Життя Софі в Нідерландах

Завжди є місце і час робити те, що я хочу…

До Берхальда Фольца в намічену суботу ми не поїхали, бо захворіли: спочатку діти, а потім я. Грип. Після хвороби до нас у гості на тиждень несподівано приїхали батьки Олега. Чоловік запропонував використати момент і десь поїхати вдвох разом, та я не хотіла. Настрій був зовсім не до романтики. Вже і скринька мене не цікавила, і африканські артефакти, чи ритуали. Мені просто було дискомфортно з чужими людьми вдома. І це не про них. Вони звичайні батьки. Це про мене. Про мій особистий простір і мої межі. Але Олег почав вмовляти мене, щоб ми таки кудись з’їздили вдвох. І я запропонувала поїхати в Моншау до його керівника.

- Софіє, але я хотів би, щоб ми побули з тобою вдвох, так, як ще до народження дітей, може замовили б собі готельний номер, чи пішли в ресторан, чи з’їздили до Франції на два дні. Я візьму відпустку.

- Я не хочу, – ліниво промовила я. Чоловік мене дратував зараз. У присутності батьків ставав чужим, говорив дивні речі, поводився по-іншому. Я його таким не любила. - Або їдемо в Моншау, або нікуди, - категорично сказала я. Олег погодився.

Початок березня. Природа розцвітала новим життям, дихала сонцем та свободою. А я була в депресії - заторможена і мовчазлива. Ніби вичерпалась моя позитивна життєва енергія і прийшов час смутку та байдужості. Спонсор сказала, що так буває, що це нормальна реакція на зміну обстановки, на приїзд гостей і що треба просто перечекати.

Ми вже колись були в Моншау і нам дуже сподобалось це маленьке автентичне містечко, яке зберегло дух Середньовіччя та архітектуру XVIII століття, так як під час світових воєн через гористий рельєф та вузенькі вулички танки просто не змогли сюди заїхати.

Моншау розташовувалося в ущелині між двома скелями, де крізь каміння протікала річка Рур. Його старовинні фахверкові будинки стояли на масивних арках прямо над річкою. Місцями місто було настільки щільне, що річка ховалася в кам’яних тунелях під бруківкою, залишаючи лише вузькі просвіти, де вода вільно шуміла по камінню, нагадуючи про свій гірський характер.

Припаркували машину. Олег забив у гуглі адресу, яку йому скинув керівник. Це було в самому центрі. Пішли тули пішки, так як в центр в’їзд авто не для мешканців заборонений.

Серед тихих, приземлених будинків Моншау іржаво-цегляний, насичено-червоний будинок Берхарда Фольца виринув як яскравий акцент. У XVIII столітті, коли більшість жителів задовольнялися скромними тонами, власник цього будинку - суконний магнат Фрідріх Фольц (предок Берхарда) дозволив собі розкіш, яка кричала про успіх. Це я встигла прочитати у машині по дорозі сюди.

Червоний будинок стояв двома сторонами вздовж річки Рур та її притоки, а фасадом виходив на одну з двох центральних площ містечка.

Це велична п’ятиповерхова споруда з високим крутим дахом, який фактично ховав під собою два верхніх поверхи, щоб сніг легко зсувався вниз.

Розкішні подвійні сходи перед входом додавали будинку урочистості.

Центральний фасад будинку пронизаний симетричними рядами невеликих пофарбованих білою фарбою вікон.

Керівник Олега попередив, що нам потрібно піднятися до правих дверей, так як ліві – це з давніх часів адміністративні та комерційні приміщення. Подзвонили в мідний міні дзвін. Двері відчинив дворецький, яки й був одягнений в сірий костюм-трійку, срібний ланцюжок годинника виблискував на жилеті, а туго зав’язаний чорний метелик підпирав підборіддя, змушуючи тримати спину рівно. Ми зайшли всередину.

Я ще не бачила такого багатого приватного вишуканого старовинного будинку. Поки ми передали одяг дворецькому та оглядалися по сторонах, я помітила як сходами спускається статний чоловік у бездоганному чорному з графітовим відливом костюмі. Сніжно-білі манжети, скріплені важкими, ймовірно, золотими запонками, вигідно підкреслювали мужні засмаглі руки. Кожна лінія його піджака свідчила про роботу найкращих кравців. Принаймні мені так здалося. У Берхарді Фольці, на моє велике здивування, поєднувалась фізична краса, довершена фігура, вишуканий одяг та внутрішня впевненість і молодість. Високий, чорнявий чоловік з голубими очима. Саме так, він виглядав нашого з Олегом віку. Я пригадала, що чоловік казав, що йому 46 років. Як людина може виглядати молодшою на 8 років? Хоча я зразу сама собі відповіла: тут на Заході Європи усі виглядали молодшими, ніж у нас в Україні, мабуть, через спосіб життя та відсутність хвилювань. Чоловік зразу подався вперед і привітався:

- Hallo meneer Berkhard.

