Майбутнє імперії

Мене розбудив лагідний доторк до плеча. Я розплющила очі й побачила над собою схвильоване обличчя Емми.

— Пані, ви просили розбудити вас за годину до вечері. І… — вона на мить затрималася, злегка знизивши голос: — Герцог доручив передати, що сьогодні вечеря відбудеться у великій залі. Прибув важливий гість, і він не може залишити його без супроводу.

Я підвелася на лікті, ковдра сповзла з плеча.

— Вечеря з гостями?

— Так, пані.

Я сіла на край ліжка. Серце забилося швидше — не з радості, а з тієї тривоги, яку не можеш назвати, але добре знаєш. Хто ж цей гість?

— Добре, Еммо. Давай підготуємось. Принеси, будь ласка, блакитну сукню з вишитим подолом.

Вже за мить дівчина повернулася, тримаючи в руках тканину, що переливалась кольором чистого весняного неба. Я дозволила їй допомогти мені одягтись. Корсет туго обійняв груди, поділ ніжно торкався щиколоток.

— Ви така гарна в цій сукні, пані… — прошепотіла вона, заплітаючи мені волосся в м’яку косу й вплітаючи срібну стрічку.

Я подивилася на себе в дзеркалі. Очі — надто серйозні, щоки — бліді.

— Еммо, ти не знаєш, хто цей гість?

— Ні, пані. Герцог не сказав. Лише наказав, щоб усе було бездоганно. І… він сам чекатиме вас під дверима.

— Він?

Серце знову підстрибнуло.

— Так, герцог Йоганн. Уже стоїть у коридорі.

Я ковтнула сухе повітря. Хвилювання затуманило голову. Чомусь у мені проростала тривога — тиха, безіменна, і водночас така знайома…

— Гаразд, Еммо. Дякую. Я готова.

Я вийшла з покоїв і побачила Йоганна. Він стояв рівно, руки за спиною, погляд — зосереджений, але м’який.

— Ти виглядаєш чудово, — мовив він нарешті. — Ідеальний вибір для сьогоднішнього вечора.

— Дякую, Ваша світлість, — відповіла я майже пошепки.

Він зробив півкроку до мене.

— Я маю дещо повідомити, перш ніж ми спустимося. Прибув його Імператорська Величність Франц фон Арквіль.

Я завмерла. Ноги підкосилися. Повітря зникло з легень. Світ довкола зблід, мов крізь серпанок паніки.

Франц.

Він тут. У цьому замку. Просто зараз.

— Ні… — видихнула я. — Я не можу… Я не… Йоганне, я не піду.

Мене почало трусити. Паніка пульсувала в скронях. Уся сила, яку я збирала ці місяці, зникла, наче її ніколи не було.

— Елізабет, — тихо, але впевнено сказав він, торкаючись мого ліктя, — прошу, подивіться на мене.

Я глянула в його очі. У них — не суворість, а спокій.

— Ти не сама. Ти сильна. І я з тобою. Сьогодні всі зберуться у великій залі, і твоє місце — серед них. Ти не можеш просто втекти.

Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Мої пальці стискали тонку тканину сукні.

— Але я… не знаю, чи витримаю. Я думала, зможу… але це сильніше мене… — голос урвався, мов обірвана струна.

— Якщо він заговорить — відповіси так, наче бачиш його вперше. Ніхто не має знати, що ви знайомі.

Він тримав мою руку, поки дихання не вирівнялося. Його присутність була як скеля серед бурі.

— Готова? — тихо спитав він, ніби просив, а не наказував.

Я кивнула. І хоча ноги ще тремтіли, я зробила крок уперед. Він повів мене довгим коридором. Я йшла поряд, з усіма своїми страхами — але вже не сама.

Ми з Йоганном спускалися сходами до вітальні, крок за кроком, мов на суд, де вирішуватиметься моя доля. Із глибини залу долинав гомін голосів, сміх, дзенькіт порцеляни. Але щойно ми наблизилися до відчинених дверей — тиша опустилася, наче завіса.

Ми ступили до зали — і я одразу відчула: усі погляди звернені на мене. Спина випросталась, обличчя застигло, як маска. А серце… воно билося десь у горлі, ніби прагнуло вирватись. І тоді я побачила його.

Франц.

Він стояв біля каміну, високий, знайомий до болю — і водночас далекий. Наші погляди зустрілись, і в ту мить світ навколо змовк. Його очі… Вони все ще бачили мене — не титул, не минуле, не звичну маску, а мене справжню.

