Вівця та зграя вовків

«Вівця та зграя вовків»

Вовки нещасну оточили,

Слюну роняючи в траву,

Вівця у відчаї, щосили

Підперла двері у хліву.

Де до світанку, в страшних муках,

Родила сім живих ягнят:

«Чому в оцій гнилій халупі

Я народила цих дитят?..»

Її думки губились в колі,

Душа благала про життя.

Тим часом в зграї поневолі

Поникли лай та метушня:

З розтягнутим у посмішці та злобі,

Оскалом диким, старий ватажок,

Готовий першим тамувати голод,

Зробив вперед від зграї крок.

— «Ну що ж, шановна, ми зустрілись,

Я чую запах твій, солодкий страх.

Я бачу, що ти вже втомилась,

Ти дострибалась по своїх лугах».

— «А я б і далі там стрибала!

Ще маю сили і, якщо ж помру,

То хочу, щоб усі тут знали,

Що вірна свому барану!

Тому і плоть моя м’яка і ніжна,

Моє хутро цінніше за кришталь.

Тож мене й вартий найсильніший,

Лиш кращий з ваших вовчих зграй!».

Її слова здійняли бурю:

«Наш провідний старий, брати!»

А через мить він був роздертий

В кривавім бої на шматки.

І бій на цьому не скінчився,

Дізнатись зграя не могла,

Кому ж із них у цьому звірстві

Буде згодована свята.

І поки буйство не вщухало,

Їх здобич, прихопив ягнят,

Вже по лугах своїх стрибала,

Забувши в хлів назавжди шлях.

⸻

***

В наших стадах так повелося:

Жуєш траву — даєш хутро.

Дивись, аби не довелося

Тягнути на собі ярмо.