- Hallo .....

Вони говорили то нідерланською, но німецькою, то англійською. По нашому, по українському, сказали б коротко - суржиком.

Пощастило отримати такий спадок від батьків, - з заздрістю подумала я, вглядаючись у очі Берхарда, який теж уважно вивчав мене.

Я завжди відчувала себе не комфортно в компанії таких багатих і доглянутих чоловіків. Включалися комплекси, що я недостатньо хороша. А мій чоловік здавалося розмовляв з хорошим другом. Скільки він там працює? Два роки? І вже такий близький з керівником? Дивно. Хоча..... Для нас нідерландці дивні та незрозумілі. Казав чоловік, що в їдальні всі їдять за одним столом - і керівництво, і робочі. А Берхард часто обідає з прибиральницею. Тобто, статус по роботі не означає меншовартості у житті.

Чоловік нас познайомив:

- Софія, Берхард.

- О,... таке чудове ім’я, сказав Берхард нідерландською. Я спитала, чи можна спілкуватися англійською. Вони з чоловіком засміялися і перейшли на англійську.

- Де Ваші діти? – спитав керівник.

- Ми залишили їх з бабусею, - усміхаючись відповіла я. - А у Вас є діти?

- Ні, поки немає. Але ми з дружиною у процесі, - спокійно відповів Берхард. – Я засоромилась, подумала, що не варто було таке питати, може у них з цим проблеми, але потім заспокоїла себе, що народжувати дітей в 40-50 тут нормально.

- Казав Олег, що Ви цікавились Африкою? - звернувся вже тільки до мене Берхард. – Ми все ще стояли у фойє з великими гвинтовими сходами з темного дуба.

- Так..., - сором’язливо відповіла я… Берхард зловив мій погляд на сходах і запропонував:

- Спочатку привітаємося з моєю дружиною, а потім я проведу Вам екскурсію усім будинком. Ви у правильному місці. Саме у мене найбільша колекція африканських предметів побуту у всій Німеччині. Мій прапрадід та прадід віддали життя, щоб назбирати її. І Берхард розвернувся вліво до дверей, як я потім дізналася, столової, звідки неспішно виходила його дружина.

Мій Олег першим привітався з Норою – високою худорлявою енергійною жіночкою років 37 з вигляду (їй насправді було 44) і подарував букет суміші білих та ніжно-рожевих тюльпанів, перев’язаних натуральною мотузкою.

- Які красиві квіти, - щиро подякувала вона.

Нора виглядала природно, доглянуто та красиво але без зайвого пафосу чи прагнення здаватися молодшою за будь-яку ціну. Проникливі блакитні очі, світла шкіра, русяве волосся та бездоганна усмішка. Блуза з важкого шовку кольору слонової кістки, тонкий м’який темно-коричневий кашеміровий джемпер, пісочні джинси. На ногах у неї були елегантні шкіряні лофери. Тонкий золотий браслет, каблучка з одним помітним великим каменем ймовірно синім сапфіром, який кольоровим пасував до її нейтрального вбрання, світлого волосся та блакитних очей. Коли я з нею привіталася, то відчула ледь помітний аромат – ні не парфумів, а чистоти і дорогого крему.

Нора поводилася з нами дуже розслаблено. Я сама відчула її шарм. Нідерландська розкіш - не про дистанцію, а про затишок.

В моменті задумалася про себе. А як виглядала я? Як дешева українка? Слава Богу, що я хоча б не нанесла макіяж “мавпи” – як я тепер називаю звичний свій макіяж, який колись виділяв мене, як і інших українок, тут на заході Європи.

Макіяж “мавпи” – це образ жінки, яка зловживає тюнінгом та агресивним стайлінгом, який тут називають «overdone» (занадто старалася), і він миттєво зчитується як ознака низького соціального статусу або несмаку. Качині губи, чорні, чітко окреслені та занадто широкі брови, нарощені вії екстремального об’єму, глибокий, плоский чорний колір волосся, який підклеслює кожну зморшку і виглядає неприродно на фоні світлої шкіри. Високі підбори і дуже довгі нігті з яскравим дизайном, стразами або кислотними кольорами. Саме такою я була до приїзду сюди, в Нідерланди.

