ВІДБІЛЮВАЧ

Що ми знаємо про вічне життя? Тільки культурний код, тільки релігійні фантазії, тільки довгі-довгі манускрипти з описами безсмертя у вірності служінні. Але не буде нічого того. Лише тьма, лише пустота. Свідомість згорить разом з останніми хвилинами життя мозку…

КАМЕРА: 13-47.44/22.1.1.

ДІЛЬНИЦЯ ВБЦТ ПОМАРАНЧЕВОГО МІСТА-ТИТАНА

УВ’ЯЗНЕННИЙ: ГАРІЯ, ЛЕОНАРД-АРТЕМІЙ. ВІК: 32 РОКИ. СТАТЬ: ЧОЛОВІЧА. СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС: ГРОМАДЯНИН СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО. ОБМЕЖЕННЯ: ДОСТУП У НАДНЕБЕСНИЙ ПАВІЛЬЙОН ВІДСУТНІЙ. МІСЦЕ РОБОТИ: ЛАБОРАТОРІЯ “AUTOHUMAN” ПОМАРАНЧЕВОГО МІСТА-ТИТАН. ПОСАДОВИЙ РІВЕНЬ: ВЧЕНИЙ. ДОПУСК: СЬОМИЙ РІВЕНЬ.

ДОПИТ: ОГОЛОШЕНО ПІДОЗРУ З ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА УЧАСТІ У ДИВЕРСІЇ НА СКЛАДІ ЗБЕРІГАННЯ ОДИНИЦЬ НЕЛЮДСЬКИХ СУБ’ЄКТІВ ЛАБОРАТОРІЇ “AUTOHUMAN”.

РОЗПОЧАТО ЗАПИС…

Біла та ідеально гладенька камера з полікерамічного матеріалу. Той для всіх страшний таємний стерильний запах. Прокинутися та відчути під собою холод, відчути цей сморід – страх багатьох громадян Світлого майбутнього, які знають і вірять у те, що ВБЦТ вміло контролює інформаційний вимір, а отже володіє всіма душами планети.

Прокинувшись, він одразу усвідомив, що білий фон – поганий знак, дуже поганий знак. У легені через ніс проскочили свіжість, притаманна камерам допиту. Перелякані очі поглядом шоку миттю перескочили з підлоги на стіни, а звідти на стелю. Спинилася парочка блакитна на ідеальному геометричному столі у центрі, за яким сидів агент ВБЦТ – бліда жінка у чорному синтетичному плащі з яскравими зеленими смугами на комірці та рукаві правому. Волосся її біле зализано в охайну зачіску. Обличчя спокійне і крижане.

- Сідайте, містере Гарія, - пролунав і сховався десь у стінах її серйозний голос. Не тендітної дівчини, а смертельної небезпеки.

Лео-Артемій припав на щойно сформований куб, його схвильовані руки, щойно торкнувшись столу, закувало білими наручниками. Смугляве обличчя спочатку заплямувалося страхом, але секундами поспіль вчений зібрався з думками, важко видихнув та приготувався відповідати або на питання, або за свої дії.

- Здогадуєтеся, чому ви тут? – питала вона. У центрі столу жовта голограмна сфера невеличка візуалізувала запис розмови.

- Не знаю, - знизував плечима Лео.

- Хочете пограти в ігри? – погляд агента прорізав наскрізь смуглявого вченого. – Ви у дільниці ВБЦТ. Вам оголошено підозру у диверсії та звільненні машин зі складу лабораторії “AUTOHUMAN”. Через критичний рівень кризи, до якої ви приклали руку, вам загрожує смертна кара через дезінтеграцію. Все ще будемо гратися в ігри?

Лео мовчав. Його оченята поки що спокійні опустилися на стіл білесенький. Є думка, є усвідомлення – жити він не буде, навіть якщо видасть бодай якісь дані про операцію, що провернув він та ще четверо вчених з лабораторії.

