Купальське

Зелено в очах, мелено,

Кавою тхне до обрію.

Тиша вогнем прострелена

Карбує нашу історію...

Від блискавиць ниточки

Намистом тяжким тягнуться.

Іванові ясні квіточки

Сліпим у пітьмі маряться.

Лягає вінок в течію,

В обіймах води свічечка.

Сполохана диво-втечею

Виблискує темна річечка.

Нема ні часу, ні простору,

Повітря, як мед ліпиться.

Так моторошно – аж лоскотно,

Лиш вогники скрізь світяться.

Не спи, ранок вкусить золотом -

Нещадного сонця стрілами.

І ляже, як гріх, молотом...

То ж йди, попрощайся з крилами…