Тут, помітивши, що на мене таку зглядалися люди, намагаючись асимілюватися, змінила каблуки на кросівки, перестала фарбувати волосся і використовувала мінімум косметики. Сьогодні я була в звичайних синіх джинсах та зеленій футболці на довгий рукав, легку курточку віддала дворецькому. Єдиний плюс такого мого одягу був той, що я виглядала молодшою за свій вік. Так мені здавалося поряд з образом зрілої Нори.

- Рада познайомитись, - звернулась до мене Нора англійською. Мабуть, почула, що ми спілкувалися саме цією мовою з її чоловіком.

- І я.

- Як Вам наш будинок?

- Я ще його не бачила, - чесно зізналась я. – Нора розсміялася.

- Берхарде, - промовила до чоловіка, - покажеш будинок Софії, а я Олегу?

- Так, - сяючи відповів він.

Я подивилася вслід Олегу і помітила, як Нора взяла його під руку. Берхард, такожзвернувши на це увагу, промовив:

- Давайте Вашу руку. Це у нас така гостинність.

- Дивно, наскільки я знаю, то в Нідерландах цінують особистий простір та дотримуються дистанції в спілкуванні, особливо з чужими людьми. – Роздратовано з ноткою ревнощів щодо Олега відповіла я. Берхард розсміявся.

- Софіє, ми з Вами не чужі люди. - Я трохи від нього відсторонилася - настільки, наскільки це можливо було з його рукою на передпліччі. На моєму обличчі з’явилось щире здивування. Берхард, підморгнувши, продовжив:

- Ми з Вашим чоловіком більше 2 років працюємо разом, а зараз він отримав посаду старшого технолога з бетону. Він тепер входить в десятку ключових керівників компанії.

У мене перехватило дух. Що він таке говорить? Мій Олег і за два з половиною роки ключовий керівник??? Я звісно знала, що він розумний, але в десятку? І чому він мені нічого не говорив. Казав, що це просто краща робота за спеціальністю.

- Бачу Ви здивовані? – продовжив Берхард. - Вам Олег не розповідав?... А.. точно. Він казав, що в Україні погана прикмета говорити наперед. Так от я вам тепер кажу, що цього тижня я офіційно його затвердив на цю достойну посаду. Ваш чоловік себе добре зарекомендував, надзвичайно добре.

А… і моя дружина добре знайома з Олегом, вона часто буває у мене в офісі . Тому ми не такі чужі.

А я далі була в шоці. Починала розуміти, що в Олега виявляється було своє окреме життя на роботі і поряд з роботою, про яке я не знала, про яке він мені не говорив, не хотів говорити. Поки я була вся в думках про Богдана, не відомо як і чим жив Олег. Ми віддалилися і стали чужими. Одночасно такими близькими і такими чужими? Що в біса з нами трапилося? Де ми повернули не туди? – подумки, шукаючи очима Олега, питала я себе і його.

- Ходімо я Вам нарешті покажу наш будинок, – продовжив повільно говорити Берхард, щоб я все зрозуміла. – Оце, – і він показав на величезні гвинтові сходи, вирізані з темного дуба, якими він спускався до нас, - серце дому, одні з найкрасивіших дерев’яних сходів у Європі, справжній шедевр інженерної думки та мистецтва XVIII ст. Зверніть увагу - вони піднімаються вгору на три поверхи без видимих опорних стовпів у центрі, створюючи ефект легкості, попри масивність матеріалу. Тонке різьблення… - Він насправді вихвалявся своїм будинком, а я відчула себе некомфортно і вже забула, чому приїхала сюди. … Точно, я хотіла дізнатися про скриньку та повернути своє щасливе життя з чоловіком.

- Спочатку спустимося вниз на кухню, а потім я Вам покажу перший поверх та піднімемося цими сходами наверх, де у мене розташовані предмети з Африки. – Він все говорив, говорив, а я трохи слухала, а трохи ні.

Якщо стояти обличчям до велетенських сходів, а позаду залишаться вхідні двері, то зліва крутими вузенькими сходинками ми спустилися в напівпідвальний поверх, де була кухня. Берхард сказав, що все у цьому будинку, і кухня в тому числі, збереглися автентичними з 18 століття. Старовинний посуд, місце для приготування їжі – щось середнє між вогнищем та каміном, а ще колонка, з якої його предки декілька століть тому брали воду напряму з річки.

