Сонце й миші

Вони щасливі. В них тепло, єдинство та любов.

Мене цим обділили. Забрали серце й викачали кров.

Забрали і тепло, й любов, і мрії, й щастя.

Лишили страх, тривоги, горе та напасті.

Їх сонце світить ясно, тепло й парко.

Моє підвісили й встромили в центр палку.

Воно стікає лавою в ріки чорного затміння,

Поки проміння ріжеться об скалисте каміння.

Лава червона, лава багряна, бордова і густа.

Вона з моєю кров’ю змішана, склеїла мої вуста.

Так, як печуть вони в кутках, більше не буде моє сонце.

В моїй кімнаті чорні штори затьмарюють віконце.

Вони щасливі. В них золота засмага й океан.

Моя шкіра бліда, замість лежаків білий диван,

І чорні штори, наче тінь життя, що я міг мати,

І мого щастя, що не заслуговує на такі гіркі витрати.

Білий відштовхує тепло, а чорний — навпаки.

Мої штори вже гарячі, а от ми з диваном — ні.

Багряна лава крок за кроком проникає в мою суть.

Вона мене спалить так, що лиш зуби знайдуть.

Моє повітря — прах і смак запалених очей.

Мій кожен подих — крах і писк підсмажених мишей.

І навіть біла шкура миш не відштовхнула лави тепло,

Тож мабуть моє ясне сонце і щастя, що ще не прийшло,

Мабуть вони прилипнуть ще до блідих рук моїх,

Хоч блідість їх й нагадує північний сніг,

А за законом білий сніг відштовхує тепло.

Та мишам це чомусь усеодно не допомогло.

Як мовча білий сніг розтав бордовою весною,

Так білих миш кров тече на мій диван рікою,

Так моє сонце, моє щастя ще зійдуть над головою

І сплавлять мою білу шкіру у ріки спокою.

І я піду в той інший світ із посмішкою на попечених вустах,

Бо моє бліде тіло й суть відпустить перманентний страх.