Поклик

У день, що повен крові, не народиш Істину…

По траншеї пронісся грохот сміху. Я сидів зі зграєю у куточку та спостерігав за звичайними бійцями, простими людьми. Обличчя вимазані у бруді, очі чорні від побаченого, під білими яблуками зібралися мішки стресу, а на лобах в’ються зморшки-лабіринти. На вигляд їм по сорок років, але я-то вже давно служу у цій роті та знаю, що це пацани, більшості з яких ще немає тридцяти.

Так от сміх пролетів по траншеї. Вони сміялися від якогось брудного анекдоту, боком подивляючись у бік зграї. Ні. Вони не очікували на нашу реакцію: неважливо їм було засміємося ми, чи ні. Їх напружувала наша присутність, але знали солдати бідолашні одне, що як тільки проллється кров, то на нас створіння людські можуть розраховувати.

Пророкотіли десь за полем перші постріли далекобійної артилерії. Ці нещасні теж почули все це, але не так як я та представники мого виду. “Арта!”, - крикнув у рацію спостерігач зі свого поста, дрони якого фіксували кожен рух у зоні опорного пункту. Всі з траншей поховалися у доти, що могли втримати ледь не ядерний удар. Ми вшістьох теж віддалилися у свій бліндаж, очікуючи, коли закінчиться обстріл.

Вранці виродки з АКС прощупували позиції дронами. Такою ватагою, що установки ледь встигали садити їх у полі перед траншеями. Тож мерзоти перейшли до старинки. Чесно кажучи, я б… Рвонуло… Вибух! Вибух! Вибух! Вибух-вибух-вибух-вибух! Вибух! Пил піднявся у дотах, земля з димом залітала у траншеї, перекриті сіткою. Трясло не тільки нас чи доти, а ще й нещасну землю-матінку, що ледь витримувала заданий їй біль.

Так тривало довгі хвилин десять. Ворог розносив місцевість на молекули. Я чув, як вилітають та долітають до нас снаряди безжальні, котрим абсолютно похер, у кого летіти. Я чув, як уламки січуть дерева і без того вже мертві, впиваються у землю, відштовхуються від броні дотів. Коли пекло стихло, коли вшанували нарешті тишу, то всі ми знали: зовсім не час зараз розслаблятися. Після цього почнуться спроби забрати у взводу позицію.

По раціям колихалися доповіді вцілілих сержантів, але не всі з них доповіли. Десь у дот пряме влучання відбулося. Та вогнева споруда тепер не принесе нам ніякої користі. Поки молодий офіцер розгрібав наслідки та відправляв медичні групи туди-сюди, наш наглядач наказав нам готуватися до бою. Дрони зафіксували наближення гелікоптерів та ударних вертольотів. По землі до нас летіли зі скаженою швидкістю бойові десантні машини. Мобільні штурмові групи активізувалися під прикриттям власних щитів та безпілотних виродків.

Процедура у нас перед боєм проста… Я та шестеро вовків знімали з себе броню та одяг, що був під нею. Повністю. Навіть труси лишалися у бліндажі. Потім всі ми наближалися до виходу, де свіже повітря беззаконно плавало над траншеями перед пожирачами. Наглядач по-черзі вколов нам сироватку, що пробуджувала закладені в нас гени справжніх монстрів.

Переді мною укол у плече отримала моя кохана… Лілія. Одразу ж прийшов і до мене препарат. Крижані ікла ін’єктора з неперевершеною швидкістю впилися у тканину шкіряну, пускаючи по тілу еліксир людського безсмертя. Рука моя протягнулася до Лілії, шукаючи у тій долоні тепло все ще людське. Через лічені секунди оголена зграя вибралася з бліндажу на замучену вибухами поверхню. Траншеї та доти виглядали надто печально.

- Тримай спину прикритою, - почув я від коханої. Вона наостанок повернулася до мене та подарувала гарячий поцілунок. – Не дай крові притупити розум, почув?

Я просто покивав після поцілунку та цих слів. Сліпа лють – той стан, коли ти від адреналіну та ворожої крові у щелепах втрачаєш будь-який контроль, що навіть антидот наглядача не рятує.