Повернувшись назад у фойє, власник будинку продемонстрував столову, яка розташовувалась над кухнею. Посередині стояв стіл з приборами на чотири персони. По три склянки, по шість тарілок різного розміру та по дві чашки для кожного. Весь посуд був білосніжним, оздобленим синьо-золотим квітковим орнаментом по периметру, та такого ж кольору гербами на лицьовій поверхні тарілок та боковинках чашок. В центрі столу – лаванда та два підсвічники з свічками… Вишукані старовинні буфети з такою ж вишуканою порцеляною, масивний годинник, портрети.

- Ми будемо тут обідати, - повідомив мені власник будинку.

Потім ми знову повернулись у фойє і пішли справа від сходів, де був своєрідний музей ткацької справи, якою займались предки Берхарда.

На другому поверсі - дві спальні – окремо господаря і господині, великий зал для прийомів, декілька маленьких кабінетів.

- Окремі спальні? – перепитала я.

- Так, Вас це дивує?

- Трішки.

- Думаєте, як вони займалися сексом?

Я почервоніла.

- Не червонійте, сонечко, ми всі дорослі люди. Для того, щоб займатися сексом дві спальні не перешкода, так зручніше. Ми, доречі, з дружиною вже давно спимо у різних спальнях.

- Тут?, - скривившись, перепитала я, бо, чесно, жити в такому будинку – музеї я точно б не хотіла.

- Ну звісно ж, що ні. Тут ми проводимо різні заходи, зустрічі, інколи відкриваємо музей, а живемо ми у Венло.

- А… точно, я й забула, що Ваша компанія у Венло.

- У Венло у мене не лише компанія, а й чудовий сучасний будинок з басейном, сауною та тенісним кортом, колись запрошу Вас у гості. – Він, все ще тримаючи мене за руку, несподівано повернувся до мого обличчя і своїми небесно голубими очима почав сканувати очі, ніс, губи. Відчула його тихе рівномірне дихання його чоловічу силу. Засоромилась. Опустила очі і промовчала. Наступила хвилинна незручна пауза… Він ніби стрепенувся і в моменті відпустив мою руку і пішов вперед.

Вже дотримуючись деякої дистанції ми оглянули другий поверх і піднялися сходами на третій.

- Тут колись були кімнати дітей, спальні інших членів родини. А зараз я тут розмістив свою колекцію, - продовжив Берхард. - То чому Вас цікавить Африка?

- Не знаю, - відповіла інстинктивно я, поки думала, чи варто отак зразу розповідати, що я хотіла і що мене турбувало.

Зайшли в одне невелике приміщення з дерев’яними виставковими шафами з скляними вітринами.

- Отут, Софіє, моє найбільше багатство, ні, я неправильно сказав, не моє, а всієї родини. Мої предки почали збирати ці предмети західноафриканської культури ще в далекому 1886 році, коли мій прапрадід Вільгельм Фольц поїхав в Південно-Західну Африку з місіонерською та дослідницькою метою. Він заснував там велику скотарську ферму. Доречі, вона ще існує. Я періодично літаю в Намібію, щоб проконтролювати справи.

- Ви маєте в Намібії ферму?

- Так, звучить дивно, але я ще маленьким майже кожен рік літав туди з батьками на канікули, ферма навіть приносить прибуток. Тому Намібія для мене ніби другий дім.

- Я щось не зрозуміла. Ви розповідали, що оцей будинок збудували і тут працювали Ваші предки – суконні магнати, то потім вони полетіли у Африку?

- Історія мого роду пов’язана в основному з суконною фабрикою, яка розташовувалась тут, у Моншау, декілька століть. Але після Берлінської конференції мій прапрадід Вільгельм, шукаючи нові ринки збуту та сировину, поплив у Африку. Фабрика у Моншау не залишилась без нагляду. У прапрадіда були брати і у них не було суперечок щодо компанії та грошей. Багато років вони співпрацювали. Вільгельм намагався налагодити постачання вовни з Намібії. Єдина умова, що компанія та цей будинок мали переходити у власність найстаршому в родині чоловіку з прізвищем Фольц, не важливо, чи це був син, чи племінник попереднього власника.

- Перепрошую, а що за Берлінська конференція? – вирішила не вдавати з себе знавця історії та чесно спитала я.

- Берлінська конференція 1884-1885 років - це, коли лідери 14 держав зібралися в кабінеті в Берліні, розстелили перед собою величезну карту Африки і почали ділити континент як святковий пиріг, - мої очі округлилися.