Я гадала, що за ці місяці почуття згасли, розчинились у часі. Але вони лише спали. І тепер прокинулись із такою силою, що я ледве стримала себе, аби не ступити крок до нього.

— Дозвольте, — голос Йоганна прорізав напруження, — представити вам мою вихованку — леді Елізабет Вербіц.

Я вклонилася, тримаючи поставу, хоч усередині все стискалося від хвилювання.

— А це Його Імператорська Високість Франц фон Арквіль, — додав герцог.

— Ваша Величність, — мовила я, намагаючись не видати тремтіння голосу. — Для мене честь зустріти вас.

На його вустах з’явилась стримана усмішка — мовчазна, знайома, надто багато мовчазна.

— Леді Елізабет, — тихо відповів він. — Ваша присутність прикрашає цей вечір.

Мої пальці мимоволі стиснулися в складках сукні.

Йоганн, не давши тиші загуснути, звернув мою увагу на інших:

— А це граф фон Лінден, його дружина графиня Аделіна та їхні чарівні доньки — Ельза і Хедвіґ. Вони прибули оглянути нові шовки з півдня.

Я чемно вклонилася кожному, всміхаючись — не надто широко, не холодно. Просто гідно. Потім герцог показав на чоловіка з розкуйовдженим волоссям і веселим поглядом.

— Барон фон Штайн, мій давній друг.

— Леді, — промовив барон з лукавим усміхом, — я розумію, чому всі замовкли, коли ви з’явилися.

— Ви надто щедрі на компліменти, бароне, — відповіла я стримано.

Та всередині — все ще шуміло. Франц стояв позаду, але я відчувала його присутність, ніби шепіт біля самої шкіри. Наче душа впізнала його ще до свідомості. Та з теплом приходив і страх. Усе змінилось. І я вже не знала, чи витримаю цю зміну.

Я стояла серед гостей, мов витончена лялька у застиглій сцені. Усмішка — на місці, плечі розправлені, погляд спокійний. А всередині — зливи, що не вщухали.

Єдине, що залишалось — витримати. Не зламатися. Не дати серцю порушити клятву тиші.

Свічки на столі тремтіли в такт моєму серцебиттю. Я сиділа рівно, спина вже боліла від напруги, пальці тремтіли на виделці з ножем. Навпроти — Франц. Я не наважувалася підвести очей. Але щоразу, коли це траплялося — ловила його погляд. І він не відводив очей.

І це зводило з розуму.

Чому він дивиться так, ніби ми ніколи не розлучалися?

Барон фон Штайн — протилежність. Жвавий, говіркий, щедрий на жарти.

— А ви, леді Елізабет, вірите, що коні шляхетніші за більшість придворних? — І, не чекаючи на відповідь, сміявся з власної дотепності.

Я відповідала, всміхалася, тримала розмову. Та думки знову і знову поверталися до Франца. Його погляд не залишав мене — мов тінь, мов обіцянка, мов докір.

Коли вечеря добігла кінця, чоловіки чемно підвелися. Герцог, Франц, граф і барон попрямували до курильної кімнати. Франц затримався, поглянув на мене… і мовчки вклонився. Я видихнула.

Та полегшення не принесло спокою. Його постать ще жила в уяві, ніби залишив по собі тінь, що не поспішає розтанути. Мої плечі залишалися напруженими, хоч його вже не було поряд.

За столом залишилися лише жінки, і розмова одразу змінилася — стала легшою, дзвінкою, з нотками кокетливої наївності.

— То ви вважаєте, що він такий же гарний насправді, як і в портретах? — захоплено запитала Ельза, старша донька графа.

— Кажуть, що його хочуть одружити з однією з принцес Валестії, — додала Хедвіґ і лукаво глянула на мене. — Хоча… мені здається, він зовсім не закоханий.

Дівчата без угаву перешіптувались, висловлювали припущення — що він курить, яку музику слухає, які кольори носить, чи правда, що він читає поезію. Їхня легковажна цікавість виснажувала мене. Ці голоси, цей сміх, це підморгування одна одній… Вони знали про нього все й нічого водночас.

А я — надто багато.

Мені стало тісно, ніби повітря раптом перетворилося на важкий серпанок, і я непомітно підвелася. Вийшла через скляні двері на балкон, тихо прикривши їх за собою.

