Струмок

Уже геть стемніло, коли вони дійшли до Маринчиного дому. За парканом почулося вовтузіння собаки; однак песик голосу не подав – він знав як хазяйку, так і її друга. Фрай навіть завжди намагався випрохати у Сашка, аби той його погладив. От і зараз тер’єр заскавучав, просунувши носа під хвіртку – чи до Марини, чи до нього, а чи й до обох.

- Фрай! – суворо прошепотіла Марина. – Іди звідси!

Песик потрусив за хвірткою вглиб двору. Хлопцеві це сподобалось – значить, дівчина не поспішає попрощатися з ним.

- Апсь! – Сашко зненацька обійняв Марину. Дівчина тихенько засміялася. Губи юнака зустрілись із дівочими вустами; у сутінках пролунав цьом, за ним – іще…

- Я не вмію цілуватися! – хихотливо заявила Марина, відчуваючи, як Сашкові вуста намагаються затриматись, не роз’єднуючи поцілунок.

- Нічого… - прошепотів хлопець. – Мені й так добре з тобою… - його вуста перейшли на пружну щічку, вкриваючи її поцілунками.

- Ану зізнавайся, хто тебе навчив цілуватися! – дівчина засміялася.

- Та тихше ти, батьки почують! – прошепотів Сашко.

- Та хай чують! – Марина дійсно перейшла на шепіт. – Я – доросла дівчинка, можу й цілуватись! Мамка і так. коли ганяє за щось, то каже, що мені заміж пора.

«Заміж пора…» - промайнуло в його голові. Невже Маринка стане його дружиною? Уява миттю намалювала, як він у костюмі, з вишитою сорочкою під піджаком стоїть поруч із нею – красунею, одягненою у сліпучо-білу весільну сукню. І все ж не вірилось. Можливо, це було через минулі «обломи» - наприклад, коли їх у школі мали вести до театру. Для них, дітей, не те, що не були у театрі, а й вибирались до міста раз на півроку – для них це здавалося святом. Тільки й розмов було про те, як до села приїде автобус, відвезе їх до міста, про пишне фойє театру… І, звісно, все обірвалося. Завуч процитувала чиновника з міста фразою «нема грошей на бензин», і на цьому все закінчилось. На додачу, на той день, коли їх мали везти до міста – на той самий день призначили контрольну з англійської. І такі «обломи» траплялись не раз. Мабуть, тому тепер мозок відмовлявся вірити у те, що йому випаде таке щастя – хоча руки тримали в обіймах дівчину, яка слухняно дозволяла цілувати себе.

- Що ти думаєш? – Маринка помітила його задумливість.

- Уявляю, як ми одружуємось, - гуморливо відповів Сашко.

- Ти спочатку закінчи навчання! – дівчина хихотнула.

- А ти? – у голосі Сашка відчувалась розгубленість.

- А що я? Я ж не навчаюсь! – і раптом вона помітила дивний погляд Сашка, спрямований кудись повз неї, або внікуди. Хтозна який то був погляд – чи то задумливий, чи то боязливий.

- Чого ти? – запитала Марина.

- Не знаю… Я чогось боюсь…

- Чого? – широкі дівочі очі наповнилися здивуванням. – Мене, чи що?

- Та ні, - Сашко й собі посміхнувся. – Просто знаєш… Ніби все – так добре, але в той же час… щось – не те, чи що…

Маринка посміхнулася… і раптом міцно припала до Сашкових вуст. Від тієї раптовості усередині мовби щось обірвалося – немовби він стрибнув із вишки в університетському басейні. Однак наступної миті на душі стало солодко, і страх почав тонути у цих приємнощах…

- Ось тобі! – заявила Маринка, відірвавшись від вуст юнака. – І не забивай голову всілякою дурнею!

- Якщо ти так робитимеш, я взагалі ні про що не думатиму, - глузливо відповів Сашко. І обоє захихотіли у темряві.

- Ти народиш мені дитинку? – Сашкова рука м’яко лягла на дівочу щоку. – Із твоїми очима?

Марина на мить застигла – тієї миті навіть здалось, що вона хоче промовчати. Але після останньої фрази вуста розпливлися у посмішці…

- З моїми? – здивовано перепитала Маринка. – Я хотіла б із твоїми. У тебе – красиві очі…

- Твої – гарніші, набагато, - не відступав Сашко. Хоча це й була правда – таких широкий карих очей, як у Маринки, на селі не було ні в кого.

- Та мені вони вже обридли! – невдоволено відповіла дівчина. – Я хотіла б, аби в дитини були твої. Такі блакитні…

- Ти була б гарною мамою… - задумливо мовив хлопець.

- Чому була б? Ще й буду! – твердо відповіла Маринка. – Возитиму візочок по вулиці! – дівчина засміялася.

«А я?» - промайнуло в голові. Але так і не вилетіло з вуст. Треба дати говорити їй самій, подумав він. Її думки легше прочитати у її ж словах…

- Про що ти знову думаєш? – Маринка скосила свій погляд. – Ти ж сказав, що більше не забиватимеш мозок дурнею!

- Та ні, - Сашко посміхнувся, - я про інше думаю, - хитро закінчив він.

- Про що? – щебетливо поцікавилась дівчина.

- Куди тебе поцілувати, - на цьому слові Сашко міцно цьомнув дівчину у пружну щоку.

- Ах, ти ж шкодень! – засміявшись, дівчина раптом знову поцілувала його у вуста – однак тепер, звісно, не так міцно.

- Нам пора вже, - тихо сказала вона. – У тебе – автобус завтра вранці. Та й мамка скоро точно почує нас.

- Добре… - сумно відповів Сашко. Випускати дівчину з обіймів дуже не хотілось; але не буде ж вона стирчати тут до глупої ночі! Якби вони були б разом довше – тоді, може, вона й побула б із ним скільки їй заманилося б. Але їхні почуття зародились надто недавно. І як же вони були не схожими на те, що було до цього! Яскравіші, розкутіші дівчата – вони не йшли у жодне порівняння з цією скромною сільською красунею, хоча її краса нічим не поступалася міським дівчатам…

- Наступного разу я візьму тебе на ручки, - пообіцяв він. – Хочеш?

- Та яка ж дівчина не хоче? – посміхнувшись, Маринка поцілувала його ще раз – тепер уже відчувалось, що востаннє. – Добраніч!

- Добраніч, люба, - Сашкові руки врешті відпустили її з обіймів.

- Щасливої дороги! – гукнула дівчина, відчиняючи хвіртку. – Фрай, назад! Не лізь на вулицю…