9

Наступною прочитала свою студентську справу і мені стало легше. Вони не виявили у мене ніяких “особливих” здібностей. Потішили особливі відмітки щодо мене: “Схильна до написання наукових статей, обізнана у зіллєварінні та має лікувальні здібності. Рівень бойових мистецтв: 7 із 10. Магічна приналежність: світла. Рівень сили магічного резерву: 6 із 10”.

Чудово! Саме те, що я показала. А сховала я те, що завжди приховую: ментальний вплив, телекинез, читання думок, метання вогнем та, найголовніше, що я - темна. Показати татову світлу магію замість своєї темної було не складно.

А от блакитноокого просканували добре. Він відкрив усі свої здібності.

Я зібрала всі справи і підвелася, щоб занести їх завідувачу, але Віола зупинила мене:

- Ти до нього?

- Так, а чому питаєш?

- Всі особові справи треба рокласти в алфавітному порядку. Це його вимога.

- Ой, зовсім забула! Він же сказав, щоб я навчилася у тебе, як “правильно” подавати йому документи. Дякую!

Я поскладала теки в алфавітному порядку і занесла у кабінет Патрика. Він не звернув на мене уваги, а я тихо поклала так, як сказала Віола, а саме на лівий край столу і так само тихенько вийшла з кабінету.

Повернувшись до лаборантської, я продовжила вивчати протоколи кафедри і вирішила, що робити такі документи я зможу. Це не має бути складно, хоча Віола говорила, що дівчина, яка працювала до мене дуже довго навчалася це робити і Патрик її постійно лаяв, та вона переписувала свою роботу по декілька разів. Сподіваюсь, у мене таких проблем не буде.

Думала, що до кінця робочого дня вже нічого не відбуватиметься. Та тільки ця думка промайнула, як відчинилися двері лаборантської і увійшов Ламар та направився прямісінько до мене. Я відклала теку з документами, які вивчала і повернулася до нього.

- Пані Ліндо! У мене для Вас невеличкий подарунок на честь Вашого першого дня роботи, - сказав і протягнув блокнот-щоденник, - Якщо Ваша ласка, прийміть це і використовуйте для роботи, або для особистих справ.

- Дякую, пане Ламар, буде для роботи, - сказала і прийняла подарунок.

Так приємно стало. Він, все ж, не тиран там якійсь. Може він чуйний, просто відразу показав свою нехорошу сторону, щоб я його поважала. Чи боялася. Не знаю. Він справді трохи дивний.

- А якщо для роботи, тоді відкривайте і записуйте те, що я вам скажу, - поважно сказав Патрик.

Я взяла перо і приготувалася записувати. А він почав диктувати питання порядку денного на найближче засідання кафедри, яке відбудеться вже післязавтра. Я ледь встигала за ним писати, проте сконцентрувалась і підключила темну силу, щоб впоратись. Відчуваю, що використовуватиму свою силу частіше, ніж на те розраховувала. Писала я довго. А він все диктував і диктував. За час моєї писанини заходили викладачі, я бачила їх за його спиною, але привітатися і познайомитися не мала жодного шансу. Вони просто дізналися, що з’явилася нова лаборантка на кафедрі і заходили привітатися, але побачивши те, що відбувається, непомітно виходили з кабінету.

Він закінчив з диктуванням і додав, що я маю це надрукувати до кінця дня і передати всім викладачам по примірнику з указанням дати й часу проведення засідання. І пішов собі. Я видихнула і поглянула на Віолу. Мій вираз обличчя їй був зрозумілий.

- Скільки начитав тобі питань? - з посмішкою запитала Віола.

- П’ятнадцять! - з жахом відповіла я.

Вивчаючи протоколи засідань я бачила, що вони оформлюються за планом питань, які вказані у порядку денному і логічно припустити, що засідання ведеться за цими питаннями, а секретар, тобто я, маю занотовувати це все і потім складати протокол. Проте жоден з переглянутих мною протоколів не мав аж стільки питань. В середньому п’ять - сім. А тут цілих п’ятнадцять!

- Враження таке, що він навмисно придумав всі ці питання, щоб перевірити мене на професійну придатність. Але ж я новенька! - скрикнула я і поглянула на Віолу так, ніби благаю себе вбити.

- Ти маєш рацію. Він полюбляє таким чином познущатися з новеньких. Але раніше він робив засідання не більше, ніж на десять питань. Це ж йому це все розказувати викладачам, а тобі занотовувати і занотовувати. Години на три розтягнеться засідання. А скільки часу займе написання протоколу - не можу й уявити. Він прискіпливий до кожного знаку і кожної букви. Вітаю, подруго! Ти попала!

- Щодо того, що йому вести засідання три години самотужки, ти помиляєшся! Дивись! - я показала їй щоденник, що там доповідатимуть майже всі викладачі.

- А, знаєш, я вперше бачу, щоб Патрик дарував комусь щось, - з грайливою усмішкою сказала Віола і хіхікнула, наче натякаючи, що Ламар залицяється до мене.

