Майбутнє імперії

Герцогу знадобилось усього кілька хвилин, щоб зібратися з думками. Його постава випрямилась, обличчя набуло звичної поважної строгості, хоча очі все ще трохи блищали неспокоєм. Він швидким кроком наздогнав мене й мовчки жестом вказав напрямок до заднього двору.

Підійшовши до дверей, я вже чув голос Елізабет — твердий, чіткий, сповнений енергії:

— Ще трохи! Ось так, добре! Тепер закріпіть з іншого боку!

Я ступив на ґанок — і переді мною відкрилася картина, від якої перехопило подих.

Елізабет стояла на дерев’яних козлах з молотком у руці, разом із літнім робітником забивала цвяхи в каркас будівлі. Її волосся було зібране в недбалий пучок, рукави сукні підкочені, обличчя сяяло рум’янцем і завзяттям. Вона рухалася впевнено, невимушено, і в цю мить видавалася зовсім не леді, а… чарівною стихією.

— Елізабет, до тебе гість, — гукнув герцог, пришвидшуючи ходу.

— Кого там ще принесло? — озвалася вона з легким роздратуванням і повернулась до нас.

Її погляд упав на мене — і в ту ж мить обличчя освітилось щирою, яскравою посмішкою.

— Ваша світлість? Як ви тут опинилися?

Вона все ще тримала молоток і дивилась на мене зверху вниз, стоячи на козлах, мов юна богиня праці.

— Вирішив вас провідати, — відповів я, трохи усміхнувшись. — Хоча… здається, я вибрав не найкращий момент. Чи не зарано ви піднялись із ліжка?

— Я почуваюся добре, — твердо сказала вона й спритно зіскочила вниз. — А теплицю без нагляду не залишиш. Все має бути так, як я запланувала. До дрібниць.

— Теплицю? — я окинув поглядом дерев’яний каркас. Він був набагато більший, ніж я очікував. — Але вона ж… величезна! Навіщо така?

— Хочу вирощувати овочі й фрукти в будь-яку пору року, — пояснила вона, змахнувши пасмо волосся з обличчя. — Уявіть: серед зими заходите сюди, а тут — свіжа малина. Або помідори.

— Але ж потрібно тепло…

— Буде. Ми збудуємо піч прямо в центрі.

Вона присіла на стопку дощок, витерла лоб краєм рукава й задивилася на результат своєї роботи. Її очі сяяли. У цій дівчині було стільки життя, що я не міг відвести погляду.

Мене осяяла божевільна думка.

— А вам, бува, не потрібні ще одні робочі руки?

Вона здивовано підняла брови.

— Ви жартуєте?

— Анітрохи. — Я спробував копіювати її серйозний тон із нашої першої зустрічі. — Якщо ви працюєте пліч-о-пліч зі своїми працівниками, то й я маю честь приєднатись.

Елізабет розсміялась — щиро, заливчасто, дзвінко. Вона поставила молоток на коліна і з цікавістю вдивилася в моє обличчя.

— Ваша світлість, я просто боюсь, щоб ви не поранилися. Аристократи зазвичай не мають справ із цвяхами та молотками.

— А от я маю намір порушити цю традицію. Дайте мені шанс бодай подати вам дошку.

— Добре, ваша світлість, — сказала вона, стримуючи усмішку. — Але якщо заб’єте собі палець, я вас попереджала.

Я вже закочував рукави сорочки. Але внутрішньо я радів. Бо вперше за довгий час відчував, що живу по-справжньому.

Будівництво теплиці виявилося несподівано захопливою справою. Ніколи б не подумав, що отак, серед простих дошок і гучних ударів молотка, знайду себе. Спочатку ми з Елізабет забивали по кілька цвяхів, намагаючись тримати ритм. Вона працювала вправно, швидко, зосереджено — ніби з дитинства знала, як будувати. Я ж… робив усе можливе, аби не зіпсувати конструкцію.

— Не так! — голосно засміялася вона, коли я перекосив одну з дошок. — Ви хоч бачите, що ваш край виступає?