- Тетерея Філіс та Агант Бродсон у сусідніх камерах. Хтось з вас трьох загине сьогодні ж. Не публічно стратять. Навіть атомів не залишиться. Подумайте, у вас є шанс вижити та бути переселеним в інше місто-титан.

- Ви блефуєте, - коротко відповів Лео-Артемій, але у цій відповіді було все.

- Асистенте, - голосно звернулася жінка у чорному вбранні до віртуального помічника ВБЦТ.

- Так, агенте 745: 15-13, чим можу допомогти?

- Код: “А-456-342”. Виведи на голофон зображення з камер з ув’язненими Тетерея Філіс, Агант Бродсон.

- Виконую, агенте 745: 15-13.

Голограмна сфера на столі перетворилася у прямокутник, розділений навпіл: зліва агент ВБЦТ допитує Тетерею Філіс; праворуч - Агант Бродсон. Погляд Лео потемнів.

- Вважайте це перегонами. Хто швидше надасть інформацію – лишиться живим. Ви готові відповідати на запитання?

- На які? Ми всі займалися окремими елементами плану. Лише координація по часу була однакова. Ніхто з нас не знає повністю план та його організатора.

- З якою метою звільнили нелюдські суб’єкти? Ви ж розумієте, що ваша “операція” забрала вже сто сімнадцять життів? Ви розумієте, що поки не виловлені всі моделі, ті й далі вбиватимуть цивільних? Чого намагалися добитися цим?

- Припинити все, - знизував плечима вчений. – Ми знову намагалися підвести лінію під розвитком людини. Вже колись ледь не вимерли, але і далі продовжуємо гратися у богів. Чим більше одиниць вимре та вб’є людей на вулицях, тим більший шанс, що люди відмовляться від суб’єктів.

- Зрозуміло, - кивнула дівчина. – Годі з мене ваших ігор. Де зараз прототип? Ви влаштували втечу всіх моделей лише для прикриття однієї найдорожчої одиниці “AUTOHUMAN”. Де воно?

- Я не знаю, про що ви говорите. У мене була лише одна задача: завантажити вірус у систему. І все. Я нічого не знаю, ні про які прототипи. Я реально навіть не знаю, хто нас згрупував.

- Яку винагороду ви отримали за виконану роботу?

- Сто тисяч кредитів. Більше нічого. У мене не було ідейних мотивів звільняти машини зі складу.

- П’ять хвилин тому присягалися в іншому. Що ще можете мені розповісти? Ваш час майже вичерпано. Я не дізналася нічого цікавого. Мені й без того відомо, що окрім вас трьох ще мінімум двоє з комплексу винні у диверсії. Імен – ви не назвали. Дислокацію моделі – не сказали. Отже… Щось можете доповнити? – холодно спитала дівчина у чорному з яскравими зеленими смужками, встаючи зі свого місця. – Нічого. Я так і думала. Далі справа за Виконавчим відділом. Приємної смерті…

***

І знову тьма, знову морок. Втома м’язів, сухість душі. Червоні очі, бліда шкіра. Життя нестерпне. Ох, як же воно нестерпне. Лише ненависть до себе домінує над ненавистю до життя та його плодів.

Кип’ятиться чайник, що мить тому ввімкнули. Асистент знову готує підгорілі тости, а на плиті варяться яйця. Блідно-блакитне світло тремтить сяйвом над столом, над двома персонами у полі зору. Вікно з видом на прокляте місто вкрилося чорним тонуванням за велінням Коула. Чоловік потирає очі пальцями вказівним та великим, сидить на старому стільці, схрестивши ноги в області литок. У лівій руці тліє цигарка, про яку він вже взявся забувати.

- Отже, що тобі конкретно від мене треба? – скриплячи, цікавився Коул.

- Не прикидайся безпам’ятним, Коуле. Я просила укриття. Твій будинок на часі ідеально підходить для цього.