- Не вигадуй, він же, мабуть такого ж віку, як мій тато. Може трохи молодший! - обурилася я і подала Віолі свої записи.

Віола перечитала, посміхнулась і побажала мені успіху. Допомогти не могла, бо мала завдання і для себе. Ій треба скласти розклад занять на тиждень. Вже з понеділка студенти починають навчатися. Тож ми позакривали роти, щоб не базікати і не гаяти часу, та сіли працювати. Більше того, ми зачинили двері на замок, щоб нас не відволікали. Зараз канікули, отже ані студенти, ані викладачі не мали до нас термінових справ.

Я закінчила друкувати порядок денний і дала Віолі перевірити чи все я правильно зробила. Вона прочитала і “підбадьорила” мене, сказавши, що таких примірників має бути тринадцять.

- Але чому? Викладачів усього десять душ! - обурилася я.

- Так, правильно. Але один, окремий, для Патрика, один мені і один тобі.

- А мені навіщо? Я й так його вже напам’ять розповісти можу, а ще й друкуватиму їх для всіх.

- Так, але потім ти маєш додати свій примірник порядку денного до протоколу. Ти ж бачила, як робила твоя попередниця?

- Бачила… - буркнула я і продовжила друкувати, - А що з нею трапилося? Чому вона пішла? Патрик сильно запугав її?

- Насправді, ніхто не знає. Вона просто зникла перед початком канікул. Ми завершили всі справи за минулий рік і на наступний день вона просто не з’явилася на роботу. Я намагалася її відшукати, але Патрик умовив мене не втрачати час, що начебто вона його попередила, що звільеяється і дуже швидко поїхала. Сімейні обставини, здається...

Це трохи дивно. Дівчина, яка пропрацювала багато років, просто зникла, не попередивши колег. Добре, припустимо, вона не хотіла попереджати, а елементарна ввічливість? Просто попрощатися з колективом можна ж було? Подумаю про це пізніше, а зараз закінчу з цими папірцями.

За час друкування я настільки звикла до цієї древньої друкарської машинки, що останні п’ять надрукувала дуже швидко. Впоралась швидше, ніж планувала. Зібрала всі і пішла на кафедру, щоб роздати викладачам. І познайомитися заразом. Але на кафедрі вже нікого не було. Канікули, та ще й майже кінець робочого дня, тож всі і розійшлися. Я просто поклала кожному на стіл, а Патрику занесла до його кабінету. Його також не було, але кабінет був відчинений. Я поклала йому лист на стіл і вже збиралася виходити, але ті таємничі двері, наче магніт, притягували мене.

Я підійшла і торкнулася їх. Вони не відчинилися. Взагалі, вони були невидимі, просто, наче стіна, проте моє темне єство їх помітило. Я прислухалась, магічно посиливши слух, але нічого не почула. Відвернулася, почала виходити, та все ж залишилась і, знову скористалась своїми силами, щоб відчути, чи є там хтось живий. Те, що я відчула, приголомшило мене. Там були живі люди. Скільки точно, я не підрахувала, а просто вийшла з кабінету і, не пам’ятаю як, добрела до лаборантської.

- Що з тобою? Втомилася, Ліндо? - крізь вир моїх думок пролунав голос Віоли.

- Так… Тобто ні… Що ти сказала? - трохи розгублено подивилася на подругу, але швидко опанувала себе.

- Тебе зачаклував хтось поки ти розкладала листи на кафедрі? У нас тут заборонено практикувати, якщо це не стосується навчального плану! - іронічно промовила Віола.

- Ні, просто дивні відчуття у мене… - не закінчила свою думку я, тому що не впевнена, що можна говорити, а що ні.

Дивно все якось тут відбувається. Маю спочатку розібратися, хто тут справді чаклує і чому всім не можна практикувати? Мені не звикати приховувати свої сили, але чому не можна магічити в магічному універі?

- Так, ти просто втомилась. Зараз вже закінчуємо і йдемо додому, - сказала Віола і почала прибирати папери в шафу.

Я згадала про книги, які лежать в шафі. І спитала про них. Просто цікаво, чому автор їх ховає, якщо він їх написав? Я запитала Віолу, чому ці книги не продаються у книжкових лавках? Особисто для мене, його книги - це найкраще, що я читала. Виклад матеріалу настільки простий, що навчатися по ним дуже легко. А тут таке... Надрукував і сховав. Віола сказала, що він притримує їх для особливих студентів. Він сам вирішуватиме кому віддати ці книги. А інші - на продаж. Допоки ще жоден студент не отримав примірника і жодна книжкова лавка також.

Віола розписала план роботи на завтра і ми пішли додому. Дорогою вона розповіла мені цікаву історію про себе.