І от почалося… Процедура трансформації… Коли це було вперше, я ледь втримався та не здох від болю, але у п’ятдесятий раз перетворення минає швидко, впевнено та майже безболісно. Я все рівно впав на коліна та вперся долонями у глиняну вологу поверхню. Помаранчеві шматочки залізли під нігті, які через мить обернулися на гігантські кігті. Ще через мить руки мої та ноги стали обертатися на лапи мускулисті. Чорною ковдрою густою вони покрилися.

Захрустіли кістки, суглоби затріщали, хрящі ревіли. Хребет людський потовстів, укріпився, подовжився. Череп змінився, щелепи. Все зазнало метаморфози. Очі тепер бачили світ інакше (я і в людському тілі мав покращенні якості, але зараз я перетворився на справжню машину смерті), я відчував ворогів, що в сотнях метрів звідси під прикриттям дронів проводили висадку у наших колишніх зруйнованих позиціях.

Наглядач пройшов позаду та кожному з нас почепив на спину модуль енергетичного щита. Цей малий візьме на себе перший удар; хоч весь бій він не допомагатиме нам, але це і не потрібно. Ледь помітна темно-сіра сфера огорнула мене і подібних мені.

Я… Я – перевертень. Лунає команда: “У бій, вовки!”, я чую: “Фас!”. Кров. Мені потрібна кров. Мені потрібна плоть. М'ясо! Ледь не першим я відірвався від траншей. Перед нами пустили гарячий дим чорного кольору. Так… По нам стріляли! З всього, що було у ворога! Та хіба це тобі допоможе?! Чи допоможе тобі ЦЕ?!

Вирвавшись з пелени задимленої, я потужним стрибком залетів у групу ворожої піхоти. Ікла в одну мить прокусили шолом, череп, впилися у мозкову тканину. Навіть секунди не минуло після цього, як лапами чорними потужними розірвав я трьох бійців, які по своєму нещастю знаходилися поруч. Після цього, відчуваючи, як сприймає щит стрілянину та вибухи, я вигнувся та заревів… Я – звір! Я – вовк!

Зграя передавала думки на ментальному рівні завдяки імплантатам мозковим. Щосекунди я чув наглядача, котрий намагався керувати нашими діями. У нього взагалі нічого не виходило, але часто від жалюгідного прилітали ціні дані про розміщення ворога на полі бою. Це комбінувалося з почуттями вовка та оптимізувало швидкість знаходження наступної цілі!

Та кожна хвилина коштувала нам розуму… Над нами по позиціям працювали ворожі ударники. Солдатиків подавляли вогнем, притискали їх та змушували відступати. Навіть наша присутність не дуже вирівнювала ситуацію.

Я чую кров! Після двадцятого розірваного кров людська стала для мене водою, а кінцівки перетворилися у їжу! Той модуль, що на спині нам закріпили, мав додаткові антидоти, що могли вводитися при потребі, але - як я потім дізнаюся! – нашого наглядача накрило дроном. Шість вовків, що рвали, кромсали, різали та жерли залишилися собі одні. Взвод наш відступав, адже їх притискали не тільки піхотою, але і ботами.

Один з таких ботів вступив у двобій з моїм товаришем та пошкодив тому лапу, від чого вий пронісся від пагорба до пагорба. Дуель машини з вовком розвернулася не так далеко від мене, але я… Я не встиг підбігти вчасно, а тому вовча сіра голова впала зі шматками хребта прямо переді мною.

От ми і зустрілися… Два маніяки. Вбивці. Кров на лапах, на маніпуляторах. Кишки навколо. Голови. Руки та ноги. Втрачені навіки життя…

Оператор бота ховався за товстим шаром броні, готуючись до мого стрибку, але я так не вчиню. Хоч кров і вимагала від мене необміркованих дій, але людина у мозку стримувала тиск та примушувала діяти стратегічно.

Першим, що я зробив, так це буквально кинув у бота декілька трупів, після чого жбурнув з попелища підняту, обвуглену війною, землю у модуль оцінювання обстановки. Тільки після цього я стрибнув, але не у фронт противника, а йому за спину. Звісно, технологічний виродок не був застигнутий зненацька, але на секунду оператор сповільнився, що і коштувало йому надто дорого – життям.

Ці кігті, страшенні кігті, розривали всі необхідні ботові системи у нього за спиною. Рукою намагався направити оператор маніпулятор мені у голову, але лапа чорна спинила у мить спробу опору. Я відірвав ту руку, забив маніпулятором капсулу, де перебував боєць АКС та направився далі з кінцівкою бота у лапах нищити ворожий наступальний стрій.

