Розмова із зозулею

Цвів весняно білим цвітом сад,

парканами звивався виноград.

Навколо — тихо; лиш у тій тиші

на ставу вітер гонить комиші.

Над садом тим зозуля проліта,

на гілку в квіті стомлено сіда.

Стомила птаха крилонька свої,

поки літала всі минулі дні.

І раптом бачить: дівчина іде,

красуня юна, заміжня, але

її лице мов хмара затягла

і сяйво щастя з нього прогнала.

І каже вслід зозуленька їй та:

“Чого, дівчино, йдеш така сумна?

Недавно ж ти обранця сі знайшла,

себе йому на днях ти віддала”

Їй — дівчина: “Ой, дивно... а, проте,

вже не дивує якось, птахо, те,

що ти говориш, як людський мій рід,

а на питання дам тобі одвіт.

Лишила я того, кого люблю,

тепер же Бога про одне молю,

щоб той, хто все казав, що буде мій,

мене покинув... краще вже самій.

Я все по дому, все сама роблю,

належу в ліжку... тільки не люблю.

А він мене немов не поміча,

для нього шлюб нічо не означа.

Він — чистий, ситий завдяки мені.

Я — вся його, а він от — майже ні.

Бува, як вип'є, то мене займа,

хоч рідко ще, та руку підійма.

З коханим бути знову я хочу,

але від цього, мабуть, не втечу.

І вихід, мабуть, вже і не знайти.

А... може, птахо, щось порадиш ти?”

“А що сказала ти у цім саду

йому востаннє?” — “Більше не прийду.

Він здивувавсь, і пояснила я:

пробач мене, я більше не твоя.”

“Тоді розбила, мов крихкий кришталь,

його ти серце... леле, ой як жаль!

Коханням до тебе наповнив він

своє серденько... Ти ж йому полин

та й змусила його покоштувать.

Нащо з ним так — тобі то краще знать”

“Зустрівся ми і сильний, й не бідняк,

його я стати згодилась... отак...”

“Ти пам'ятаєш день весільний свій?”

“Забуть не можу я його, хоч вий.

Але була щаслива весь той день

і до підозр була глуха, мов пень.”

“А що було, як вечір та й настав?”

“Мені обранець косу розплітав.

І тиша за вікном така була!

Крізь нього місяць мовби підгляда.”

“А що було, як вітер хмари гнав?”

“Тоді мене обранець роздягав.

І як мужчина взяв, та не любив,

і жінкою мене отак зробив.

Он сонце у ставок немов пірна...

Ой, лишенько, яка ж була дурна!

Коханого, мов вдарила ножем,

а замість щастя маю лиш проблем.

Але тепер давно вже не така,

хотіла б довгі я йому літа,

я хочу щастя нам одне на двох,

щоб соловейко у садочку “тьох”

співав обом із самої зорі,

йому я буду, ну, а він — мені.

З'єднаємося ми удвох в одне,

і хай життя лиш в щасті промине.

Чи можна так, зозуленько, скажи!

Будь ласка, пташечко, мені допоможи!”

“Скажу тобі я: скільки прокую,

от стільки літ лишилося йому.”

На тім і стихла. Лиш шумить камиш.

Їй — дівчина: “Чому, чому мовчиш?”

А їй зозуля: “Стільки проживеш,

Як Бог відміряв, більш не прокуєш.

Коли сказала іншому “люблю”,

прожив коханий доленьку свою,

пройшов увесь земний стражденний путь,

про щастя з ним на світі цім забудь.

Він лиш сказав: “Мій Отче, я грішу!

Та про одне востаннє я прошу:

прости мене і ту, кого люблю,

і душу я Тобі свою даю...”

На цім бувай. Мені уже пора.”

Розправила два темнії крила

і потетіла ген за небокрай,

лиш крикнувши “Ти тільки не ридай!”

Та хто ж та й зможе стриматись тоді,

коли коханий вже спочива в землі?

Нещасна заридала на весь світ,

отут про неї і закінчити слід.