Мандрівка внутрішньою мапою

Знову. Чому мене помічають «не ті», про кого я мрію? А лише ті, хто зламані, агресивні, байдужі. Ті, хто бачать у мені не людину, а тепло. Не особистість, а полум’я, до якого можна притулитися, коли замерз. І піти — коли зігрівся. Ті, що тягнуть униз, просять світла, але бояться його. Ті, що тримаються за мене, як за рятівне коло — але так і не навчаться плавати.

Мріяла про глибоку присутність. Про людину, що буде сильною, доброзичливою, зрілою, в погляді якої — опора, у дотику — повага. З ким можна мовчати й дихати. Але приходять інші. Ті, хто хоче, щоб я їх рятувала.

Чим я свічу? Любов’ю до себе — чи потребою бути корисною? Цілісністю — чи страхом, що інакше мене не оберуть?

Моя енергія — мов світло маяка. Світиться. Іноді — теплом любові. А іноді — напружене, пульсуюче — як біль, загорнутий у доброту та турботу. Світлом, яке не веде, а рятує.

І якщо всередині живе біль, є провина, все ще існує дитяча установка, що любов потрібно заслужити, — тоді мій сигнал звучить так: «Я витримаю тебе. Я зцілю тебе. Я врятую тебе».

І саме на цей сигнал відгукувалися зламані, байдужі, агресивні. Не цілісні. Не рівні. Не ті, що хочуть бути поряд, а ті, хто потребує мого світла, але не вміє берегти його.

Енергія — чесна. Вона не слухає моїх мрій, не зважає на історії та красиві маніфести. Вона транслює мою правду.

Бути маяком не для тих, хто захлинається, а для тих, хто світить, як і я. А для цього треба змінити енергію. Не абстрактну. А справжню. Ту, що народжується з думок, які постійно крутяться у голові. З емоцій, які живуть у тілі. З переконань про себе. З реакцій, навіть несвідомих.

Бо якщо в глибині душі не вірю, що гідна любові — я випромінюю потребу. А я більше не хочу бути потребою. Хочу бути коханою та кохати.