— Це стильна архітектурна ідея. — Я гордо випрямився й потер лоба. — Асиметрія — новий тренд.

— Тоді я не бачу себе серед ваших шанувальників модерну, — з усмішкою знову притиснула дошку й дала мені знак тримати з іншого боку. — Тримайте міцніше.

Ми працювали разом: вона тримала, я забивав. Потім навпаки. Її руки вміло впорядковували деталі каркасу, а я намагався встигати за нею.

— Не забудьте підвернути цвях, інакше він потім вилізе. — Вона показала, як загинати цвяхи з іншого боку. — Ось так.

— У вас це виходить… — я затнувся. — Легко. Ніби ви народились з молотком у руках.

— Деякі народжуються з короною. Мені дістались молоток і рукавички.

Мої пальці горіли. Долоні стали шорсткими й покритими мозолями. Декілька з них луснули — і на кожному ударі боліло, ніби хтось голками колов. Врешті Елізабет це помітила, відклала інструмент і зникла в будинку.

Я сів на лавку під яблунею, вдихаючи насичене весняне повітря, і на мить заплющив очі. Свіже повітря, запах деревини, і вона — енергійна, невтомна, мов подих вітру. Щось у мені змінювалося, і я вже не був певен, що хочу чинити опір.

Вона повернулася з пляшечкою спирту, чистою тканиною й маленькими ножицями. Серед розквітлих яблунь, вона присіла поруч і взяла мої руки.

— Вам не потрібно було так завзято хапатися за молоток, — м’яко докорила вона. Її пальці були теплими, а дотики — легкими. Коли тканина, змочена спиртом, торкнулася порізу, я мимоволі скривився, а вона подула на рану. — Терпіть.

— Я не міг просто стояти осторонь, коли леді так впевнено працює з молотком, — сказав я, напівжартома. Її турбота… була небезпечно приємною.

— Я не вперше тримаю молоток, на відміну від вас. — Вона зосереджено працювала, уважно дивлячись на шкіру. — І, на відміну від вас, я працювала в рукавичках.

— Ці рани не такі страшні, як…

Я вчасно замовк. Я хотів сказати про замах, про той чортів шрам… але щось зупинило мене.

— Як що? — Вона підвела на мене очі — серйозні, уважні, небайдужі. Її погляд ковзнув до мого розстебнутого комірця і зупинився.

— Цей шрам… він зовсім свіжий. Звідки він у вас?

— Не бажаю про це говорити. — Слова вирвались занадто різко, навіть для мене.

Вона опустила голову.

— Вибачте.

Мовчки повернулась до моїх долонь. Я відчував, як між нами на хвилину виросла стіна.

— Не бажаєте прогулятись перед обідом? — я не витримав. Мені не хотілось відпускати її в тишу.

— Ваша світлість, я буду рада скласти вам компанію, але через ваш приїзд перед обідом мені потрібно переодягтись. — Голос її був вже іншим — сухим, стриманим. Зникла та сама легкість. — Адже не годиться сідати за стіл у такому вигляді. Цей одяг годиться тільки для запланованого нами обіду, а не як для прийому гостей.

— А де ви планували обід?

— Коли працюємо ми зазвичай обідаємо надворі. Разом з робітниками.

Її голос знову змінився. У ньому звучала теплота, якої я раптом страшенно позаздрив.

— Чому ж тоді ми не можемо пообідати так, як ви планували?

— Але ж… це не належна поведінка. Ми не можемо образити вас.

— Я не ображуся. І радо пообідаю з вашими робітниками. Тим паче… ми, здається, вже подружилися?

Вона розсміялась, як раніше — дзвінко й по-справжньому.

— Ви мене дивуєте, ваша світлість.

Вона відклала тканину й відпустила мої руки. Її тепло пішло разом із дотиком. Але щось залишилось — в мені.

Прогулянку ми відклали — потрібно було попередити всіх, що обід буде на свіжому повітрі, разом із робітниками. Для когось це могло б здатися дивним, але мені така ідея видалася… правильною.