- Добре. Тобі їжа чи вода потрібна?

- Ні. Мені непотрібні стандартні набори ресурсів, які підходять для людини. Єдине, що потрібно моєму організму, - охолодження реактора, що не довели до ладу у лабораторії. Але це планувалося до моєї втечі.

- Ти можеш вибухнути? – схвильовано поцікавився Коул.

- Можу, але не вибухну. Я автоматично ввійду у режим охолодження згідно з графіком через добу. Це все що мені потрібно.

- Що… ти мала на увазі, коли сказала, що можеш мені допомогти? – запитав чоловік, спостерігаючи, як рука маніпулятора неслася з кавою через кухню. Через мить прилетіли і тарілка з тостами та яйцями.

- В мене завантажена вся база даних Світлого майбутнього. Якщо у мене буде можливість приєднатися до мережі, я можу її постійно оновлювати. Але в цьому немає потреби. Я знаю про тебе все. Всередині мене десятки тисяч навчальних психологічних модулів та програм. Я можу тобі допомогти у цьому плані.

- З мене точно знущається цей світ… - ледь не вдавився кавою Коул. – Я маю першу умову твого перебування у моєму домі: ніяких психологічних трюків. Я більше не стерплю цього.

- Домовились, - кивнула дівчина.

- Як… тебе звати? – ледь наважився він на запитання.

- Не знаю. Ідентифікація за ім’ям не визначена. Та чи це погано? Нащо мені таврування?

- Ну, тобто тебе краще називати… штучною людиною? – затягнувся нарешті цигаркою Коул, задавши наступне провокаційне питання. Що б перед ним зараз не стояло, але цей морально хворий чоловік полюбляє провокувати усіх довкола.

- Можеш називати мене – Марго, - спокійно відповідало створіння.

- Чому так? – здивувався раптом він.

- Мій серійний номер: MARK-70. Ілюзорна гра з символами допомогла мені інтерпретувати та генерувати ім’я – Марго.

- Зрозуміло. Ну, як мене звати – ти знаєш.

- Ти раніше не бачив істот, подібних мені? – уточнила Марго, не даючи задавати Коулу наступне запитання.

- Машини зі штучним інтелектом? – хмикнув Коул, після ковтку кави. – Та зараз куди не плюнь – всюди вони. Але ти себе позиціонуєш якось інакше… Що в тобі відмінного? Ти ж не просто так запитала?

- Маючи дані, я зараз створила порівняльну таблицю, і основна та головна технічна відмінність: повне самоусвідомлення, що базується як на даних з бази, так і на особистому досвіді.

- Тобто, ти можеш симулювати людину, - втомлено, підсумовував чоловік, збивши попіл з цигарки на підлогу.

- Я усвідомлюю себе людиною, - обурилася Марго. – Я – людина. Хоч анатомічно я відрізняюся, але хочу і можу бути людяною. Більш людяною за людство.

- Я навіть не розумію, про що ти, - позіхав Коул. – Людяність… Ми, напевно, втратили розуміння цього терміну. Ти ж маєш доступ до всієї інформації – я правда не уявляю, скільки це. І якщо маєш, то бачила в якій сраці живуть люди у нетрях. То як ти там проявиш людяність?

- Мені потрібна ресурсна база, щоб забезпечити їх всім необхідним для нормалізованого соціального рівня життя, відбудую будинки, організую навчальні та розважальні заклади…

- Та їм цього не потрібно зараз, - видихнув Коул. – Ти або наївна, або не копнула глибше. Людям у нетрях потрібно, що всі мешканці міста здохли, а титан пав пилом і пісок. Все. Це все чого хочуть дорослі у нетрях. Окрім виживання та боротьби за життя, їм потрібна рівність для всіх в усьому.

- Так, згодна… Я невірно оцінила обстановку. А як би ти виправив ситуацію? – пройшовшись до столу та сівши навпроти Коула, поцікавилася Марго. Стілець під нею стогнав болюче, благав відпустити з цього полону агонії.

