обернувся.

Його рука — на плечі. Потім — на чолі. Обережно. Майже ритуально.

Я відкинув голову — й вона лягла йому на груди.

— Що ж вас так вразило, мій пане? — сказав він із м’якою іронією.

Я не зміг відповісти одразу. Лише прошепотів:

— Себастьян...

— Я тут, — тихо сказав він. — Поруч. Завжди.

Я зробив кілька глибоких вдихів. Тільки після цього розпрямив плечі, відступив на крок і зустрів його погляд. Тіней більше не було. Тільки рішучість.

— Що ти дізнався?

В його очах щось блиснуло — чи то здивування, чи щось схоже на повагу.

— Мешканці нічого не чули. Але одна стара жінка запевняє — бачила фігуру в капюшоні. Надто тиху. Надто… нечітку.

Я кивнув.

— Поїхали додому.

Ми рушили до карети. І лише дорогою я раптом помітив, як міцно стискаю в пальцях тканину кишені.

Бусина.

…

В маєтку — тиша. Повітря густе. Наче сам будинок затаїв подих.

Я підіймався сходами. Не озираючись. Але відчував погляд за спиною.

— Мій пане… — м’який, іронічний голос. — Що ж так могло вас вразити? Невже — проста мати в сльозах?

Я повернувся лише наполовину. Погляд — як лезо.

— Я йду спати, Себастьяне. Не турбуй мене.

І зачинив двері просто перед його носом.

Мить — мов тінь. Себастьян ще стояв по той бік, у коридорі, і, можливо, ледь усміхався.

…

У кімнаті було темно. Годинник на камінній полиці вказував третю.

Я не роздягався. Лише сів на ліжко і схилив голову. Думки крутились, сплітались в клубок.

Той сон… Ті очі в масці… Та дитина…

Це був той самий запах. Той самий холод.

Ті самі методи.

Невже вони повернулись?

Але цього разу я не беззахисний. Я не сам.

Завтра… Завтра ми дізнаємось більше. І цього разу — я не дам їм втекти.

Стиснувши долоню, я відчув: бусина досі в руці.

Облизав губи — і ледь посміхнувся у темряві.

Вони не сховаються.

Я знайду їх.