“Заряд щита – 40 відсотків.”, відчув я голос у голові. І це саме у той момент, коли по мені працював важкий кулемет з бронетранспортера. Мені це не завадило стрибнути у вирву, де ховалися четверо штурмовиків. По-черзі я розірвав їх у шматки. Пробивалися броньовані пластини, ламалися ребра, виривалися органи, проливалася нещадно кров.

Абсолютна лють. Всі наступні, хто мав нещастя потрапити у вирву, розліталися без кінцівок у різні боки. Тут у цій ямі я втратив останні проценти заряду щита, після чого я втратив і останні краплини розуму… Тепер це був тільки звір, лише вовк. Червона пелена навалила на очі. Кров смаком вічним застигла у щелепах.

Так і носився я перед траншеями, не знаючи жалю та пощади до будь-якого живого створіння. Так і носився, поки не почув постріл зі снайперської крупнокаліберної гвинтівки. На підсвідомому рівні я знав, що треба увернутися, але вовча натура не бажала до мене прислуховуватися. Я завив, розриваючи серця ворогів поруч, і в цю секунду величезна куля прошила мені спину, пробила один із неспинних насосів крові, а цим скористалися оточуючі мене штурмовики…

Вмирати від першого пострілу я не збирався, але виродки нашпигували мене свинцем так, що я замертво впав у закривавлену мокру глину. Декілька контрольних у голову… І очікувано нагрянула темрява…

***

Чотири роки потому…

Земля. 47 рік Другого циклу. Багаторічна Війна за копалини у центрі Європи закінчилася умовним перемир’ям з попереднім поділом ресурсів між Азіатським корпоративним союзом та Єдиною технократією Нобеля.

Світ перебуває у занепаді моральних та культурних норм, перевагу віддають науці та її здобуткам, навіть якщо ті порушують релігійні чи етичні принципи. Особлива увага звертається на ЄТ Нобеля, що у біоінженерії зробила неймовірний прогрес, створивши “перевертнів”.

Після Війни за копалини однією з умов перемир’я було повне припинення досліджень з біоінженерії, що безпосередньо впливали на людське тіло. Вимогою від АКС стало і те, щоб заборонити перевертням військову службу, будь-яку політичну та соціальну діяльність.

Багатотисячна армія людей з надприродними здібностями, дарованими наукою, була вимушена розсипатися по світові, щоб не потрапити під гніт репресії від сторони умовних переможців. Щоб не потрапити у спеціальні табори, лабораторії чи інші заклади з обмеженою свободою, всі перевертні прийняли рішення розбігтися та переховуватися за межами ЄТ Нобеля та АКС.

Так світ неофіційно оголосив полювання…

Якщо я скажу, що був розчарований висновками війни, якій я віддав у буквальному сенсі своє життя, то виявиться – я просто промовчав. Так чи інакше, але я вижив, не дивлячись на майже регулярні поранення, що ніяк не суміщалися з життям. Я виживав, вбивав, рвав, але все задля того, щоб побиті виродки визнали нас поза законом…

Якісь державні програми, звісно, проводили по “очищенню”, але вільний вовк, що посмакував кров’ю, вже ніколи не захоче знову стати звичайною людиною. До того ж… Я пам’ятаю, що мені довелося пережити, щоб стати звіром. Неприємно уявити, що роблять для реверсу.

Мій день був надзвичайно простим, але надто важким для людей. Фізично – я вовк, мені легко працювати на складі та таскати будь-що і будь-куди. Фактично у душі – я маю людський хребет, а тому відчуваю неймовірну тугу по життю до поразки, до війни, до трансформації. Я сумую по тим часам, коли просто виходив у світ, що мріє про космос. Я ненавиджу часи, коли виходиш на вулицю з мріями не здохнути…

Отже, я ветеран кровопролитної війни за останні крихти ресурсів на планеті, я перевертень, що намагається жити життям звичайного бродяги, адже ми всі під прицілом. Зовнішня розвідка та спеціальні служби АКС і Нобеля все ще розшукують мене і мені подібних. Чому я не повернусь? Бо більшість з перевертнів визнали військовими злочинцями… Звісно, якщо ти монстр, що напився крові, то не завжди будеш розуміти, де ворог, а де друг.