Вона навчалася на цій кафедрі. Того часу завідувачкою була жінка, яка мала неабиякі магічні сили і зв’язки. Але її статус ніяк не впливав на відношення до підлеглих. Вона з повагою відносилася як до професорсько-викладацького складу, так і до студентів. Віолу вона запросила працювати на кафедрі. Тобто, по закінченню магістратури, Віола почала працювати лаборантом і, за сумісництвом, асистентом кафедри. Вона почала викладати деякі предмети і завідувачка обіцяла дати їй, згодом, повну ставку викладача, а не асистента і запросила на аспірантуру навчатися безкоштовно.

Перспектива кар’єрного росту сподобалася Віолі і вона залюбки погодилася на таку пропозицію. Це якраз те, чого хочу і я. Мені з дитинства хотілося викладати. Саме тому я так зраділа, коли мене прийняли на роботу. Вдалий шанс розпочати кар'єру, паралельно з навчанням. Віола працювала справно, виконувала свої обов’язки старанно і їй вдалося завоювати прихильнисть колег і студентів. Студенти із задоволенням ходили на її лекції. Все було чудово.

А потім з’явився ВІН, Патрик Ламар, професор і чудовий викладач, влаштувався на роботу, почав викладати прикладну магію і бойові мистецтва. Проводив практичні заняття зі студентами і дуже швидко влився в колектив. Тоді ВІН був іншим, не таким, як зараз, а дуже чуйним і розуміючим. Ніколи не підвищував голос на студентів, а студенти відповідали йому повагою і прихильністю.

Попрацювавши семестр, він почав приділяти особливу увагу до пані Міленії, завідувачки кафедри. Не звертаючи увагу на вік, а вона була трохи старша за нього, у них зав’язалися романтичні стосунки. Не соромлячись, вони ходили, тримаючись за руки, разом ходили на роботу і з роботи. Він чекав її до кінця занять, а вона його. Потім почали разом жити. Всі думали, що буде весілля. Проте до весілля не дійшло. Стався нещасний випадок і вона, пані Міленія, померла.

Як потім пліткували, що вона померла у його обіймах, під час любовної ночі. Пізніше, взагалі, плітки стали розростатися і доходило до того, що його підозрювали у вбивстві. Проте доказів не було і він повернувся до роботи вже в якості завідувача. Начебто вона, Міленія, напередодні подала прохання про розгляд його кандидатури на цю посаду. Правда це чи ні, ніхто з викладачів не знає, проте всі говорять про теплу дружбу Патрика з ректором. Міг і домовитися. Але це просто припущення здивованих колег.

Життя Віоли змінилось кардинально, зі зміною керівництва. Про безкоштовну аспірантуру мова вже не йшла і, більше того, у неї забрали половину викладацьких годин. Тобто її ставку урізали в половину. Вона не могла нічого вдіяти, бо пані Міленія просто їй обіцяла, але документально статус Віоли переоформити не встигла.

Згодом з’явилася молода аспірантка, яку Патрик особисто готував на ту посаду, яку було обіцяно Міленією для Віоли. Дівчина була в розпачі. В один день її життя змінилось і вона нічого не могла вдіяти. І зараз не може. Патрик навіть помічати не хоче, ані її прохання, ані її старання.

Я слухала це все і не хотіла вірити. Я розумію, що дівчина ображена, але й Патрика можна зрозуміти. Він збирає коло себе команду фахівців, яких він вважає за потрібне. Особисті вподобання, або амбіції підлеглих, зазвичай, не враховуються. Керівник сам знає як, коли і кому довірити студентів. Це ж його репутація і рейтинг кафедри. А від рейтингу кафедри залежить престиж усього університету.

Віолі я свою думку не висловлювала, не хотіла ще більше її засмучувати. Але неприємний післясмак у мене залишився після розмови. Віола пішла на зупинку екіпажу, а я побігла до крамнички, яку надибала минулого разу. Купила фрукти, овочі і трохи м’яса для свого таємничого товариша. Приготую йому щось смачненьке.

Прийшла додому, відразу підключила свої магічні здібності і відчула, що кімната блакитноокого порожня. Цікаво, коли навчання почнеться, а почнеться воно вже на наступному тижні, він також буде пропадати цілими днями? Треба з ним побалакати по-дорослому. Те, що я надумала, читаючи його особову справу, мене непокоїть. Якщо я не помиляюсь, йому загрожує небезпека.

З цим думками я почала готувати вечерю. Такої втоми я не відчувала з часу написання диплому і підготовки до захисту. Але я не боюся труднощів. Ніколи не боялася. Мені, навіть, цікаво. Це ж новий досвід, нові знайомства та початок моєї кар’єри. Замріялася я настільки, що не відчула, як Влад повернуся додому. Він, не заходячи до себе, постукав у мої двері.

*Автору цікава Ваша думка, тому залишайте коментарі, це вплине на подальші події. Або просто натискайте "вподобайку", це означатиме, що Вам подобається. Ваша увага до твору мотивує автора на написання нових пригод.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.