- Так, саме так і було. Офіційно ця зустріч називалася Конференцією з питань Конго. Метою її проведення було запобігти війні між великими державами (Британією, Францією, Бельгією, Німеччиною) через суперечки за африканські території. Замість того, щоб воювати між собою, вони вирішили встановити "правила гри" для колонізації. Саме на Берлінській конференції Німеччина офіційно закріпила свій статус колоніальної держави і отримала права на території сучасних Камеруна, Танзації, Руанди, Бурунді, Того та Намібії.

- Ой, як цікаво, - вигукнула я. - Ви стільки знаєте про цей період.

- Звісно що знаю, - розправивши плечі і щиро потішаючись від моєї похвали, - промовив Берхард. - Це не просто історія, це історія моєї родини.

- То чому саме Намібія? Чому Вільгельм Фольц вибрав Намібію?

- На відміну від Того чи Камеруну, клімат Намібії (попри пустелі) вважався придатним для життя європейців. Туди масово їхали німецькі фермери та представники усіх промислових династій.

- Зрозуміло.

- І ще один важливий момент, - продовжив Берхард, - наша фабрика у Моншау виготовляла сукно для колоніальних військ у Африці. Ви уявляєте масштаби цього державного замовлення!!!

- Уявляю, - з захопленням відповіла я. Мені починав імпонувати цей трохи гордовитий, але одночасно такий щирий чоловік. - А як дістався туди Ваш прапрадід? Це певно була довга і нелегка дорога.

- Так, звісно. Майже всі експедиції до Африки починалися в Гамбурзі. Використовувалися великі парові судна. Кораблі виходили з Північного моря, проходили через Ла-Манш і далі вздовж західного узбережжя Європи та Африки. Подорож до Намібії займала 1,5-2 місяці. Після прибуття в Свакопмунд чи Людериц, міста, засновані колоністами, вони пересідали на вози, запряжені волами і за потреби їхали в глиб материка. З часом збудували залізницю.

- А де ота Ваша ферма? – Інтелект та знання Берхарда все більше і більше захоплювали та зачаровували мене.

- Поблизу містечка Вітвлей. Це приблизно 150 км. від Віндгука – столиці Намібії. – Я похитала головою, ніби знала, де ті міста. Чоловік продовжив. – До нашої ферми тоді було ближче дістатися через порт Свакопмунд. Саме через нього Вільгельм отримував товари з Німеччини, та відправляв назад вовну, отриману від розведення овець. Там він і почав збирати свою колекцію артефактів. Це було цікаво. Вимінював старовинні предмети на дефіцитні в Африці товари – зброю, порох, спиртні напої, тканини, європейський одяг, бісер, металеві вироби, тютюн.

- Яким чином він заснував ферму? – продовжувала запитувати я.

- О…, він придбав землю в Німецького колоніального уряду, який після придушення повстання місцевих народів, офіційно конфіскував ці землі у корінних мешканців.

- Конфіскував? - з недовірою перепитала я.

- Це довга історія, можливо, розповім Вам іншим разом, або можете почитати в інтернеті. – Голос Берхарда став в моменті крижаним, а з обличчя зникла привітна усмішка. Я зрозуміла, що питання набуття його родиною землі в Африці було для нього не дуже приємною темою.

Ми підішли до першого стелажа.

- Це, – показав Берхард, – черепахові панцирі, прикрашені шкірою та бісером, їх використовували для зберігання пахучих сумішей із подрібнених коренів та стебел рослин.

- Неймовірно, - переводячи увагу з розмови на експонати, промовила я.

- А оце - шкіряні сумки, оздоблені ґудзиками.

В першій кімнаті було близько десятка невеликих експозиційних шафок мого росту, у кожній по три стелажа. Всі експонати знаходились за склом. З першої кімнати ми потрапили у другу і третю з такими ж шафками. Дверей мій кімнатами не було.

Берхард показав кинджали, дерев'яний посуд для зберігання молока, ложки з різьбленням, плетені кошики, традиційний одяг зі шкіри, стріли з отруєними наконечниками, музичні інструменти: барабани, брязкальця, жіночі прикраси - металеві кільця на шию та зап’ястя, масивні намиста з бісеру, вироби з намистин слонової кістки, хребців риб та мушель, маски для танців та обрядів, фігурки та статуетки, стародавні платіжні засоби - залізні прути, що використовувалися в торгівлі до появи паперових грошей.

