Вночі ми були живими цілями

Вночі ми були живими цілями,

А зранку життю по дитячому радіємо.

В темряві рахували вибухи і хвилини тиші,

Від тремтіння землі - обіймались міцніше.

Гучні вибухи знову забрали мій спокій,

Хоч і чую їх вже стільки років...

Дві стіни? Чи в укриття сховатись встигнути?

До цього вибору - ніяк не звикнути…

Ранок. Вціліли - похмурі, сумно-усміхнені.

При світлі – вже сміливі, але всередині змінені…

Хтось каже: «Військові багато нечисті збили –

Сьогодні скину донат на Збройні сили.»

А ти тихо радієш, що не твій дім в новинах

Та помічаєш дорослу серйозність в очах дитини

Вдихаєш дим від пожеж – і ти вже не ти.

Небо прости, але серце нестримно жадає помсти…

Чи можна звикнути до тривог щоночі?

Чи можна пробачити сльози дівочі?

Чи можна забути страх в очах немовляти?

Чи можна залишити все без відплати?