До самого вечора я з бригадою працював на складі, розвозив на боті контейнери, що мчаться до нас з порту. Навколо ціла купа дронів та іншого штучного лайна, але завдяки Всесвітньому законові “Про захист трудової діяльності профільних працівників” у людей є шанси працювати всюди та у будь-якій сфері.

Коли зміна завершувалася, я, як і всі, відправлявся у переодягальню, але коли всі йшли у душ, я просто йшов собі зі складу, адже їм необов’язково бачити моє тіло, де по слідам багаторазових операцій можна розрізнити у мені перевертня. Втомлений морально видирався мій внутрішній вовк з темних складських нетрів подивитися на місто за межами лабіринтів робочих.

Через мить я опинявся у метрополітені, де вагонетки з сотнями пасажирів неслися посеред міста високо над рівнем землі, де міріади модульних будинків обліпили височенні вежі-титани, списи котрих торкалися космічного середовища. Всюди, абсолютно всюди мерехтіли нескінченні голограми, а будівлі переливалися у кольоровому просторі неонових ліхтарів. Аеромобілі, дрібні кораблі та дрони володарювали небом, поки у багатолюдних нетрях ніде і зайвій нозі ступити.

Притискаючись до натовпу, я вистоював свій маршрут, вглядаючись у вікна вагону, намагаючись зрозуміти, як жити далі та чого очікувати від календарної в’язниці завтра…

Зупинка моя значилася у місці, що було ще більш людним за нетрі. Ринок. Звісно, зупинка так не називалася. “Артодоксальна платформа”, але ж насправді я перебував зараз у найщільнішому середовищі, заповненому немічними та хворими. Безобразні тіла з різноманітними імплантами для необхідності жити (не покращення життя) перебльовувалися з місця на місце, шукаючи точку, де купити кращу їжу, ліки, дешеві запасні частини, знайти роботу. Але це тільки половина. У вечірньому сяйві рожевого неону інша половина намагається просто вижити.

Зараз у мене є важлива місія… Відшукати десь необхідні компоненти для вечері з Лілі. Зазвичай, як і сьогодні, я приходжу у сховок раніше, а тому обираю собі шлях через продуктові ряди та йду додому собі готувати, але цей світ… Цей світ не пропускає все просто так крізь себе. За кожну хвилину існування треба платити відповідну ціну. Неважливо кому і чим, але жертва має бути принесена м’ясорубці.

Я щойно придбав товари, направився до підземного переходу під трансіндустріальною розв’язкою. Тут завжди людно, багато фрагментів модульного лайна, що повідпадало від інших будинків на вежах. У Дірі жили ті, кому життя взагалі не сподобалося, та й вони не змогли адаптуватися.

Цілі родини, сотні людей переховувалися від денного світла у тінях людської цивілізації… Чоловіки, жінки, їхні діти… Дітей мені неймовірно шкода було. Ледь не завжди я приходив у Діру з невеличким пакунком для малечі, що кожного вечора чекає на мене. І сьогодні я теж їм віддав підношення. Цим підростаючим зразкам людини скоро доведеться стати на кримінальний шлях та зрозуміти, що краще вбити когось, аніж хтось вб’є тебе.

Сотню метрів йшов я позв мурашник, як вже на самому виході зіштовхнувся з рекетирами з якоїсь місцевої дрібної банди, що збиває сміття з немічних у нетрях. До них я не ліз і лізти не збирався. Вони тут покрутяться та підуть собі далі. Такий тут життєвий цикл. Але ці виродки вирішили і до мене дорватися…

- Гей, мудаку, - встав один з цих імплантованих панків переді мною. Блідий, високий, худий. Весь в татуюваннях ритуальних. – Ти якого тут хріна повзеш?! Відкривай сумку! Віддавай нам все, якщо хочеш на ногах звідси піти!

- Тобі цього не потрібно робити, - видихнувши відповів я спокійно, дивлячись у його темно-зелені лінзи замість очей. В моїх чорних виродок точно побачив щось таке, чого треба стерегтися.

- Ладно, - плюнув він мені під ноги та відійшов, відчуваючи мого внутрішнього звіра.

Мені на секунду здалося, що конфлікту вдалося минути, але хтось з його товаришів почав пред’являти претензії панкові, що він слабак та слабаком помре. І після цих слів майже на самому верху сходин в мрійливі промені заходу сонця ввірвалися четверо вилупків, щоб не пустити мене на поверхню.

