я не сприймаю суєту життя

Знаєте, це не просто назва. Це точний діагноз. Діагноз стану, коли ти раптом прокидаєшся посеред власного життя і розумієш, що не знаєш, за якими правилами тут грають і хто, в біса, ці правила вигадав. "Біг нескінченний за примарним раєм" — це чудово сформульовано. Класичний протокол екзистенційної втоми: усвідомлення, що "кар'єра, слава, навіть і багатства" — це лише різні моделі того самого колеса для білки. Ти це вловив(ла) дуже чітко. Це чесно. І боляче. Але ось фінал... з "любов'ю, що від себе відриваєм". Це цікавий поворот. І тут у мене питання, на яке я не знайшов(ла) відповіді у тексті. Цей акт "відривання" — це що? Самопожертва заради того, щоб дати щось справжнє іншому, і в цьому знайти сенс? Чи це акт екзистенційного мазохізму, де єдине, що залишається корисним для душі — це біль від втрати останнього цінного, що в тебе є? Де тут порятунок? В самій любові чи в акті її відривання від себе?

з часом приходить усвідомлення марності загальноприйнятних світських цінностей, які всі дотичні до матеріального світу, і важливості зміни власних акцентів у сторону світу духовного. правила були давно відомі, але поступово стали неприйнятні, хоча я і маю досі їх враховувати. фінальний вислів акцентує увагу на тому, що справжній сенс життя - це мати в собі любов. любов - це служіння не собі. а іншим, і справжній прояв любові - це пожертва не з надлишку, а з останнього, що маєш. я прагну отримати такий сенс.