Струмок

- Ну, що, синку, все?

Він стояв на подвір’ї, вдягнений «на вихід»: джинси, сорочка, на ногах – лискучі туфлі. Біля ґанку стояла дорожня сумка, поставлена ним хвилину тому. Літо панувало надворі по-справжньому: спека стояла така, що піт стікав аж градом. Сорочка давно геть промокла і липла до спини, до грудей.

- Так, мамо, все, - відповів Сашко. На мить йому здалось, що він чує гул автобуса десь у кінці вулиці Свиридовича. Але, звісно, цього не могло бути: по-перше маршрут пролягав центром села, а, по-друге, цей самий автобус привіз його сюди хвилин з двадцять тому і тепер, мабуть, уже був аж на трасі.

- А давно автобус не ходить по вівторках? – поцікавився Сашко, сідаючи на лавку.

- Та вже з місяць як, - відповіла мати. – Пасажирів не вистачає. Он, Калити, наприклад, машину купили. Химчуки з Молодіжної обидва до Польщі поїхали. Настя Кравець у місті в «АТБ» влаштувалася…

Цікаво виходить, подумав Сашко. Скільки у селі цих Кравців та Химчуків, а жодної вулиці з таким прізвищем немає. Навіть оцей Свиридович – письменник (відомий хіба що у колі знавців літератури рідного краю), уродженець Синичного. Правда, й він сам – Петрусевич, але ж його батько – немісцевий. Щось схоже було із Свиридовичем: його батько оселився тут, одружився, народився син, а за два роки цю сім’ю тут тільки й бачили. Сашко уже не пам’ятав, куди вони переїхали – пригадував лиш, що цю біографію у старшій школі готувала Маринка Пилипчук. Мовби перед собою він бачив, як дівчина стоїть перед дошкою у червоній сорочці та чорній спідничці нижче колін…

- До речі, Маринка недавно вийшла заміж, чув? – мати мовби прочитала його думки. – За Дімку Кравця. Ну, що біля річки живе.

Сашко мовчки кивнув. Хтозна, як розцінила мати цей жест – чи «так, чув», чи просто «добре». Але Сашко не знав про це, хоч і здогадувався, що скоро це станеться.

Між ними щось сталося вже за кілька тижнів. Маринчині повідомлення у месенджері стали рідшими та не такими теплими, як раніше. З однієї сторони, хотілось обманюватись, що все добре. вірити Маринці, що вона – зайнята роботою, що у хаті погано ловить інтернет, а надворі – холодно… А з іншої, серце відчувало, що щось – не те, підозрювало, що Маринка не хоче з ним… що саме, Сашко сказати не міг – зустрічатися, підтримувати стосунки онлайн, чекати на нього?

У жовтні він вирішив провести експеримент – прикинутись таким же завантаженим, тільки не роботою, а навчанням. Доля правди у цьому була й досить велика – Сашко дійсно міцно засів за конспекти. Він навіть не поїхав у село на вихідні, як планував раніше. І, коли вже експеримент добігав кінця, Сашко примудрився ще й застудитися, про що написав у соцмережі пост – не жалісливий, звісно, і навіть трохи прикольний. І саме тоді все стало на свої місця.

Вона зовсім нічого не написала йому. Ні тоді, коли він зубрив уроки, ні тоді, коли захворів. Навіть Людка, яка бачила його раз на півроку – і та поцікавилась у коментах його самопочуттям. Чому Марина зробила саме так – було зрозуміло: вона намагалася забути його, відсторонитися, прибрати його зі свого життя. Вона не просто не мала почуттів до нього, не збиралася за нього заміж, народжувати йому дітей, як шепотіла того вечора перед своїм будинком. У неї з’явився інший, а коли з’являється інший, людина має геть викреслити колишнього зі свого життя як мінімум на кілька місяців. Не місце там тому, хто ще недавно займав місце нового обранця; тому, чиє тепло від обіймів ще не встигло зникнути з твоєї одежі. От і він, Сашко, зараз різко став зайвим.

Те, що цим обранцем став Дімка, він дізнався аж у листопаді. Звісно, було зрозуміло, що Маринка навряд має до нього настільки теплі любовні почуття, як до нього (якщо вона, звісно, тоді не прикидувалась). А чому вона обрала саме його, було цілком зрозуміло: у Кравців було чотири гектари городу, мотоблок, мінітрактор, дві «жигулівки» - стара, побита «четвірка» і «нова» (хоча теж поїжджена світом) «дев’ятка». На одній возять картоплю з городу і ганяють у сусідні села; а на «зубилові» їздять до міста. Ну, і дві корови, з півсотні курей, ще якась птиця… Ще й двір їхній, немов бонусом, знаходився біля річки: хочеш – бери купальника, виходь із двору і йди плавати. Звісно, куди там Сашкові – це тобі не вісім соток під городину і якийсь жалюгідний струмочок поза ним…

- Чуєш, мам, а що там струмок? – запитав Дмитро. – Не пересихає?

- А з чого йому пересихати? Навпаки, ще краще тече. Правда, неозброєним оком важко помітити, але можна. Навесні голова почистив трубу зі сторони водокачки і поставив там сітку. А чого ти питаєш?

- Та так… просто… - задумливо відповів Сашко. Він не любив розповідати про свої плани – надто часто вони потім провалювались. Та й розкажи зараз матері – та напевне заявить, що це – безглузда ідея, і на цьому все скінчиться. Хоча, здавалось, Сашко сам не був упевнений у тих думках, які заполонили його голову.