14

Прокинулася я рано. Маю бігти на роботу, щоб встигнути доробити те, що не встигла вчора. Сконцентрувалась на сусідній кімнаті і не відчула його. Влад ще не повернувся. Як тут можна не хвилюватися?

Дуже швидко зібралася і побігла в універ. Дорогою придумала, як я можу непомітно дізнатися, де блакитноокий проводить час вже декілька ночей поспіль. Але зроблю це після роботи.

Охоронець корпусу ще спав, коли я прийшла, тому довелося гучно постукати. Він, перелякано відчинив і ще довго вдивлявся, хто тут такий нахабний.

- Це я, пане Стефе, Лінда, лаборантка з кафедри…

- Згадав! - перебив мене Стеф, - А чого Ви так рано? Щось трапилось? - запустив мене всередину.

- Просто багато роботи. Не встигла вчора.

Він посміхнувся, мовляв, вперше бачить таких завзятих працівників і жартома сказав, що Патрику пощастило, що такі працюють саме у нього. Я отримала ключ, розписатися в журналі і пішла до лаборантської. Щоб не гаяти час, відразу сіла за друкарську машинку і почала друкувати той клятий протокол.

Відчинилися двері рівно о восьмій і в кабінет буквально залетіла Віола.

- Ще не прийшов? - замість “доброго ранку”, випалила дівчина.

- Хто? Повелитель протоколів і володар червоних чорнил?

- Хто? - зупинилася Віола і поглянула на мене. Побачивши мою посмішку почала сміятися, - Патрик вже тут?

- Ні, видихай, сьогодні ти прийшла перша. Він ще не заходив.

Тут двері почали відчинятися і Віола, як ошпарена, підлетіла до свого столу і всілася на стілець, зробивши вигляд, наче працює тут зі вчорашнього дня.

- Доброго ранку, дівчата! - промовив майже лагідно Патрик, зайшовши спокійно, без нервів і грюкання дверима.

- Доброго ранку, пане Ламар! - ми вдвох майже проспівали хором.

- Протокол готовий? - запитав, хитро посміхаючись.

Мабуть, очікував, що я знепритомнію, виправдовуючись, що потребую більше часу. Але я настільки добре опанувала друк, що мене тепер ніхто не зможе перевершити у цьому вмінні!

- Так, пане Ламар, готовий! - переможним тоном заявила я.

Віола поглянула на мене, на Патрика і потім перевела погляд на годинник. Восьма година дві хвилини. “Який протокол?” - було написано у дівчини на обличчі. Я просто підморгнула їй у відповідь.

- Через дві хвилини занесіть мені, - кинув і вийшов.

Я розказала Віолі, що була готова до цього і тому прийшла раніше сьогодні, щоб не дати йому привід зриватися на мені принаймні за це. Але Віола не одобрила це, мовляв, він звикне, що ти “живеш” на кафедрі і буде завалювати тебе роботою. Я намагалась їй довести, що на початку роботи я хочу зарекомендувати себе з гарного боку, проте вона і слухати цього не хотіла. Дві хвилини сплили дуже швидко. За суперечкою час не відчувається, тому я просто перервала її повчальну промову, взяла своє друковане “творіння” і пішла здавати його на перевірку.

Тихо і непомітно, як він любить, я зайшла, наче прозора примара, і поклала протокол на лівий край столу. Він одразу взяв, запросив сісти і почекати, поки він перевірить. Я мовчки сіла на стілець і почала розглядати його кабінет. Раптом відчула, як спиною пройшовся легкий холодок. Я знаю це відчуття. Це щось магічне, щось лихе. Різко розвернулася, чим привернула його увагу, і побачила на книжковій полиці велику, чорного кольору, книгу.

Раніше її не було, я точно знаю. Вона щойно з’явилася, бо ще вчора ця полиця була порожня. Патрик посміхнувся, побачивши мої рухи. А я зробила вигляд, що все нормально, просто почулося щось з коридору.

- То був Ваш наречений вчора? - запитав Патрик, продовжуючи читати мій документ.

- Перепрошую, що?

