Крикля

Рішення народилося спонтанно. Задушливий липень огорнув місто в свої тенета, розкидав під ноги у дворах хрущовок спілі абрикоси, спльовував на розпечений асфальт темними ягодами шовковиці, спрагло чекав дощу або хоча б пару ковтків свіжого повітря. А вночі місто наповнювалося іншими звуками, пронизливими, страшними, гнітючими. Як зграї зголоднілих комарів летіли звідусіль шахеди, так само прагнучи крові.

Валентина згадала про ключі від дачі випадково, вчергове, коли під час нічних вибухів в будинку тряслися стіни, а спина нила та твердій підлозі коридору, де вони з дітьми перечікували черговий Армагедон.

— Слухай, Таню, — набрала вранці подругу, — пам’ятаєш, ти мені на збереження ключі лишала від фазенди. Можна ми кілька днів поживемо у вас на дачі?

— А чого ні, — відгукнулася та. — От тільки там занедбано, ми ж не їздили останні роки.

— Так, ми поприбираємо, — додала аргументів своїм словам Валентина, уже плануючи, забрати дітей і вибратися на кілька днів на природу.

Дача була стара. Батько подруги чи то придбав, чи якось отримав ділянку в кооперативі у далекі 80 роки минулого століття. Шість соток голого поля тоді здавалися чимось неймовірним. А оскільки на екранах телевізорів в той час панувала щемка історія кохання дівчини-рабині і її господаря на тлі величезних сільськогосподарських угідь (фазенд), дачу прозвали фазендою. Так воно і закріпилося. Минув час, голе поле давно перетворилося на дачне селище, де серед густого віття слив, груш, абрикосів і яблунь виросли будиночки. Різні за формою і змістом, що дуже сильно залежало від статків господарів, вони наповнювалися натовпом людей, у літні місяці і сиротливо пустіли взимку.

Валентина любила їздити з Тетяною на дачу. Там, на терасі крихітного двоповерхового будиночка, можна було пити ввечері запашний чай зі смородинового листя, зажовуючи його бутербродами з маслом і цукром, і теревенити до самого ранку про потаємні дівчачі секрети. Давно вже немає у живих Тетяниного батька, вслід за ним майже напередодні вторгнення відійшла у веселковий світ і мама. З того часу на фазенду майже не їздили. А останні 2 роки, після того, як Тетяна переїхала до Німеччини, будинок, взагалі, стояв зачинений. Залишена зв’язка ключів від квартири і фазенди так і лежала, чекаючи на час, коли господарі зможуть повернутися.

Уже зараз, отримавши дозвіл, Валентина марила про довгі, безтурботні ночі під зоряним небом, де єдиним звуком буде скрекіт цвіркунів, а не дзижчання дронів. Марила про солодкий сон під шелест дерев і теплі посиденькі з дітьми на тій самій терасі.

Старий форд втомлено пихтів і скрипів зчепленнями, проповзаючи крізь вузькі ґрунтові вулички селища. Гілки відрослих дерев били у вікна і по капоту, ніби віталися:

— Агов! Друзяко! Де пропадала? А то ми вже зачекалися.

Нарешті, серед смарагдових джунглів вигулькнув порослий мохом дах Тетяниної фазенди. А Валентина жадібно розглядала колись затишне місце сили. Дивилася на зарослий кропивою і бур’янами двір, на напівзасохлий кущ колись розкішної рожевої гортензії, на майже задушені в’юнком і лободою троянди, які колись бережно плекала Тетянина мама. Видовище було так собі, серце стискалося.

Швидко припаркувавши машину, взялися хазяйнувати. Поки діти переносили пакети з їжею і речами до будинку, Валентина перевірила наявність світла і роботу колодязя. Зрештою, все не так і погано.

Перший день пройшов в клопотах. Довелося все витрушувати прати, розкладати. Воювати з кропивою і іншими будяками в стратегічних місцях ділянки, щоб не заважали пройти до колодязя і до вбиральні. А потім сиділи разом на тій же терасі і пили запашний чай, тільки замість неї з Тетяною, поруч, втупившись у телефони, сиділи Яна з Назаром, її власні діти.

Спустіле селище, майже стихло з настанням нічної темряви. Не чутно було, як колись, гучних звуків колонок чи радіо, не доносилися звідусіль густі пахощі смаженого шашлику та вечері. Та й сусідів за день було майже не видно.

— Роз’їхалися, — вирішила про себе Валентина.

Вона вже було лягла біля розчиненого вікна, яке вони ще вдень з Назаром закрили марлею, як москітною сіткою, в передчутті насолодитися тривалим сном, як повітря розрізав гіркий, болісний писк. Раз. Вдруге. Втретє.

Валентина сіла на дивані, де постелила собі на ніч, і прислухалась.

