Майбутнє імперії

Жахливий дощ лив стіною, стираючи обриси світу навколо. Краплі били по обличчю, стікали за комір, пронизували наскрізь — не просто мокро, а так, ніби сама вода намагалася забрати з мене останнє тепло. Волосся злиплося, пальці змерзли, кожен крок давався важче, але я вперто шукала бодай якийсь прихисток.

Хоч щось.

Довкола були тільки дерева — мокрі, мовчазні, байдужі. Вони не давали захисту.

Здавалося, що всі люди вимерли. У двадцять першому столітті така порожнеча здавалася неймовірною. Я пройшла вже щонайменше два кілометри, але жодного сліду житла — ані хати, ані паркану, нічого. Жодне авто не проїхало повз.

Так, я приїхала в село, але село це було зовсім не глухе — з магазинами, школою, чималою кількістю мешканців.

То чому ж довкола — пустка?

Я не відходила далеко від центру, йшла дорогою… Чи, може, десь усе ж звернула не туди?

Мене трясло, і не лише від холоду. Хотілося знайти дах, світло, чиюсь присутність.

І коли я повірила, що заблукала остаточно, серед сивої товщі дощу, щось блиснуло — слабке, але виразне.

Світло.

Там був хтось.

Там щось було.

Я рушила туди, не роздумуючи. Ноги самі йшли вперед.

І ось — живий паркан.

Гарно підстрижений, рівний, мов намальований. Такого я не бачила ані в селі, ані деінде. Тут, де мали бути звичайні металеві або кам’яні огорожі, виростав зелений мур із доглянутого самшиту. Він виглядав не просто охайно — в ньому було щось майже неприродно правильне.

Я пройшла вузькою стежкою до невеличкого ґанку — хоч якесь накриття!

І підняла очі на двері.

Дерев’яні, масивні, з витонченими різьбленнями. Мені раптом здалося, що я стою не перед сучасною оселею, а перед сторінкою з історичного роману. На дверях не було звичного дзвінка — лише важкий металевий молоток у формі левової голови. Він виглядав так, ніби охороняє цей дім. Міцна морда, глибокі складки шкіри на чолі, мовчазний оскал — враження таке, ніби цей лев знає більше, ніж я коли-небудь зможу зрозуміти.

Я доторкнулась до металу — холодно, майже крижано. Підняла молоток і тричі постукала.

Стук рознісся глухим відлунням. Я завмерла.

Під дахом було тихо. Лише дощ шипів і крапотів десь поруч.

А потім — звук.

Кроки.

Чіткі, впевнені, рівномірні. Вони наближались. І кожним кроком моя впевненість у реальності цієї миті танула.

Я не знала, хто відкриє двері. І, головне — в яку епоху я щойно постукала.

Двері прочинив статний чоловік. Його обличчя губилося в тьмяному сяйві свічки, яку він тримав у руці. Світла було катастрофічно мало, та все ж його постать вимальовувалась чітко — високий, плечистий, з холодною стриманістю в поставі.

Спершу мене пронизав страх.

Інстинкт кричав: тікай.

Але його перші слова застали зненацька — і я втратила шанс зробити хоч крок назад.

— Добрий вечір, леді. Що привело вас до мого дому? — він повільно оглянув мене оцінювальним поглядом.

— Добрий вечір. Я... трохи заблукала й потрапила під дощ. Чи можна перечекати, поки він вщухне? — намагалася тримати голос спокійним, хоча зуби ледь не цокотіли від холоду. Я відверто розглядала його, він був якимось іншим.

Я вдивлялася в його одяг, відволікшись на дивне поєднання тканин і крою, яке навіювало щось... не з нашого часу.

— Ви одна? Без супроводу? — його погляд затримався на моєму вбранні, ніби він щось у ньому шукав.

— А? Ви щось спитали?

— Ви одна? Без супроводу? —Жодної ноти роздратування. Лиш спокій.

— Так. Я сама. І мені не потрібен супровід, — відповіла з викликом, хоча сама не була певна, чи варто було казати це так твердо.

— Хоч я і старий джентльмен, та все ж чоловік. Прислуга пішла, я її відпустив на ніч. Якщо ви, юна леді, не хвилюєтесь за свою репутацію...