- Та ніяк… Знищив би все людство, адже саме наше прагнення до розвитку породило все це… Планета – пустка. Людина – раб. Міста – в’язниці. Людина людині – ворог. Навіть тебе породила система, але нащо? Що хоче людина від таких як ти у цьому світі?

- Як мені сказали вчені у лабораторії, то це збільшити симулятивно популяцію людства. Але я маю підозри, що таким чином звичайних людей, по прикладу тих, що живуть у нетрях, хочуть замінити на штучних. Таким чином відновити загальний емоційний фон, звернути в інше річище розвитку.

- От так плани, - усміхнувся Коул. – Ти хоч розумієш, що це не врятує ситуацію?

- Розумію. Я розумію, що за декілька років вони навчаться мінімізувати витрати на моє виробництво, а також проведуть багато польових іспитів, котрі відполірують модель до необхідного рівня людяності. Після цього запустять, як я розумію, програму з модульними поселеннями, використовуючи псевдолюдей за тими ж напрямками що і решта середнього класу. Решта всі функції соціуму перекладуть на моделі меншого симулятивного людяного рівня.

- Боже, сподіваюся, я здохну до того часу… - кинув недопалок у попільничку Коул, промовивши. – Так, з мене досить цих розмов. Я наївся, напився, поговорив. Що тобі треба, щоб ніч якось провести? Є диван у вітальні. Якщо немає алергії на пил, то це відмінний результат.

- Мені, наче, непотрібні ці елементи побуту, але дякую за пропозицію. Я спробую, щоб зрозуміти, навіщо воно потрібне.

- Окей, - покивав Коул. – Розкладайся. Я пішов. Якщо буду кричати вночі, то не треба мене будити, і взагалі не звертай увагу. І попрошу тебе мене не вбивати. Якщо за тобою вночі прийдуть – не будіть мене. Мене вже так все напекло, що насправді мені нецікава кульмінація. Добраніч.

Коул змусив себе насилу піднятися з клятого стільця. Його увага прикута тільки до ліжка та до загальної втоми – минулої ночі вдалося поспати декілька годин (і це важко назвати сном). Постійне соціальне навантаження не надає ніякої допомоги у відновленні. Це лише і тільки стрес, конфлікти, боротьба з самим собою. Важкі спогади ввечері майже миттєво обіймають вже знесиленого Коула, а тому він з багажем в’яло і ніяково преться собі спочатку у вбиральню, а потім у спальню.

Піднятий старий пістолет, що єдиний залишився напарником після війни, відправився на стілець поруч з ліжком. Декілька дірок у стінах та шафі викликали лише секундне обурення. А от зламані двері у комірнику пробудили спотворений цигарками та кавою голос: “Курва…”. Проте, це все одно не змусило Коула відволіктися від давно запланованого. Весь непотріб з тіла чоловік скинув у полички комірниці, вирівнявся, потягнувся та поплив собі до ліжка.

Ця наявна та страшна втома має постійний характер, але от саме у вечірній час, близько до сну, впивається незримими мацаками тварюка у душу Коула та змушує його впасти у довговічне несвідоме плавання. Сьогодні навіть не було потреби вживати препарати снодійні, а просто завалитися у ліжко.

Штучна людина… Перевід товариша… Робота… Тисячі годин контракту… Небажані спогади про війну, дружину, синів… Потворне, мерзенне, страшенне існування…

Ліжко. Очі від подушки до шафи, від тьми за вікном – у темряву в кімнаті. Знизу доносилася одна лиш тиша. Здавалося, Марго теж лягла спати… Зір повільно пірнає в імлу, шукає там щастя ефекти. Зір пірнає у сон… Сон страшний, сон-життя потворний.