Обід під розлогими деревами став несподіваним джерелом радості. Елізабет сміялася, жартувала, кидала дотепи на рівні з простими людьми, а ті, відчувши свободу, не стримували себе. Вони з усмішками згадували мої «будівничі досягнення» і раз по раз знаходили спосіб пожартувати над моїми невмілими руками.

— Не переймайтеся, вони вас прийняли, — прошепотіла вона мені на вухо, нахилившись так близько, що її подих лоскотав мені шию, викликаючи мурахи.

— Чому ви так вирішили? — я обернув голову, майже торкнувшись її обличчя.

— Якщо вони дозволяють собі жартувати, а потім — вихваляють… Це їхній спосіб показати повагу. — Її голос був тихим, трохи змовницьким. Потім вона випросталась і вже голосно звернулася до герцога: — Ми підемо прогулятися. Ходімо, — кинула вона мені, і я пішов за нею без вагань.

Вона впевнено вела мене серед дерев, туди, де шум обіду лишився десь позаду.

Тут було тихо.

Ми зупинилися біля старої яблуні, і тиша, що повисла між нами, була насиченою.

— Скажіть, ваша світлість, — її голос звучав інакше — спокійний, але зосереджений. — Чому ви насправді приїхали?

Її очі, серйозні, уважні, дивилися просто в душу. Веселість, що ще мить тому грала в них, зникла.

— Хотів переконатися, що з вами все гаразд.

— Але щось трапилось між вами й герцогом. Він нічого не каже… тож прошу — скажіть ви.

— міс Вербіц… — почав я, та вона м’яко, майже з усмішкою, перебила:

— Думаю, після сьогоднішнього дня можна просто Елізабет, принаймні коли ми на одинці.

— Тоді й ви — просто Франц.

Ми знову замовкли. Я зважував кожне слово. Хотів бути чесним, але не надто відвертим. Її спокій тиснув на мене більше, ніж будь-який імперський протокол.

— Розумієте, Елізабет… Ви мене зацікавила. Я хочу… ближче пізнати вас. А герцог… проти.

— Якщо він проти — значить, має на це причини. — Вона зупинилась, стаючи так, щоб бачити моє обличчя. — Пообіцяй, що не завдасте шкоди йому… чи мені.

Я затримав подих. Така проста фраза, така щира. Але вона суперечила тому, що я вже пообіцяв герцогу. І водночас — я не міг зіпсувати цей момент.

— Це… складна обіцянка, — зізнався я, дивлячись на її обличчя.

— Нітрохи. Я не вимагаю від вас всієї правди. Просто… пообіцяйте не завдати шкоди моїй родині.

— Така обіцянка поставить мене в невигідне становище.

— Значить, ви вже погрожували. — Її слова були як голка, точні й болючі.

— Ви занадто прониклива як на дівчину вашого віку.

— Життя навчило басити більше ніж показують.

Я спіймав себе на бажанні розгладити зморшку між її брів — таку маленьку, але вперту. Вже простягнув руку, та замість того, щоб торкнутися її чола, я обережно прибрав вибите пасмо волосся, що впало їй на щоку.

Воно було м’яке, мов шовк. І коли я торкнувся її волосся, вона завмерла.

Її погляд зустрів мій. У ньому — подив, невпевненість, і щось ще… ніжне. Рум’янець з'явився на щоках. Вона закусила нижню губу, і я відчув, як серце стиснулося.

— Ти надто юна, щоб уже мати такі життєві уроки… — прошепотів я, майже не дихаючи.

За мить вона відвела погляд, відступила на крок і, не сказавши нічого більше, розвернулася й пішла назад до будинку. Швидко. Але не розгублено. Радше — рішуче.

Я ще стояв, мов прибитий до місця. Мені сподобалася її реакція — як вона почервоніла, як закусила губу, як поспішила піти, перш ніж сказати щось зайве. Я обережно потер обличчя — наче хотів зупинити усмішку — й рушив слідом за втікачкою.