Мандрівка внутрішньою мапою

Водій не поспішав. Маршрутка довше стояла, чим тривав Марш Рівності. Година чекання — поки набереться людей. У нас не час відправлення, у нас — заповнення. Звучить, як про життя: рух тільки тоді, коли хтось заповнить порожнечу.

Якщо ще годину простою, то вже не буде сенсу їхати, бо коли приїду, потрібно буде повертатися назад. Тільки завершилася думка, як прийшов водій, зібрав кошти за проїзд, і ми, нарешті, вирушили. Всього 200 грн, понад годину в дорозі на транспорті та ще близько години від автовокзалу до Замку пішки, щоб, за своєю традицією, відчути місто енергетично — відкривається неймовірна архітектурна споруда.

Після Прайду, коментарів та власної тіні — хотіла подихати. Поїхати туди, де не треба бути ні для кого. Де можна бути собою — навіть якщо ніхто не бачить.

Радомишль. Колись Мичеськ кликав мене. Не голосно, як іноді жевріє далекий вогник у темряві. Не «йди сюди», а «ти вже йдеш».

Там лише раз була, дев’ять років тому в день Знань, як викладач зі своїми колегами. Все здавалось далеким і чужим, але... щось у мені зберегло той слід. Як місто, яке не скривдило. І кликало не голосом, а енергією.

Цього разу, хоч знову було часу обмаль, проте мала змогу роздивитися місто. Трішки схоже на село. І запах… періодично тхнуло фекаліями, як ті гомофоби. Попри запах і старість, затерті вулиці — місто мало щось легке. Як дотик, що не тягне з мене енергію, а підсилює її.

Поки рухалася до замку, знайомий журналіст написав коментар на мою світлину у розповіді:

— Привіт! Круто, що була там. А чи мала б ти бажання поділитися враженнями та мотивацією взяти участь у цій акції? Якщо так, то могли б зробити чудову просвітницьку публікацію про важливість таких акцій для тих, хто не розуміє.

— Так. Можу відповісти на питання. — Перебуваючи саме там, в Радомишлі, з енергії простоти, легкості та чогось рідного, пішла назустріч, щоб дати інтерв'ю як безпосередня учасниця подій і представниця ЛГБТ+. Поділилася своїм досвідом, де відкрилася не лише перед близькими, а й зробила черговий камінг-аут через онлайн-платформу новин.

— Чому для тебе було важливо долучитися?

— Питання мотивації участі у Марші складно пояснити – воно, радше, лежить на рівні душі: хочеться мати змогу вільно говорити про своє захоплення, кохання, вибір. Не відмовчуватися у компанії, чи щось вигадувати, вдаючи себе такою, як і решта людей. Мати можливість пройтися містом чи селом з тією людиною, яка тобі подобається, а не з тією, з якою тебе розраховує побачити суспільство. Врешті, коли людина не заявляє про себе, то згодом їй дуже складно відповідати на питання стосовно себе і своєї орієнтації. Втрачає навичку говорити та відверто ділитися, бо через це від тебе можуть відвернутися рідні та друзі. Не говорячи вже про те, що це може загрожувати здоров’ю та життю, бо ж, мовляв, ти відрізняєшся від інших.

— Як загалом відбувається організація таких акцій — там, наскільки знаю, була попередня реєстрація?

— Щодо організаційних моментів не маю відомостей, а от щодо попередньої реєстрації — правда. Потрібно було заповнити форму, після чого на пошту, або на мобільний номер, або в соцмережі надсилали розташування зібрання в цілях безпеки.

— Також розкажи, які враження, спостереження, перепони, можливо були, і чому такі акції, на твою думку, важливі (бо ж, ясна річ, у коментарі набіжать всі, хто не досить розуміє цих всіх акцій).

— Вважаю таку акцію досить позитивною, адже не бачила агресії та злоби — принаймні у моєму полі зору все було мирно і безконфліктно. Також завдяки діям правоохоронців, які зробили все задля уникнення сутичок. На відміну від того, як під час одного з перших Маршів Рівності, які відбуваються в Україні ще з 2012 року, яскраво спостерігалися прояви жорсткого поводження від радикальних прибічників «традиційних цінностей» і дійсно, якби в Україні не було місця утискам і гомофобії, то, відповідно, не було б і такої ходи, і потреби заявити про себе та показати, що існує така частина суспільства — і це цілком нормально. Питання проведення таких Маршів зникне, коли суспільство сприйматиме рівність як норму, без осуду, цькування, й буде юридично закріплено права партнерства, шлюбу чи усиновлення, питання поділу майна чи успадкування.

— Чи важко тобі зараз говорити на цю тему?

— З друзями та рідними вже звикла, а от публічно досить складно говорити. Людям треба звернути увагу на свою гомофобію, і копнути глибше, адже багато ЛГБТ-представників переживало внутрішню гомофобію і це не найкращим чином впливало на них. Це не примхи, і від цього направду не дуже солодко.

— У той же день на Майдані Незалежності проходила контракція. Що ти про неї думаєш?

— «Хода на захист сім’ї, дітей та України» організована громадською організацією «Всі разом» більше лякає своєю поведінкою, аніж ЛГБТ-персони, адже там агресія така, що аж бруківка з-під ніг вискакує, коли вони йдуть.

Поки писала відповіді дійшла до місця призначення. Заряду телефона ще вистачило для світлин та відео.

Замок Радомисль — ось справжня мета цієї поїздки. Камінь, вода, травинки, цеглинки — це все природа, яка відгукується моїй душі. Усе зібрано з любов’ю. Це місце не питало мене: «Про орієнтацію. З ким сплю. Не змушувало прикриватись сарказмом».

Ходила територією. Дивилась на старі предмети. Усе тихе, спокійне, аж зачаровує. «Колись сюди приїду зі своєю дівчиною. І більше нічого не треба».

І навіть попри розряджений телефон, погане покриття, довгу дорогу — не шкодувала, бо Мичеськ пам’ятав мене. Ту, якою була. А я пам’ятала себе в ньому. І це було як тихе, ніжне: «Я з тобою. Ти не одна».