Свіже повітря вдарило в обличчя, і я вдячно зітхнула. Холод пробіг шкірою, але був приємним. Піднявши обличчя до нічного неба, я на мить заплющила очі.

Серце досі билося надто швидко. Занадто сильно. Його погляд... Його присутність… Вони розбурхали все, що я так довго ховала глибоко в собі.

Тиша балкона заспокоювала. Вітер лагідно торкався мого обличчя, холод просочувався крізь тонку тканину сукні, але ця самотність була солодкою — допоки не обернулась на пронизливий холод.

Я вже ступила назад, коли на мої плечі ліг важкий мундир — і разом із ним повернувся знайомий, болісно бажаний аромат.

Я застигла. Кров кинулася в голову, серце втратило ритм.

— Франц… — його ім’я зірвалося з уст, як молитва.

— Ти можеш захворіти, — його голос звучав тихо, але глухо — як під напругою. — Чому ти тут одна так довго?

Він стояв зовсім близько. Його тепло огортало мене, захищаючи… і палячи водночас. Холод уже не здавався холодом — моє тіло горіло зсередини.

— Якщо хтось нас побачить… — прошепотіла я. Але слова не мали сили. Вони були не про страх — а про останній рубіж.

— І що з того? — його голос був твердим. — Може, тоді ти нарешті перестанеш тікати.

Я здригнулась.

— Франц…

— Елізабет. Я шукав тебе. Чекав. А ти… ти блищала в Гельветії, наче те життя було варте того, щоб знищити те, що було між нами.

— Ні, — я похитала головою. — Гельветія була втечею. Моїм способом вижити.

— То чому? Чому ти втекла? — Його голос став жорстким. Він розвернув мене до себе, притягнув ближче. Я вперлася долонями в його груди, але не відштовхнула — я трималась, бо ноги вже не слухались.

Його погляд палав — від болю, відчаю і любові.

— Я не мала права ламати твоє життя, — прошепотіла я, відчуваючи, як мої пальці стискають його сорочку, наче єдина нитка до реальності.

— Моє життя — мій вибір. Я вже зробив його. Відсторонив матір. Я хочу поряд імператрицю, а не примару. Я хочу тебе.

— Я не можу…

— Чорт, Елізабет, — він притис мене до себе, і в його голосі було стільки напруги, пристрасті, відчаю, що я більше не могла боротися. — Ти можеш. І будеш.

Його губи накрили мої — стрімко, жадібно, наче він боявся втратити навіть секунду. Він не стримував себе. І я — більше не могла.

Він цілував так, ніби прагнув знищити межу між нами, стерти час, відстань і всі мої сумніви. У цьому поцілунку не було обережності — лише затаєне бажання, лють і невимовна туга.

Я задихнулась від сили його почуттів, але не відступила. Навпаки — мої руки самі злетіли йому на шию, пальці зімкнулись у його волоссі, притягуючи ще ближче. Я відповідала з тією ж шаленою пристрастю, з якою щовечора торкалась його в уяві, з якою прокидалась у холодному ліжку, проклинаючи сни, що залишали тіло збудженим, а душу — спустошеною.

Його поцілунок був дикою сповіддю — у ньому бриніли біль і лють, відчай і кохання, яке ні час, ні відстань не змогли вбити. Він палав, як вогонь у грудях, розтікався по шкірі, примушуючи тіло здригатися від кожного дотику. Його руки охопили мене міцно, наче боялись, що я знову розтану в темряві, зникну, як привид.

Я вп’ялась у нього, зливаючись з ним у цьому вибуху пристрасті. Його груди билися під моїми долонями, подих важчав, рухи ставали все наполегливішими, рішучішими. Ми вже не ховались, не стримували себе — це була потреба, зіткана з болю й кохання, з усіх невимовлених слів і втрачених ночей.

Я розчинялась у ньому, згорала під його пальцями, губами, подихом. Моє тіло тремтіло — не від холоду, а від надміру почуттів. Мозок замовк — залишилися лише серце, шкіра і цей шалений ритм, яким билися наші душі в унісон.

Його губи, його голос, його дотики — все було моїм. Моєю правдою, моїм домом, моїм пеклом і моїм спасінням. І вперше за довгий час я не боролась. Я впала в нього, як у прірву, і вже не хотіла випливати. Бо більше не могла бути сильною. Бо більше не хотіла жити без нього.