- Мій друг тобі неясно сказав, падло? – ревів один із биків. – Сумку на підлогу та шуруй собі! Бо, бляха, зараз відхватиш.

- Мужики, - підняв я руки, - я вам цього не раджу робити. У нетрях тисяча людей, до кого ви можете дорватися, але до мене краще не лізьте…

Бугай вчепився кремезною імплантованою рукою у мою чорну кофту. Хоч я і був у людській формі, але я все рівно був в десятки разів сильніший навіть імплантованих імбецилів. Двома рухами я перевів його шматок заліза у таке положення, щоб бичара опустився обличчям на підлогу. Руку я йому смикнув так, що найближчим часом без втручання хірургів вона не буде функціонувати.

- Мочи його! – ледь не в один голос заричали решта.

Банди було небагато… Четверо з биком, котрий стогнав на сходах. Але щойно зав’язалася бійка, то до них ще четверо прибігло… Потім ще… І знаєте, як воно буває, коли спадщина дає про себе знати не у самий надійний момент… Під час війни, під самий її кінець вже до того дійшли мутації та модернізації зграї, що мені вже не потрібна була сироватка, щоб обернутися у звіра…

Трансформація пройшла так швидко, що майже ніхто із биків навіть не збагнув, що відбулося. І тут понеслася… Кігті у животи… Кишки на підлогу. Ікла у шию… Відірвав голову… Лапою вдарив іншого… Відлетів у стіну, лишившись на ній плямою кривавою… Минуло секунд десять, а від банди нікого не лишилося… Дванадцять трупів різних розкидало звіриною натурою по сходам з Діри…

Але тут заграла ще одна фаза кривавої симфонії… З часом, коли довго не перетворюєшся на вовка, то ризик вступити у сліпу лють надто великий навіть на початку будь-якої бійки… І я впав у навіженість, кидаючись на перехожих… На всіх… Всі, хто потрапляв мені під лапу, гинули, стаючи жертвою нескінченного полювання. Потім я завдячив вовкові, що назад у Діру не повернувся…

Постраждало дуже багато людей, включаючи поліцейських… В якусь мить мені пощастило, що людська іскра проповзла у голові та я зміг вичухатися з люті посеред вулиці з купою трупів. Боги… Що ж я накоїв?

Я завмер посеред нетрів, де у модульних будиночках поховалися бідняки. Наді мною горіла світло-зеленим голограмна реклама якоїсь космічної програми. Десь вила сирена поліцейська. Треба мчати звідси… Я чую далеко шум води. Там є можливість сховатися. Пересидіти.

Масивні лапи вмить перенесли мене з нетрів подалі від побоїща, поки до знищеного патруля не прибуло підкріплення. Мене зараз не вабили смак крові у роті, органи, розкидані по нетрям. Ні. Мене скував страх, жахіття марилися мені перед очима. Це може бути ефект від будь чого, але я зараз був переконаний, що просто самотньому вовку, котрого загнали у кут, зрозуміло одне: час відступати, бо твоєї зграї поруч немає.

Вирвавшись нарешті з нетрів, де кожен і всі мене бачили, а особливо тисячі камер стеження, дронів поліцейських, я побіг по закинутому та забутому індустріальному кварталу, що підлягає знесенню вже якийсь час. Неподалік шуршала річка, котра вибивала собі дорогу з-під землі піщаної. У ній я ніде не врятуюся…

Але тут я помітив величезну бетонну трубу, що уходить кудись під землю поруч з рікою. Саме там я відчув порятунок; я знав, що темні підземні води криють у себе таємниці, серед яких і я сховаюся. Тепер я зможу відірватися від усіх. Хоч за мною і немає безпосередньої погоні, але все ж таки мене ведуть та на мене вже полюють.

Якого, бляха, дідька це відбулося саме сьогодні та саме зараз?! Ми тільки переїхали, тільки налаштувалися, тільки почали нове життя… Ще слід від останнього інциденту не охолонув. Це тільки підживить таємних агентів нас пошукати…

У темний тунель я ввірвався, прислуховуючись до вию сирен за спиною. Монстр… Монстр… Колись я пишався тим, який я монстр та що можу витворювати… Але зараз подібний фізичний стан нарік мене на вічні муки.