- Той хлопець, який приходив до Вас вчора, Ваш наречений?

- Ні. Тобто яка різниця?

- Зрозуміло.

Не знаю, що йому там зрозуміло, але вважаю це питання не зовсім тактовним. Проте я стрималась і не зробила зауваження. Хай спочатку затвердить мій протокол, а потім почну його дратувати своїм характером. Він дочитав і мовчки дав мені. Я, якщо чесно, не знаю, що робити в таких випадках, тому просто запитала:

- Вам сподобалось? - жартома запитала.

- Що?

- Маю на увазі, мій протокол затверджено чи треба доробити?

- Затверджено, пані Ліндо, - якось грайливо він це сказав і пустив бісика, наче загравав, та бабусине закляття, яке я накладаю щоранку, не пропустило його “бісика” й близько до мене.

- Тоді прошу поставити підпис там, внизу, де Ваше прізвище, - віддала йому назад.

Він оцінив мій непохитний самоконтроль, посміхнувся і розписався, віддаючи мені протокол. Я подякувала і зібралась виходити, але він затримав мене.

- Пані Ліндо, як Ви знаєте, з понеділка розпочинається навчання. Та я нагадую Вам, що буду відсутній кілька днів. Тому не забувайте про моє прохання. Я ж можу на Вас розраховувати?

- Якщо Ви про квіти, то не хвилюйтеся, я слідкуватиму за ними.

Він підвівся, підійшов до мене, взяв за лікоть і повів у приймальню, щоб показати яку квітку чим поливати і як готувати розчин для рослин. Краще б він так людьми переймався, а не рослинами. Він показував мені зілля для квітів, просив занотувати рецепт і чомусь дуже близько підходив до мене. При нагоді брав за талію, але легенько, ненароком, заправляв локон волосся за вухо. Проходив біля мене впритул, торкаючись.

Робив він це майже непомітно, наче випадково. Мені це не подобалось. Адже він набагато старший і у нього є дама. Він що, всіх своїх співробітниць зваблює? Я робила вигляд, що не помічаю таку його “особливу” поведінку і уважно занотовувала все, що він казав про ті рослини. Ще й ставила питання. Здається, я його здивувала відсутністю реакції на його, так звану, увагу. У нього в очах я побачила азарт, він, можливо, подумав, що це така моя гра і прийняв умови. Побачимо, що з цього вийде.

У мене вже є чоловік, який цікавить мене. І я впевнена, що я йому також потрібна. Але оце все, що щойно відбулося, почало непокоїти мене. Що це за поведінка? Це не гарно і, взагалі, не педагогічно з його боку! Добре, я вже не дитина, але ж я - студентка його кафедри. Що ж, я також приймаю його гру і побачимо хто переможе!

Зайшовши до лаборантської, я побачила, що у нас гості. Декілька жінок-викладачок стояли і гомоніли з Віолою. Я тихенько зайшла, взяла загальну теку для протоколів і почала прикриплювати туди свій. Віола побачила це і зупинила мене, сказала, що на новий навчальний рік маю завести нову теку, але обов’язково жовтого кольору. А взяти я її маю у завідувача.

Я мовчки пішла знову до нього. Постукала, перепросила і, з його дозволу, зайшла. Пояснила, що мені від нього треба і він показав на шафу і сказав, що там я знайду те, що мені треба. І дійсно, крізь різнокольорових я знайшла жовту, подякувала і пішла на вихід.

- То, все ж, скажіть, то був Ваш наречений? - дивним тоном він це сказав, чи я вже накручую себе, не знаю.

- Вибачте, пане Ламар, але Вам не здається, що моє особисте життя не має нікого турбувати? - різкувато я відповіла і схаменулася, на мить забула про “ігри”, але ж його питання було явно не зовсім тактовним.

- Вибачте, якщо образив Вас. Та нічого страшного не станеться, якщо Ви відповісте мені на це питання. Правда? - знову його ті бісики.

- Добре, відповім, якщо Вас це так сильно турбує. Ні, не наречений, а просто мій хороший друг. Однокурсник.

