Мандрівка внутрішньою мапою

Ранок був свіжим і злегка безжальним. Вийшла надвір з теплого приміщення — і прохолода обпекла оголені плечі, нагадуючи: вдягайся, дівчинко. Світ не буде гріти тебе, як хочеться. Тільки так — як є. Накинула поверх жилетки сорочку. «Синоптик обіцяє дощ. Залишається з погодою домовитися за тепло».

Ще одна перевага, чому хотіла поїхати на Марш рівності: хочеться побути в атмосфері «свого» оточення, наповнитися енергією, бо навколо лише гетеросексуальні люди. «І чому досі не стала гетеросексуальною?».

Перед тим, звісно, як годиться, заповнила форму. Все по інструкції — бо ж небезпечно бути собою. У цьому світі треба реєстрацію пройти, щоб вийти на вулицю з правом говорити.

Київ. Станція «Золоті ворота». Перехід на «Театральну» перекрито. Люди скупчуються й відразу обурюються: «Це ж через КиївПрайд». І все — посипалося, як горох із дірявого пакета: — А як мені на роботу? — Що за брєд? — Через цих із прапорами не пройти!

Ну звісно. Ми — не люди. Ми — завада. Проблема. Перешкода на шляху гетеро-порядку. Ці ж люди ніколи не помічають, скільки у нас забрано. Прав, видимості, безпеки. Але щойно їм доводиться пройти іншим шляхом — все. Вже кінець світу.

Під час пропуску проходжу перевірку.

– Покажіть вміст рюкзака.

– Прошу, дивіться, там в мене прапор веселковий, гроші, жіночі принадності, вода.

– Колючі, ріжучі предмети є?

– Немає. — Хоч би не помітили складний ножик, який забула викласти, власне, як і минулого разу газовий балончик. Благо, не помітили. Пропустили.

Колона вирушила з гаслами. Поліція з усіх боків. Я не кричала. Але слухала:

Бунтуй, кохай, права не віддавай!

Немає свободи без рівності

Наша традиція це свобода

Права людини завжди на часі!

Всі різні - всі рівні!

Моє місто — місто вільних!

Маю право на кохання і на вільне існування!

Рівність - для всіх! Гідність для всіх!

Безпека - для всіх!

Ні насиллю - так правам!

Права не дають, права беруть!

Нам закони для життя, а ненависть у сміття

Будь собою - ми з тобою

Де наші права!?

Квіруймо Київ разом!

91 03!

5488!

Make russia pay!

Arm Ukraine now!

Півтори тисячі людей. Пройшли метрів 500 свободи. І ще більше тиші, що жила всередині кожного з нас.

Потім колона розвернулася — маршрут, згорнутий у кільце. Ті, хто йшов попереду, опинилися позаду, а ті, хто позаду, опинилися попереду. Ми майже не йшли. Ми топталися. Але, як на мене, навіть це — краще, ніж стояти в тіні.

Проте, інша колона — з «традиційними» цінностями — йшла гучно. Чоловіки, ніби зібрані в карикатуру.

— А де ж жінки, діти? Це ж за сім’ю?

— Жіноче діло — вдома сидіти з дітьми, — відповідають чоловіки.

Невже це справді все, чого жінки від життя хочуть? Але за них говорить голос чоловіків. Жодної рівності. Дивлячись на цю «колону за сімейні цінності» — суцільно з чоловіків: це був марш не за любов, а за контроль. Якби я була гетеросексуальною, мені було б соромно. І страшно.

Після ходи метро ще не заповнилося. Я швиденько зникла. Було прохолодно, важко, голова гуділа від кричалок, проте це було того варте.

Не знаю, що більше втомлює: марші чи мовчання. А ще — це постійне: «Навіщо про це кричати? Спіть з ким хочете».

Та ми не кричимо про секс. Про секс кричать найбільше ті, хто називає себе гетеросексуальними. А ми кричимо про право йти, жити, кохати, не ховатися, не вигадувати фейкових хлопців для розмов у кав’ярнях, бо бути собою — це розкіш та потреба. А якщо її постійно придушувати — вона вибухає.

І тоді ти виходиш на вулицю. І йдеш, бо інакше з’їдеш із розуму. Йдеш, бо хочеш жити. Йдеш, бо якщо не ти — то хто?