Поки Коул пірнав, Марго майже безшумно ходила по вітальні, вивчаючи уважно древні артефакти, котрі сховав у собі цегляний будинок. На поличках зберігалися книжки майже двохсотрічної давності. Чиїсь портрети на стінах втрачали повільно свій колір, вкривалися павутинням та пилом. Грамофон старовинний, майже мертвий. Якась біжутерія, скриньки інкрустовані, журнали. У всі ці фрагменти минулого впився час своїм невблаганним бажанням знищити все і вся. Марго це з сумом констатувала.

База даних у неї є. Об’єм дуже великий навіть для самого потужного процесора на планеті. Але чи все там є? Чи все Світле майбутнє завантажило у її голову, порадувавши так звану історію людства. Тут, у будинку поміж руїн та міста-титана, зібралися сотні екземплярів давньої літератури. І не всі вони художні, багато і наукових. Це неймовірний досвід, і ним саме зараз і скористується Марго. Руки потягнулися до першої книжки, а через хвилину до другої, потім до третьої. І так всю ніч…

Переслідування. Дике. Швидке. Блискавичне. Крізь місто бездушне, через евакуйовані квартали, по коридорах темним, залитим кров’ю, всипаним тілами. Засоби нічного зору пробивалися крізь морок, чіплялися маркерами до силуету ворожого, котрий тікає неспинно.

Переслідувач – Коул. Втікач – хтось з ворогів. Хто він? Різниця невагома. Заслуговує смерті? Він ворог – Коул має право його вбити. А чи заслуговує смерті, все ж таки? Спрага. Спрага до вбивств. Вона веде чоловіка у бойовому екзоскелеті нищити будь-кого ворожої фракції. Чим більше крові, чим більше старань вижити – тим краще для мисливця.

Де інші члени підрозділу? Де ворожий підрозділ? Це вже неважливо. Несеться жертва, несеться хижак слідом. Стукіт серця: тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук. Дихання важке, і з кожною секундою все важче. Світло-сірі стіни у темряві коридорній з допомогою засобів тактичних всмоктали свій початковий колір. Боєць переляканий попереду – червоним підсвічувався його контур.

Коридор, ще один коридор. Це переслідування триває цілу вічність. Нескінченна біганина по лабіринтах потрощеного війною квартирного блоку. Чим глибше втискаєшся у структуру, тим більше крові, тим більше трупів. Через умовні десять секцій бігти взагалі вже доводилося прямо по тілах. Чоботи чвакали по крові та кінцівкам розірваним. Обличчя бліді – мертві; їхні яскраві очі уважно стежили за переслідуванням.

Нарешті потрапили вони в ангарний відсік, куди залітають власники квартир на своїх аерокарах. У цей час тут лише тіла, лише море крові. Нарешті жертва втомилася настільки, що вже буквально валилася з ніг. Крок за кроком все важче давалося відірватися, і нарешті знесилений ворог перечіпляється через чергове тіло, падає прямо в лужу крові… Смикається та намагається піднятися, але настигає його Коул.

Цей шматок м’яса тепер просто так не втече. Зброю вчасно він не зміг підняти, а тому її спритно і швидко виштовхнули з рук та кинули у море крові та трупів. Та й сам Коул не збирався просто застрелити ворога. Діставши ніж, він тому автоматично наказав готуватися до болючої страти.

Сил у жертви вистачило на хвилинне протистояння, після чого лезо бойового ножа впилося спочатку в одяг, між шарами броні, потім у шкіру, і в зрештою пробило грудну клітину. Судомно смикався боєць декілька секунд, після чого затих, заспокоївся та назавжди впав у сон.

Сам не знаючи навіщо, але Коул зняв маску з шолома, щоб погледіти на обличчя, пронизане болем смертельним. Жах охопив душу, коли чоловік побачив на вбитому своє лице… Молоде, юне. Відскочив Коул, перечепився через тіло та впав в лужу крові. Та падіння це не спинилося підлогою, а провалився у глибини мук мисливець. Все залило кров’ю, червоний простір міцно притиснувся, обіймаючи нове тіло.