— Юна леді? — я пирхнула стримуючи сміх, хоч було не до жартів. — Ви мене, певно, з кимось плутаєте. Мені давно вже не сімнадцять.

— Вибачте, але на вигляд — не більше, — він озирнувся, ніби переконуючи себе в побаченому. — Ви маєте напрочуд юний вигляд.

— Я не переживаю за репутацію, — сказала я спокійно. Його старомодна манера говорити й поводитись здавалася дивною, але водночас — заспокійливою. — Я просто змучена, промокла і замерзла. Якщо ви обіцяєте не приставати до мене, я вам повірю.

Він мовчки дивився кілька секунд, потім, ніби щось вирішивши, озирнувся за мою спину.

— Проходьте, — кивнув, трохи розгублено. — Ви маєте рацію. Я поводжуся не надто чемно. У вітальні палає вогонь, там буде тепло. Я принесу вам сухий одяг.

Я ступила в темний коридор і почала розстібати пальто — воно важко тягнуло плечі, просочене водою до останньої нитки. І саме в цей момент він несподівано спитав:

— Навіщо ви роздягаєтеся переді мною?

— Що? — я різко завмерла, збентежена до глибини душі. — Я знімаю пальто. Воно мокре.

— Це пальто? — він дивився на мене з недовірою, як на щось... неочікуване.

— Так. — Я не розуміла, що його так збентежило. — Це всього лише пальто. Іншого не знайшлося, тож я вдягла перше, що дали. Погляньте, під ним я одягнена. — Я трохи підняла край пальто, показуючи джинси.

Він одразу відвернувся і прикрив очі долонею.

— Що з вами? — я почала нервово всміхатись. — На мені светр і джинси. Усе, як у звичайної людини. Нічого особливого. Відкрийте очі, на Бога! Ви поводитесь так, ніби вперше бачите жінку.

Він обережно розплющив очі і втупився в мене, ніби щойно побачив щось неймовірне.

— Що це?.. — його голос був повен щирого здивування, коли він побачив в що вдягнені мої ноги.

— Джинси! — я зупинилась, майже розсміявшись. — Ви серйозно не знаєте, що це?

— Ні. Не маю жодного уявлення.

— Ну, дивіться. — Я підняла поло пальто, виставивши вперед ногу. — Я не гола, тож можете не тікати. Можна я зніму це бісове пальто?

— Можете, — він на мить посміхнувся. — Я залишусь на місці.

Я поспішно заходилася розстібати ґудзики, але пальці були такі закоцюблі, що слухались із труднощами. Рухи здавалися незграбними й повільними. Нарешті пальто зісковзнуло з плечей, і я полегшено видихнула — воно було важке від води, і плечі боліли від напруги.

Піднявши очі, я завмерла — чоловік стояв, не кліпаючи, рот трохи відкритий. Вираз його обличчя був сумішшю шоку й внутрішньої боротьби.

— З вами все гаразд? — я злегка махнула перед ним рукою.

— А?.. Так, так... усе гаразд, — він нарешті відірвав погляд, ніби повернувся до реальності. — Ви... у такому вигляді ходите серед людей?

— Так, а що не так? — я щиро не розуміла, чому його це так зачепило.

— Ви все виставили напоказ! Юна леді, а тим паче порядна жінка, не з’являється на людях у такому одязі!

— Усі так ходять. Це звичайний одяг. Ніхто й не звертає уваги. — Я знизала плечима. — Може, вже покажете, де можна висушити це жахіття? — кивнула на пальто, яке тримала в руках.

— Так, звісно. Прошу, проходьте, — він швидко оговтався, і в його голосі знову з’явилась стриманість. — Ось сюди.

Він відчинив двері ліворуч і провів мене до кімнати, в якій одразу відчула тепло. Вогонь у каміні тріщав, відкидаючи затишні тіні по стінах. Я вловила боковим зором пляшку вина й келих на столику — ще один штрих до цього химерного антуражу. Але мій фокус зосередився на вогнищі.

Останні кілька кроків я майже пробігла й застигла перед каміном, підставивши руки до вогню. Він промовив:

— Я принесу вам сорочку й халат. Перепрошую за все це... — і зник за дверима.