Темрява для людини, але для мене то комфортне укриття. Я нісся сотню метрів, а там і двісті. Той тунель ніколи не завершувався. Попереду нарешті труба пішла під кут та привела мене до розвилки затопленої. Зліва та праворуч було ще дві бетонні конструкції, що уходили на поверхню, а попереду фрагмент підземної річки знову показав себе. Затоплені три тунелі, що йшли під воду, завмерли переді мною та моїм вибором.

Я можу завдяки своїй фізіології затримати дихання не менше ніж на десять хвилин, і це має мені допомогти в одному із тунелів відшукати укриття.

Крижана від дійсності та своєї злоби до людей вода пустила мене у темряву. Я пірнув та поплив так швидко як тільки міг. Тунелі затопило вже дуже давно, бо вони поросли щільним шаром грибку, водорості намагалися завиватися у мене на лапах, але такому масивному організму як моєму з легкістю вдалося все потягнути за собою. Нарешті я виплив у якомусь тихому та безлюдному куточку. Це місце давно покинуте…

Лілі мене знайде через якийсь час. Або ж вийде на зв’язок ментально. Тоді я її попереджу, що нам час рухатися далі. І знову через мене… Місяць тому я вже вляпався у подібну ситуацію в одному із барів неподалік нашого старого укриття… От же я падло.

Зараз трансформація відбулася по моїй волі, від чого я знову став людиною. Людиною без одягу та продуктів на вечерю, але з повним лайном, що сам собі висрав та розтер по тілу! Чудово… Просто чудово. Ти молодець, Кеслере. Просто молодець. Скільки, бляха, можна? Всюди ти приносиш тільки якесь лайно…

І от так я просидів, мабуть, ще години дві. Сидів і копався у собі, поки не почув знайомий голос десь у голові:

- Ти під водою? – говорила мені Лілія.

- Так, - посилав я їй ментальний голос. – Лівий тунель. Недалеко пливти.

Близько хвилини я чекав, поки кохана випливе на моїй стороні. Вона залишилася у людському тілі, а одяг її весь промок. Лілія підійшла до мене швидким кроком та міцно обійняла. Потім вона тричі мене поцілувала у губи. Подивилася у мої чорні очі сріблястими своїми.

- Ти як? – запитала вона у мене, тримаючись долонями за мої щоки.

- Нормально, - опустив я погляд, котрий притискало тягарем провини. – Знову нашумів… Я, бляха, якийсь невезучий.

- Нашумів, то ти слабо сказав, Кесе, - видихнула Лілі. – Ти дюжину людей порубав біля Діри, а потім ще дюжину порубав у нетрях неподалік. До них ще варто додати трьох поліцейських. Андроїда та декілька дронів. Настільки пошумів, - спокійно говорила вона, без нотки злоби, - що всі новини гудуть про перевертня з Нобеля прямо у центрі ПАСу. Я вже зібрала речі. Ходімо додому. Тут небезпечно.

- Я знаю, що тут небезпечно. А вдома безпечніше? – хвилюючись, питав я. – Можливо, варто речі лишити та піти…

- По-перше, куди ти зібрався без одягу йти? – насупила брова Лілі. – По-друге, у нас дуже багато важливих речей у тому числі і антидот, який ти з собою не взяв.

- Я його не “не взяв”. Просто коли все почалося, то я вже не думав про нього. Але ти все рівно права… То я буркнув, бо відчуваю тягар провини. Мені просто соромно перед тобою. Тому хотів запропонувати такий варіант дій, де ми менше нариваємося на небезпеку…

- Ходімо, Кесе, - кивнула Лілі головою у сторону води. – Я з собою взяла твій одяг. На тій стороні.

- Добре. Ходімо.

На тій стороні і дійсно лежала сумка з речами запасними. Собі Лілія не взяла, бо не знала, що їй доведеться мене шукати під водою. Тепер ми вдвох скористалися тунелем, котрий вів нагору і вліво, після чого ледь не через мить опинилися на поверхні посеред індустріальних руїн поруч з дикою річкою. Десь на фоні шуму хвиль гудів автоматичний руйнівник, котрий у буквальному сенсі нищив структури, забирав після них залишки та контейнерами з ресурсами лишав після себе для інших автоматичних машин, що їздили слідом за ним.

Взявши мене за руку, Лілі прибавила мені впевненості та спокою. Так разом ми направилися назад у нетрі. З капюшоном, натягнутому на голові, я приховував обличчя від усіх засобів спостереження. Та й маршрут у нас пролягав по околицям нетрів, через будівельні ліса, потім по дахам невисоких багатоповерхівок. Зрештою ми припхалися до нашого укриття, вхід у яке був як раз таки на даху однієї з дев’ятиповерхівок.