Берхард демонстрував особливості всіх цих речей, розповідав як конкретна річ з’явилась у колекції.

І тут я наважилась. Як тільки ми завершили огляд усіх предметів я промовила:

- Розумієте, пане Берхарде, мій чоловік більше як пів року тому купив в магазині вживаних речей одну дуже дивну скриньку. Я підозрюю, що вона з Африки.

- Дійсно? Цікаво. Ви хочете дізнатися, чи вона цінна?

- Не зовсім. Я… ну…я… Розумієте, ця скринька була не пуста, а з листами всередині, нідерландською. Ті листи були написані одним чоловіком одній жінці, а ще там був лист від тієї жінки тому чоловіку з її історією, згідно з якою ця скринька привезена з Африки, потім розповідалось про магічні ритуали, духів….

- О… так заплутано, - зацікавився Берхард. - В секондхенди іноді потрапляють дуже незвичні речі… То в чому питання?

- Я б хотіла, щоб Ви прочитали листа жінки і, можливо, Ви, як знавець африканської культури, зможете мені сказати, чи може те все бути правдою, те, що там написано.

- Добре. - Знизав плечима Берхард. - То де вона, та ваша скринька?

- Ось тут,- я повільно витягла з своєї масивної сумки, яку весь час тримала на плечі, її – скриньку.

Берхард покрутив скриньку у руках, уважно розглянув орнамент і промовив:

- Так, є велика ймовірність, що вона з Африки.

- Прочитайте будь-ласка оцей лист. – Я забрала з його рук скриньку назад, відчинила, попарпалася, знайшла лист жінки і простягнула його Берхарду.

Берхард взяв і почав уважно читати. Під час читання його обличчя змінювалось, він то дивувався, то зосереджувався. А потім ніби впав у якийсь штупор.

- То що Ви думаєте? - не витримала я.

Берхард мовчав.

- Пане Берхарде, не мовчіть. Як Ви вважаєте ця історія правдива?

- Не може бути, - здивовано та спантеличено промов нарешті Фольц. – Це, мабуть, скринька, моєї бабусі.

- Вашої бабусі?

- Так, вона померла декілька років тому. Їй було майже 90. Саме вона залишила мені Африканську колекцію. І останні роки постійно розповідала про скриньку, пояс, якогось чоловіка Міхаеля. Мій дід – її колишній чоловік, помер більше десяти років тому. Так, вони розлучились. Але я завжди думав, що усі ці історії – вигадка старого мозку. А що Вам до цієї історії? - раптово звернувся до мене Берхард.

- Чесно? Після того, як Олег купив цю скриньку, то у нас в сім’ї розпочались проблеми.

- Справді?

- Так, але я не готова зараз все Вам розповідати, та і часу немає, я хотіла лише вас спитати, чи може це бути правдою і чи не знаєте ви, де можна знайти той пояс. Я надіялася, що Ви як знавець африканського мистецтва точно мені щось підкажете.

- Ну… все виявилось набагато простіше, ніж ви, Софіє, думали. Пояс є у мене.

- Справді? – аж підскочила від несподіванки я. - Але я не бачила його у тих експонатах, які ви мені показували.

- Пояс я тримаю в іншому приміщенні. Ще бабуся помістила його в окрему кімнату. – І він знову задумався.

- Яким чином ця скринька потрапила в музей вживаних речей? – зводячи брови і руки догори та користуючись маленькою паузою спитала я.

- Чесно? Я не знаю, але цієї скриньки я у баби не бачив. У неї був заповіт, згідно якого майже всі речі перейшли мені, але дещо вона заповіла своїй подрузі, яка, доречі, нещодавно померла.

- Покажете мені пояс?

- Звісно, ідемо, - вже активніше промовив Берхард.

Берхард підійшов до однієї з дерев’яних панелей, якими були облицьовані стіни кімнати, натиснув там щось і як у фільмах стіна трохи прочинилася. Вірніше не стіна, а як виявилося потім – двері, бо за дерев’яною панеллю ховався прохід в невелике приміщення без дверей та вікон, освітлене тьмяним світлом червоної лампи на стелі. Посередині стояла така ж як і в інших кімнатах дерев’яна шафа з заскленою вітриною, в якій по центру на червоній велюровій подушці лежав шкіряний пояс.

- О, Боже, вигукнула, я. Це він? – Як тільки мої очі побачили шкіряний пояс, то серце зжалось, а тілом пробігли сотні електричних розрядів. Саме такий пояс я бачила чи то у сні, чи то у маренні. І знову полум’я, ніч, барабани, і мій Олег з поясом на своєму достоїнстві. Я відсахнулася.

