Вознесіння

Усі чули історію про міф гріхопадіння,

Про те, як янголів назавжди виганяють з раю.

Проте мало хто знає про повернення із тіней

Нагору, попередивши відтік прецінних кадрів.

Давно мене повергли нібито за гріх гордині -

Моєї чи чужої? Чи начальства? Не важливо.

Погаслий німб сповз і перетворився на нашийник,

А пір’я злиплося у кірку на шкірястих крилах.

Я - демон, гірше біса, я тепер караю грішних

Чи просто несвятих, не знаю, не моя робота.

Спочатку було тяжко, та вдалося зрозуміти

Мені, що це - те саме, з протилежного лиш боку.

Та прийшов час - з-над хмар ланцюг зненацька зазміївся.

Ужалив німб на шиї та нещадно потягнувся.

Вітри розчешуть пір’я, сонце очі засліпило.

Це мій обов’язок - у стрій я маю повернутись.

Я почуваю себе дивно: крила розім’ялись,

А німб пече пекельно шию. Ніби інструмент я,

Який раніше загубили, але зараз ставлять

На своє місце, що вже не підходить. Я без плем’я.

Я не бажаю повертатись, не бажаю раю.

Ця висота надто холодна, вже давно не рідна.

Та як спуститися назад, також я вже не знаю.

Й не варто: мені пекло лиш доводилось любити.

Втрачаю все: призначення, визнання, шлях і долю,

Зате я усвідомлюю й нарешті маю вибір.

Не хочу я возноситися кожну сотню років,

Я розірву це коло, бо лиш небуття - мій вирій.