Два весілля у неділю

У неділю гомоніли

добрі люди на селі,

всі збирались на весілля

з головою на чолі.

Лиш хлопчина ся збирає

не гуляти — в довгу путь.

Серденько його страждає,

хоче дівчину забуть.

От і став він до порога,

і настала мандрів мить.

Бачить раптом: близ дороги

дівчина його стоїть.

Не його — вже інший має

за заручену давно.

Через неї він страждає,

хоче йти, і все одно

Чи на захід, чи на південь,

хоч за море-небокрай,

де чужий співає півень,

будить там чужий він край.

Мовить дівчина: “Куди ти,

друже мій, зібрався йти?

Знаєш — маю заміж вийти,

чом не хочеш ти прийти

погуляти, відпочити,

побажать мені добра?

Є й тобі в нас їсти й пити,

ну, куди тобі пора?

Він — у відповідь: “Не знаю,

у яку дорогу йду,

десь спинюсь за небокраєм,

десь роботу я знайду.

Лиш подалі щоб від тебе,

щоб забути наші дні.

Кликати мене не треба,

не потрібен я тобі.”

“Ти образився, я знаю,

що не вибрала тебе,

та не злись, прошу, благаю,

не тримай образ за те.

Ти ходи з людьми гуляти,

і на мене подиви,

а в дорогу йди вже завтра,

а то краще не ходи.

Знайдеш дівчину тут іншу

і сподобаєшся їй,

покохає та й ще більше,

аніж я, гарненький мій.”

“Чоловік тепер твій гарний,

нині ним мені не буть.

Лиш — з минулого примара,

ти мене тепер забудь.

Ох, нащо я закохався,

в серденько тебе впустив,

і з тобою зустрічався,

ой, нащо для тебе жив?

А мене ти не любила,

дозволяла лиш кохать,

серце на друзки розбила,

ой, якби ж зарання знать!

А тепер звеш на весілля,

бачити, як з іншим ти?

Ох, мотузку б та й на гілля,

чи до річеньки піти,

щоб взяли мене ті води,

щоб не бачити мені,

як належить твоя врода

іншому... та тільки ні!

Я піду звідсіль далеко,

і знайти мене дарма,

тільки долетять лелеки

з мого рідного села.

Ну, скажи, хіба замало

я тебе в саду любив,

чи не так тебе, кохану,

на своїх руках носив?

Чи хіба тебе зрадливо

всім своїм єством кохав?

Чи не так в тебе, можливо,

твого серденька прохав?”

А — вона: “Ну, що ти, милий,

хай усяку люблять так,

як любив мене красиво,

просто... тільки ти простак.

За собою ти не маєш

ні грошей, ані двора,

а мій наречений, знаєш,

він багатший... ой, пора!

І нема балакать більше

в мене часу... хочеш — йди

Тільки знай: у мене — інший,

і до мене не ходи!”

Прошуміла тая днина,

рік по тому вже минув.

Думати вже про хлопчину

кожен, мабуть, і забув.

Мов, здавалось, забарився,

де він є — ніхто не знав,

та раптово — раз! — з'явився

до рідненького села.

Із грошима — не ледащо!

Сумка з крамом чимала.

Дівчину привіз ще кращу,

аніж тая, що була.

На лице — така вродлива!

І швидка, мов той мангуст,

щоки, мовби стигла слива,

просять поцілунків з вуст.

Попрохав хлопчина брата,

щобза милою гледів,

вийшов на хвилину з хати

і... колишню враз зустрів.

“Ой... привіт! Ти повернувся?

Ой, який усім сюрприз!

Чи від страху ти пригнувся,

чи мов до землі приріс?

Мов і бачити не радий,

після довгих сотень днів?

Може, і не хочеш знати,

через мене ж ти забрів

у краї чужі й далекі...”

“Ні, мені вже все одно.

Час пройшов та й немаленький,

хоч пірни на серця дно,

не знайдеш тебе вже нині,

лиш у спогадах лице

і ота погожа днина,

як пішов звідсіль... на це

не відповідай нічого,

тільки... хочеш — розкажи,

як жила ти після того,

а хоча... що хоч кажи.”

“Як жила... не дуже добре,

чоловік мені тяжкий,

серце в нього як хоробре,

то на тих, хто більш слабкий.

Він давно вже не цілує,

і горілку трохи п'є,

і до когось все ревнує,

і, бува, рукою б'є.

Відчуваю запах зради,

як би тільки довести?

Ох, сама уже не рада,

нащо згодилась піти

заміж я тоді за нього...

Вже й нічого не хочу,

і багатства навіть того,

вже б, здавалось, відлечу

хоч у поле, за колосся,

та він там мене знайде,

схопить міцно за волосся

і назад та й поверне.

Ах, як мріяла-хотіла

відлетіли, де є ти,

але — ба! не маю крила,

не змогла тебе знайти.

Ти ж не одинокий більше,

час дарма не витрачав

і привіз додому іншу,

серце їй своє віддав.

Ах, мов ніж по серцю вдарив,

мовби з нього ллється кров,

і не ти мене поранив,

та воно розбилось знов,

тільки той раз по твоєму

вдарила, пустивши з рук,

а тепер відчує щему,

гострих, невимовних мук

вже моє... що наробила!

Винна я в усім сама.

По одному серцю била,

а потрапила у два.”

“Ти хіба тоді не знала,

що робила на що йшла?

Бачила, що вибирала,

що хотіла, те й знайшла.

Закріпила на сі дишло —

спробуй лиш тепер злети!

Захотіла заміж, вийшла,

от тепер там і сиди!”

Загуділо у неділю

знов цілісіньке село,

позбирались на весілля,

до хлопчиноньки того.

Кожен з них тепер те має,

що хотів, за чим хто гнавсь.

Хто не любить, той страждає,

Без кохання щастя — зась.