- Красивий? Правда?

- Не знаю, - тремтячим голосом відповіла я.

- Цей пояс – безцінна річ, експерти сказали, що він виготовлений в 15 чи 16 столітті зі шкіри антилопи і довгий час був важливим ритуальним предметом.

- Берхарде, я ж напевно навіть не можу сподіватися, що Ви погодитесь позичити мені цей пояс для ритуалу в Африці? Як я зрозуміла потрібно просто розірвати зв'язок цих артефактів – пояса і скриньки, з душею померлого, а потім самі предмети можна повернути. – Я як збожеволіла. Моє тіло пульсувало. В голові вчувались звуки Африки…

- Я подумаю над цим, – ухильно та спокійно, не поділяючи мого збудження, відповів Берхард. Я змінилась в обличчі.

- Софіє, я не сказав ні, мені потрібно подумати. Можливо я просто придбаю у Вас цю скриньку, щоб вона була зі всією колекцією і не турбувала Вас? Я щиро заплачу. Невже Ви справді вірите у всі ті вигадки про магію, ритуали, переселення душі…

- Не знаю…. - Розчаровано промовила я, мені теж потрібно подумати. - Берхард засміявся. Повернув мені скриньку.

- То беріть свій скарб. І мабуть нам уже час іти обідати.

Цього разу він пішов попереду мене, вийшов з таємної кімнати, пройшов приміщеннями з експонатами і спустився сходами до столової. Я послідувала за ним. Олег та Нора вже нас чекали в столовій.

- Берхарде, чому Ви так довго? – радісно вигукнула Нора.

- Довго? – усміхнувся Берхард, я й не помітив.

- Пройшло більше години часу.

- Більше години? О... час пролетів непомітно.

- Так, коханий. Коли ти проводиш екскурсію своїм улюбленим будинком, а тим більше, коли показуєш африканську колекцію, то не помічаєш часу.

- Так, так, Норо, ти права.

- Софіє, як Вам будинок, тепер ви можете його оцінити?

- Безподобно, - натягнуто відповіла я. Мої думки були зараз всі поглинуті побаченим, тим, що той ритуальний пояс був так близько і такий недосяжний.

- Щось Ви трохи спантеличена. А як колекція предметів побуту з Африки?

- О… ця колекція вражає.

- Софіє, - сідай сюди, - звернувся до мене Олег, показавши на місце навпроти себе справа від Нори. Він сидів зліва від Нори. Берхард сів навпроти Нори в центрі столу. Нора сиділа спиною до вхідних дверей.

Щоб повернути себе до реальності я детальніше почала розглядати столові прибори.

Олег, Нора та Берхард розмовляли між собою, а я все-рівно була десь далеко, слово чула, слово ні. В мене перед очима з’являвся той ритуальний пояс, вогнище, стукіт барабанів.

Якась жінка принесла обід. Я навіть не пам’ятаю, які страви, настільки моя голова була в тумані.

Берхард постійно дивився мені у очі. І я теж. В якийсь момент зрозуміла, що ні я, ні він не відводимо очей. Тобто, як правило, дивитися чужій людині у очі - дискомфортно, але мені дискомфортно не було. Я дивилась у його очі і з часом почала відчувати дивне розуміння у них і підтримку на якомусь енергетичному рівні. Так, ніби ми знайомі давним давно, ніби ми частинки одного цілого. Ніби наші душі поєдналися десь на небесах ще давним давно і от сьогодні, саме сьогодні, знайшли один одного. Ну якого цілого? Ну які споріднені душі? Що це я знову вигадую???? Скільки у мене може бути тих споріднених душ? Але нав’язливі думки не полишали мене. Вмить я чітко побачила Берхарда оголеним з тим поясом дефлоратора на бедрах. Тоненькі шкіряні ланцюжки щільно облягали складки паху, підкреслюючи просто величезний неймовірно красивий пеніс.

Я заплющила очі і почала молитися, щоб Бог забрав усі оці думки.

Але замість того, щоб мені стало легше, сильний фізичний потяг охопив мене, нижче живота почало пульсувати і скорочуватись, голова ще більше сп’яніла. Я хотіла цього незнайомого чоловіка. Хотіла тут і зараз.