У відповідь він просто посміхнувся і знову занурився у свої папери. Я зайшла до лаборантської, а дівчата стояли і дивились на мене. Всі. Просто стояли і дивились, наче чекали на моє повернення.

- Чого це ти так довго, Ліндо? Що, шукала жовту теку? - першою заговорила Доріс і вона не жартувала.

- Так, не могла знайти, а пан Ламар допомагав мені у пошуках. Тебе щось бентежить? - я подивилась на неї, як тигриця, яка готова атакувати.

- Ти чого? - тихенько спитала мене Віола, коли я сіла на своє місце.

- Дівчата, ви жарти розумієте? Чи тут не заведено шуткувати?

Всі посміхнулись, окрім Доріс. Вона явно ревнує. Це так видно. Хоч би посоромилась. Бачу, мені тут буде цікаво попрацювати і отримати безцінний досвід спілкування з ревнивими жінками.

Коли всі, нарешті, повиходили, я видихнула. Ці жінки трохи не з’їли мене, хоча й жартували поміж ділом. Віола, яка також вже втомилась від того натовпу, сіла за свої папери і почала працювати.

Я згадала, що Патрик і досі не віддав мені книгу зі своїм автографом. Але сьогодні у мене не було бажання більше з ним спілкуватися, тому вирішила нагадати йому тоді, коли він повернеться з відрядження. І ще я згадала, що у тій шафі, де я знайшла ту книгу, необхідно навести порядок.

Я почала своє велике прибирання. Дістала звідти все, витерла пил і поволі, розглядаючи папери, складала їх по порядку. Натрапила на фотоальбом, в якому було декілька фотографій кафедри. Я сіла за стіл і розглядала його. Знайшла тих викладачів, яких вже знала особисто. Але виглядали вони трохи інакше. Я розумію, що ці фотографії минулих років, але різниця дуже велика.

Мене кілька днів хвилювало одне питання стосовно Джулії і я відволікла колегу, показуючи фотографію.

Мене цікавило, чому Джулія так одягається і поводить себе так, наче вона не викладачка, а повія. А на цьому фото вона виглядає, наче зовсім інша людина. Одяг у неї строгий, макіяжу немає, волосся заплетене.

- Це ж Джулія? - показала пальцем на неї.

- Так, це вона.

- Чому вона зараз інакша? Що змінило її?

- Вона була такою, як тут, на фото, до появи Патрика. Коли він став завідувачем, вона дуже часто заходила до нього. Він викликав її, постійно давав купу завдань. А потім, одного дня, вона просто явилася на роботу така… яскрава. Всі запитували її, що трапилося, але вона не розуміла, чого всіх так цікавить її вигляд. Таке враження склалося, що вона сама не помітила, як змінилася.

- Це дуже дивно, ти не вважаєш?

- Я вже звикла до неї, наче вона завжди була такою…

Тепер у мене додалося ще більше питань. По-перше, Алекс, яка панічно боїться дотиків, Джулія, яка зі стриманої дівчини, яка тримала дрес код, стала виглядати, як розпусниця. Добре, сподіваюсь, розберуся з цим. А, ще й ця Доріс, яка дуже болісно сприймає мої, суто професійні, відносини з завідувачем кафедри. І всі інші жінки, які також ревнують, але намагаються це приховувати. Мої сили дозволяють мені відчувати те, що інші старанно приховують, але я маю застосовувати ці сили непомітно для інших. Для початку я маю дізнатися, хто які сили має.

Почала розпитувати Віолу про кожного, хто працює на кафедрі, мовляв, маю знати, щоб обрати собі наукового керівника. Віола із задоволенням почала розказувати, адже ніхто і не приховує свої здібності. Для мене це було дивно, я ж приховую свої сили все життя.

Розмовляючи з колегою, я почала усвідомлювати, що приховувати сили й умыння не має сенсу. Немає нічого поганого у тому, що я - темна і сильна. Чомусь тримати у таємниці свої сили мене просили батьки. Для них було важливо, щоб ніхто не знав, на що я здатна. Більше того, ніхто не мав знати про мою прабабусю, яка зробила щось дуже погане колись давно. Батьки не розказували, що саме вона зробила, але батько змінив прізвище та приховує своє рідство з могутньою родичкою дотепер. Я не впевнена, що хочу знати всі секрети родини, але відтепер сама прийматиму рішення щодо застосування своїх сил.