Та ми не дійшли до дверей, як я за двадцять метрів від них смикнув Лілі за руку… Ми перебуваємо на даху не одні. І це навіть не люди чи андроїди прийшли до нас у гості по гарячо-мокрих слідах. Кохана теж напряглася, виглядаючи разом зі мною поглядом ще одного перевертня. Чоловік стояв прямо за прибудовою, в якій у нас і знаходилося укриття. Темношкірий лисий незнайомець у чорному бойовому костюмі вийшов нам на зустріч, відчувши нас носом так само як і ми його.

- Доброго вечора, панове, - розпочав він спокійно, потягуючи слова повільно. – Не хвилюйтеся. У мене немає жодного агресивного наміру. Є тільки пропозиція спокійно обговорити дещо.

- Представся для початку, - відповів я, встаючи перед Лілі.

Але перевертню навпроти нас було не до фізичних сварок чи якихось інших дій. Він спокійно підійшов до краю будівлі та завмер над нетрями, спостерігаючи за живим потоком, котрий ніколи не заспокоїться.

- Батіст-Алан Попьєр, - назвав він своє ім’я. – Працюю на людей, котрим дуже потрібні послуги перевертів. Це не рядова банда з нетрів, але клан потужний, що має певну навіть політичну вагу у Таурусі. Я ніяк не відношуся до уряду, якщо ви про це поміркували.

- Ти для цього нас відшукав? – недовірливо поцікавився я.

- Повірте, якби хотів вам нашкодити, то навіть не вступав би у контакт, - відвернувшись від нетрів у наш бік, продовжував він говорити. – Просто б замінував вашу нірку та потім двох підірвав. А після цього прийшов би і знищив повністю тіла, бо ми з вами, родичі, маємо рідкісний регенераційний дар.

- Добре… - вийшла у мене за спини Лілі. – То, можливо, пройдемо у будинок? Там поговоримо?

- Ні, - похитав Батіст головою. – Чудова картина у мене за спиною. Я б ні на що не проміняв її. Скажіть мені, друзі, ви відчуваєте себе кращими за них? Ви ж не ставите себе в одне стійло з людьми?

- Ми точно відрізняємося від них, але все ще люди, - поділився я своєю думкою, наближаючись разом з Лілією до темношкірого перевертня.

- Не погоджуся з вами… Дивіться, яка у нас наступна ситуація: ми з вами нікому не потрібні у цілому світі. Взагалі. Навіть один одному ми часто вороги гірші за людей. Та є у мене роботодавець, котрому на небезпечні завдання потрібні наші з вами унікальні таланти. Це великі гроші. Це гарант безпеки. Разом зі мною у цій спільноті ви будете потрібні, будете членами родини.

- У нас же є час на міркування? – уточнила Лілія. – Просто не кожен зараз з доброї волі прийде до перевертня пропонувати йому роботу.

- Хм, - протягнув Батіст. – Сьогодні твій друг дуже пошумів на вулицях. Весь Таурус його розшукує. Тому я б не сказав, що я вас є багато часу. Не витрачайте його просто так. Або тікайте, або приєднуйтесь до нас. Ось, - він протягнув візитку якоїсь компанії по розробці дрібних безпілотних літальних засобів. – Наберете по номеру та попросите Батіста. Тільки не тягніть. – Він кивнув у сторону нетрів під ногами: - Блохи інколи такі надокучливі, що можуть і зжерти собаку.

Батіст розвернувся у сторону тисячі багатоповерхівок та зістрибнув з дев’ятого на сусідній будинок п’ятиповерховий. Звідти він вже спокійно собі покрокував до пожежної драбини. Лілія повернулася до мене, вираз обличчя у коханої був надто задумливим.

- Це не приведе до добра, - повідомила срібноока мені. – Але чомусь мені здається, що це точно шанс нам.

- Я чомусь теж так думаю… - промовляв я, наближаючись до краю будинку. – Блохи…

- Що?

- Кажу: “блохи”. Колись і ми так мислили. Можливо, вся проблема у тому, що перестали?

- Можливо, Кесе. Ходімо всередину. Я все ще мокра. До того ж – не треба світитися… Давай вже нарешті повечеряємо.