1
— Заповніть заяву, — працівниця відділу кадрів міського метрополітену протягнула Давиду аркуш. — Також мені потрібен паспорт, ідентифікаційний код, шкільний диплом, трудова та медична книжки.
«Довідка з ЖЕК та аналіз сечі», — продовжив подумки студент, копирсаючись у рюкзаку.
Працівницю звали Анжела Владленівна. Вона неквапливо передивлялася документи, які дав їй Давид, потім також неквапливо робила ксерокопії.
У цей час Давид Загорський, студент третього курсу, майбутній психолог і теперішній шукач підробітку, заповнював заяву ручкою, що погано писала. Перед ним лежав затертий примірник, весь до пари кабінету: старі, ще радянські меблі, рипучий паркет, вкритий вицвілим лінолеумом, що загинався на краях. Кондиціонера не було, і ледь помітний вітерець, що проникав крізь відчинені вікна, не справлявся із липневою спекою. Біля столу торохтів і крутився з боку в бік вентилятор, розганяючи гаряче повітря.
— Ви ознайомилися з умовами роботи? — суворо запитала Анжела Владленівна, коли почалася співбесіда. — Виключно нічні зміни, п'ять ночей підряд. Премія, компенсація шкідливих умов праці та нічні. Усе зрозуміло?
Давид кивнув.
Анжела Владленівна продовжила.
— До ваших обов'язків входить ремонт і реконструкція тунельних споруд. Промивати мармур від сольових нашаровувань. Очищувати з'єднання від корозії та бруду.
Вона почекала секунду й пояснила:
— Треба працювати ганчіркою та пилососом.
І із сумнівом глипнула на студента.
— Зрозуміло, — не повів бровою той. Робота марудна, але ж робота.
— Яка у вас освіта?
— Неповна вища.
— Спеціальність?
— Психологія.
Працівниця зневажливо пхикнула.
«Уявляю психолога, що лазить тунелями метро, копирсаючись у бруді», — прочитав у її очах Давид. Але йому було все одно. Криза, компанії банкрутують, а про заробіток для студентів годі й говорити. Він перебивався випадковими халтурами: вантажив цеглу, роздавав листівки, копав землю. Грошей вистачало на їжу та дрібні радощі, але прийшов час платити за гуртожиток. Звернутися до батьків по допомогу він не міг, бо знав, що тим самим зараз скрутно, тож викручувався, як міг.
Коли він побачив у вагоні метро вакансію тунельного працівника, то спочатку лиш засміявся, уявивши себе під землею із ломом у руках. Але дочитавши до пункту про необов'язковість попереднього досвіду, нічний графік роботи та доплати за умови праці, замислився. Він спав мало, тож працювати всю ніч не було б проблемою. Наступають літні канікули, і він заробив би достатньо грошей, щоби вистачило й на гуртожиток, і на дещо для себе. Ще залишився б якийсь вільний час вдень. Він відразу подзвонив за об'явою, його запросили до управління метрополітену на співбесіду разом із документами, й ось він уже заповнює заяву на роботу.
— Тут важка робота, не в зошиті писати, — провадила працівниця.
— Це не проблема, я працював і вантажником, і помічником майстра на виробництві. Я звичний до фізичної роботи, — відповів їй Давид, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині закипало роздратування.
Анжела Владленівна із сумнівом цмокнула язиком і продовжила:
— Коли зможете розпочати роботу?
— Та хоч сьогодні, у мене ніч вільна.
Жарт був так собі, але жінка й вухом не повела.
Давид не витримав і запитав:
— А що з оплатою? Коли я отримаю гроші?
Анжела Владленівна повільно, наче дитині, пояснила:
— Аванс на початку місяця й залишок 15 числа.
Аванс звучало дуже добре.
— Приходьте сьогодні на станцію опівночі, вас зустріне майстер та введе в курс справ, — сказала Анжела Владленівна, коли бюрократичні процедури нарешті закінчилися.
Давид піднявся, подякував і вийшов із душного кабінету в липневу спеку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!