Розмова з Віолою навела мене на думку, що, я оберу іншого наукового керівника. Я записала кілька прізвищ. Протягом наступних двох тижнів познайомлюсь ближче та оберу. Але Віола попередила, що Патрик може зрозуміти це неправильно і, можливо, буде заважати і на захисті “відіграється”. Та я вже знаю, як себе поводити, щоб не нашкодити ані собі, ані тому викладачу, якого оберу. А ще я впевнилась, що Віолі я можу довіряти. Я прочитала її і виявила, що вона нічого не приховує і, що найважливіше, не підпала під чари Патрика. Вона йому чомусь не цікава, тому він і не причаровує її.

Нашу бесіду перервала Джулія, яка забігла до нас зі своїм записником і направилася одразу до Віоли.

- Мені необхідно перевірити розклад. Я, мабуть, щось наплутала, допоможи.

Вони почали перевіряти, щось голосно обговорювати, як у лаборантську зайшов Патрик і звернувся до мене:

- Пані Ліндо, Ви можете бути вільні. У понеділок починається навчання, тому Вам треба відпочити. Гарних вихідних.

Приголомшив мене і вийшов, навіть не дочекався моєї подяки у відповідь. Дівчата відволіклись від розкладу і поглянули на мене великими від здивування очима. Приголомшив він не тільки мене.

- А що це за привілеї такі? - не втрималася Джулія, - Він ніколи нікого не відпускав раніше.

- Не знаю, що сталося і не заперечуватиму. Просто піду додому, - відповіла я.

- Давай, до понеділка! - пораділа за мене Віола.

А Джулія нервово провела мене поглядом і просто кивнула головою на моє “Бувайте, дівчата”.

Вийшла з універу і направилася до своєї улюбленої крамниці. Маю дещо купити для ритуалу, який запланувала ще вранці. У мене достатньо часу, щоб добре підготуватися. Купила трави і свічки. Та й про продукти на вечерю не забула. Але мені потрібна якась річ, яку блакитноокий буде носити при собі весь час. Вирішила віднести сумку до гуртожитку, а потім піду купувати цю річ. Дорогою подумаю, що це може бути.

Зайшовши до кімнати, я підключила чари, щоб відчути, чи Влад вдома. Так, все добре, він спить, живий і здоровий.

Заспокоївшись, що з ним все гаразд, я пішла у місто на пошуки подарунка, який планую зачаклувати. Але що це має бути, я так і не придумала. Це повинно бути малим за розміром, щоб він завжди брав це з собою. Зробити подарунок дівчині набагато простіше. Це може бути прикраса, косметика. Цього точно хлопцю не подаруєш. Нічого не придумавши, зайшла в магазин сувенірів і почала роздивлятися.

Через півгодини моїх пошуків до мене підійшов продавець. Літній чоловік з добрими очима, як у батька.

- Чи можу я Вам допомогти? Скажіть, чого бажаєте і я підберу Вам те, що потрібно, - з приємною посмішкою сказав чоловік.

- Я шукаю подарунок хлопцю, який мені дуже дорогий. Ми знайомі не так давно, тому не знаю, що йому може сподобатись.

- Якщо ви з ним плануєте бути разом, можу запропонувати це, - він підняв руку долонею вверх і матеріалізував браслет.

Я взяла його в руки, щоб роздивитися. Металевий, срібного кольору, який підходить на любий розмір. Його можна збільшити, або зменшити. Та й не дуже широкий і не важкий, тому не заважатиме.

- Гарний. Але було б чудово, якби там було щось написано. Наприклад, якесь побажання тощо.

- Без проблем! - чоловік провів над браслетом рукою, той засвітився на мить у моїх руках, - Коли Ви подаруєте цю річ, на ній з’явиться напис Вашого побажання тій людині, якій Ви його подаруєте.

- Який буде напис? - схвильовано запитала я.