Перед очима зразу намалювалася картина, як він бере мене десь в темному закапелку свого будинку, ось так, не роздягнувшись, а лише приспустивши штани і розстебнувши ширінку, а я повернулась до нього задом, також спустила штани і розчиняюся у його монотонних рухах і задоволенні. Я почервоніла. Що зі мною відбувається? Чому мене приваблюють інші чоловіки? Дико. По-тваринному. І це вже не вперше. Першим був Богдан. І наскільки сильним, раптовим був потяг до нього, так само швидко та безслідно він і зник. І зараз знову – знову сильний фізичний та емоційний потяг. Ніби мені подобається сам процес зваблення чужих недоступних чоловіків, а потім вони перестають мене цікавити. Точно!!! Так і казала мені спонсор. Так проявляється моя любовна залежність. Я хочу самоствердитися за рахунок того, що зваблюю, добиваюся чоловіків, як мисливець. Мене цікавить не конкретний чоловік – а сам процес, почуття, які вирують у мені, емоції. Я є джерелом тих почуттів. І моя хвороба може обрати будь-якого чоловіка як об’єкта обожнювання.

Почуття огиди до себе починало прокидатися. Внутрішній критик вигукував: “Шльондра, от і йди, і віддайся йому тут”. Але потім несподівано інший внутрішній люблячий голос сказав: “З тобою все добре, так буває, ти жива людина, тобі можуть подобатись інші чоловіки, але далі вже потрібно включати голову і не зраджувати чоловіку. У тебе тепер є вибір”. “Ху”…, - видихнула я. “Зі мною все добре. Зі мною все добре”, – не зупиняючись повторювала. “Я люблю та приймаю себе”. Ці внутрішні діалоги надзвичайно втомлювали та виснажували.

- Софіє, що з тобою, – почула я голос чоловіка, - ти чому така червона?

- Не знаю, - прокинулась я. - Мені щось вмить стало дуже жарко. Давай вийдемо на повітря.

Я як була без куртки вийшла на ганок, перехилилась через перила та подивилася на річку, яка камінням стікала з шумом донизу, і трохи видихнула.

- Тебе щось болить?

- Ні, Олеже, навіть не знаю, мене чомусь кинуло в жар. - Хоча я брехала, я знала чому я так почервоніла, мої нав’язливі сексуальні фантазії мене вбивали.

- Ти показувала Берхарду скриньку?

- Так. Він сказав, що то його бабусі. Уявляєш? І у нього навіть є пояс.

- Нічого собі, то виходить історія правдива? Не про душі, демонів та ритуали, а про скриньку і пояс. – В моменті виправився Олег. - Ці речі ж реально можуть бути з Африки, а отже вони могли використовуватись для певних обрядів. Але про переселення душ ти могла собі нафантазувати так само, як і та жінка.

- Ну так, так, - погодилась я. Не мала ніякого бажання зараз сперечатися з Олегом. - Але Берхард не хоче мені дати пояс, принаймні поки не хоче. - Олег розсміявся.

- І чого б це “не хоче”? – підморгнув чоловік.

Ми повернулись в столову.

- Софіє, я порадився з Норою, - як тільки ми сіли за стіл промовив господар будинку, - розповів їй за скриньку, пояс, лист і я так думаю, що ми можемо Вам допомогти.

- Чесно? - радісно вигукнула я.

- Так. Я через місяць буду летіти в Намібію, у мене запланована подорож, маю деякі справи на фермі. Ви можете полетіти зі мною. Це на тиждень. Ми можемо взяти мій пояс, Вашу скриньку, спробувати провести той таємний ритуал, а потім повернутися додому.

- Що? Правда? - Мій погляд бігав з Берхарда на Нору, на Олега. - Я… я… я б дуже хотіла, але …але на скільки це часу?

- На тиждень без перельоту.

- Нора, ви теж летите?

- Ні, дорогенька, я була уже там разів з десять, у мене інші плани.

- Олеже, - звернулась до чоловіка. - З ким можна залишити дітей?

- Нехай приїде твоя мама, - запропонував Олег.

- Берхарде, яка Ваша користь брати мене з собою? - продовжила запитувати я.

- Софіє, Ви мене, мабуть, погано почули. Я ж казав, що після поїздки Ви віддасте мені скриньку. Це і буде моя винагорода. Та і самому летіти в Намібію скучно. З Вами однозначно цікавіше. Ще й проведемо якийсь ритуал. – Він підморгнув моєму чоловікові. Олег ніяк не відреагував.

І все… звісно, що я погодилась. Випадковості не випадкові.

Завжди є місце і час робити те, що я хочу…