Здавалося, плакало кошеня чи то від страху, чи від болю. На п’ятому зойку, серце її не витримало, занило, жінка пошльопала босоніж на вулицю. Волога від роси трава м’яко огорнула ступні. Валентина постояла кілька миттєвостей, дослухаючись і намагаючись визначити, з якого боку йде звук, як він зник. На селище навалилася глуха липнева ніч, важка від ароматів розпашілих від спеки квітів і трав, у якій навіть цикади не голосили а ледь-ледь цвірінькали. Потупцявши так кілька хвилин, Валентина розгублено повернулася до будиночку, але варто було їй випростатися і заплющити очі як звук повторився. Пронизливий, гіркий, шкрябав у саме серденько. Знову вийшла, обійшла будинок. Тиша. Присіла на ганок, дослухаючись. Нічого.

Виходила так за ніч ще два рази, але пошуки не дали нічого.

На ранок, розбита через недосип, сама над собою підсміювалася, що, певно, окупанти винайшли новий вид шахедів, які болісно пищать, а не дзижчать, як раніше. За справами такі думки відволікали, тим більше, що час було братися до роботи, добре, що хоч покриття мережі було достатнім.

Одразу після сніданку Валентина вмостилася з ноутом під старою грушою, працювати. Але за кілька хвилин знову почула знайомі звуки. Тут уже стало справою принципу розібратися, що воно таке. Обхід двору при денному світлі знову нічого не дав. На цьому етапі уже підключилися діти, злізли з гамаків, де залипали у телефони, як нишпорки облазили все подвір’я, але джерела звуку так і не виявили. Назар, який зазвичай реагував лише на повідомлення в грі, тепер з азартом обстежував кожен кущ. Яна, відклавши свої відео, уважно прислухалася, її обличчя стало серйозним, наче вона розслідувала найважливішу справу в житті.

Здавалося, хтось дражниться, бо звук то зникав, то з’являвся. На сусідніх ділянках людей не було видно, ліворуч хоча б були доглянуті грядки, а ззаду від будинку і праворуч все заросло, натякаючи, що господарям зараз не до дачного життя.

Коли вона вже остаточно готова була зневіритися, погляд впав на недобудовану альтанку сусідської ділянки, де між цеглою і залізним щитом була щілина, і в ній, здавалося, щось рухається. Там, у вузькій ніші, затиснутий з усіх боків, застряг їжак. Знесилена тваринка вже майже не кричала, лише іноді тихо попискувала, з останніх сил благаючи по допомогу.

Операція з порятунку їжака, здавалося, остаточно змусила дітей забути про гаджети. Після довгого консиліуму і гарячих суперечок вирішено було не руйнувати сусідське майно, а обережно виштовхнути страждальця. На це витратили пів пляшки Олейни і шматок старого пледу, знайдений у будиночку.

Рятувальники підійшли до справи з усією серйозністю, і поки Крикля (прізвисько їжаку дали зразу, через його гучний супровід будь яких дій із порятунку гучними і пронизливими криками) відпочивав і жадібно пив воду з мисочки. Яна видзвонювала службу порятунку тварин, щоб дізнатися чим його годувати, а Назар відчайдушно шукав інформацію в гуглі.

Отримавши необхідні поради та інструкції, діти побігли до сільмагу в пошуках котячого корму. Тим більше, що ветеринари порекомендували потримати його кілька днів під наглядом.

Так їжак оселився у великій картонній коробці на терасі. У Валентини додалося клопот, але всі вони кикликали переважно позитивні емоції і посмішку. Крикля виявився гурманом. Корм їв вибірково, голосно фиркав, щиро висловлюючи своє невдоволення і скручувався в тугий колючий клубок, щойно чув кроки біля своєї коробки. Котячий корм їв лише вологий з телятиною, варені яйця розмазував по тарілочці, з видом «Що за гидоту ви мені підсовуєте?». Від моркви і огірків відмовився зовсім. Назар жартував над мамою, що варто наловити йому цвіркунів для повноцінного відновлення, але на такі подвиги Валентина готова не була.

Тепер всі обговорення родини крутилися навколо маленького пацієнта. Яна відчайдушно дивилася фільми Діскавері про їжаків, а Назар навіть планував зробити його героєм своєї комп’ютерної гри, яку він обов’язково колись створить.

Та і сама Валентина, розгрібаючи робочу рутину, захоплено позирала на фиркаючого і метушливого Криклю, набираючись позитивних емоцій і тем для розмов з дітьми.

Нарешті, через три дні, коли пацієнт достатньо ожив, повеселішав і на всю показував свій не найпоступливыший характер, було вирішено відпускати його додому.

Опинившись на траві Крикля довго і обережно придивлявся і принюхувався до оточуючого, аж поки, геть осмілівши, не випростався на всю довжину і задріботів у густі зарості кущів вздовж паркану.

Місія з порятунку їжака була завершена.

Липень 2025