- Не знаю. Це знає тільки Ваше серце, - хитро поглянув на мене чоловік, посміхнувся і зник.

- Дякую, - прошепотіла я і пішла на касу.

Розрахувалась і передала подяку продавцю, який мені допоміг з вибором. Касир посміхнувся і сказав, що цей чарівник не продавець і не консультант. Він з’являється дуже рідко у крамниці і допомагає особливим гостям. На моє питання, у чому ж моя особливість, касир відповів, що це знає тільки той чарівник.

Так дивно відчувати себе особливою, навіть якщо це просто вигадка молодого касира, який, можливо, намагається догодити покупцям. Байдуже. У піднесеному настрої я повернулася до своєї кімнати і почала готуватися до свого ритуалу. Змішала всі трави, запалила свічку і, прочитавши закляття пошуку, підпалила трави від свічки. Дістала з коробочки браслет, піднесла так, щоб дим огорнув його. Але цього не відбулося. Дим просто уникав браслет і, як тільки я підносила браслет ближче, вогонь одразу згасав.

Дивно. Мої сили ніколи не підводили мене. Що я зробила не так? Ритуал не повторюватиму, цього робити кілька разів поспіль не можна, результат може бути зовсім не такий, який мені треба. Пішла відчинити балкон, щоб запах спаленої трави скоріше вивітрився. Вийшла на балкон, щоб подихати і подумати, що я зробила і де схибила з цим закляттям.

- Ліндо! Ти вдома? - сонним голосом прошепотів блакитноокий із сусіднього балкону, - Можна зайти?

- Так, звичайно! - побігла відчиняти двері і заховала коробочку з подарунком собі в кишеню. А тарілочку із попелом віднесла на кухню і висипала в смітник, щоб не було зайвих питань.

Влад зайшов, чмокнув мене в щічку і запитав, чому я не на роботі. Я коротко розповіла, що суворий керівник оцінив те, що я на роботі була раніше за всіх, виконала свою роботу вчасно і тому він дав мені час відпочити та підготуватися до навчання. Розмовляючи, ми почали готувати вечерю разом. Дивним було те, що ми не домовлялись, що саме будемо готувати, а просто, не заважаючи одне одному, робили свою справу. Коли все було готово, накрили на стіл, Влад поставив свічку, яка залишилась від мого невдалого закляття і запалив її.

- У мене є для тебе подаруночок, - сказав він і дістав з кишені коробочку, яка була дуже схожа на мою.

У моїй кишені моя коробочка нагадала про себе легким теплом і я зрозуміла, чому моя магія не спрацювала. Цей подарунок уже зачарований, тому мій ритуал і не вдався. Я подумала, що подарунок хоче бути врученим зараз, тому і нагадує про себе. Я також дістала коробочку і протягла її Владу.

- У мене також для тебе невеличкий сюрприз, - посміхнувшись, сказала я.

Щойно ми обмінялися подарунками, як у коробочках щось засяяло одночасно. Нам обом стало цікаво, ми відкрили коробочки і, побачивши, що в них однакові браслети, подивилися одне на одного. Мовчки взяли браслетики і перед тим, як надіти на руку, вони знову засвітилися, викарбовуючи напис на внутрішньому боці прикраси.

“Навіки разом” - написав мій браслет. Я посміхнулася і поглянула на блакитноокого, який також посміхнувся, прочитавши напис на своєму браслеті.

“Що у тебе?” - в один голос запитали ми. “Навіки разом” - відповіли також разом.

- Можна я надіну браслет тобі на руку? - запитав Влад.

- А я тобі…

Ми підійшли впритул і, обмінявшись прикрасами, наділи їх одне одному на руку. Браслет одразу прийняв розмір зап’ястку як на моїй руці, так і на руці Влада. Він мовчки обійняв мене і притиснув до себе так, наче боявся втратити.

- Тепер я навіки твоя, - прошепотіла тихенько, наче тільки для себе і обійняла його у відповідь.

Блакитноокий зробив вигляд, що не почув моїх слів, просто поглянув мені в очі і пристрасно поцілував.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.