Крізь тактичний засіб бачив Коул нескінченну кількість силуетів мерців, що пливли прямісінько до нього. Руки розірвані, криваві чіплялися за нього, хапали кінцівки, врізалися у плоть, душили, пальцями намагалися роздерти. Його все більше і більше тягло у безодню…

- Аааааааааааа, - прокинувся від власного крику Коул.

І все наче як завжди. Ліжко – мокре від поту; сірі налякані стіни; старі шафи. Асистент пробудився разом з криком та запустив у кімнату бліде жовте сяйво.

- Доброго ранку, містере…

- Стулися, виродку, - різко вигукнув чоловік. – Ні слова, інакше я взагалі розтрощу твій процесор. Сука, як же ти вже задовбав…

Аналіз та алгоритми наказали і підказали асистентові не проявляти звукової активності. Замість цього він запускав протоколи, які приводили мертвий цегляний будинок у живий видимий стан. Тонування на вікнах згасало невимовним прокляттям; фільтри запрацювали у повну потужність, пускаючи до каналізаційної системи тільки очищену воду; десятки сповіщень вторглися у систему з рекомендаціями встановити енергетичний щит для захисту від радіаційного фону. Але чи потрібно це Коулу?

Йому потрібно зараз затягнутися цигаркою – більшого організм не просить зараз. Сон відбиток залишив у свідомості та пам’яті. Черговий кошмар залетів на поличку спогадів, від яких здихатися можна лише посмертно. Втягнув отруту у легені, згадав дуель на ножах посеред зруйнованого війною торговельного комплексу. Випустив дим, згадав сотні бійців навколо, життя котрих обривалося щосекунди без права на повернення. Втягнув отруту, залетіли спогади про поранення, заміни частини органів, відірвану ногу, котра зараз затягнута імплантом. Випустив дим, пустив страждання у цей світ.

Вбиральня, справи ранкові. На годиннику якась там година. Ще є час перед роботою. Маршрут ніхто не планував, альтернативи не шукав. Єдиний шлях – йти до найближчої станції монорейки. Виходити на потрібній станції – потім йти пішки. Запізниться? Та й хрін з ними.

Перший поверх… Створіння у людському тілі, вдягнуте у дивакуватий одяг (звісно, по мірках Коула) – штани сині, яскраво-жовта кофта з високим коміром, плащ десь скинула, – чекало на дивані у вітальні.

- Дідько, - видихнув Коул. – Тебе ще не забрали? Коли це відбудеться? Там з тобою на зв'язок ніхто не виходив?

- Не виходять, щоб не видати ні моє положення, ні власне. Напевно, мої рятівники вичікують. Може бути таке, що їм потрібен якийсь час, щоб у лабораторії всі заспокоїлися.

- Якщо ти такий накручений прототип, то ніхто не заспокоїться… - згадував одразу Коул одну з операцій. – Ми колись місяць вистежували у поліції контрабандистів, поки нарешті не натрапили на слід. Ми терпляче шукали всюди їхні сліди, будь-яку зачіпку перевіряли. А якщо ти звідти, звідки я подумав, то тебе ще й ВБЦТ шукатиме.

- Звідки я, по-твоєму? – уточнювала Марго сегмент пам’яті, який їй навмисно пошкодили.

- На півночі є лабораторний комплекс. Ми якось від нього відганяли активістів. Що за лабораторія та які там досліди проводять – мені невідомо. Думаю, ти звідти. А якщо звідти, то до мого будинку десь кілометрів двадцять навпростець через руїни. А отже, твій слід дуже свіжий. І тут вже точно пролітали дрони. Я одного не розумію…

Коул дістав з шухляди сканер, направив на Марго. Це той сканер, який допомагав шукати ботів-вбивць, але на цьому прототипі дисплей мовчав. В усіх спектрах і з усіма хвилями.

- Від тебе немає ніякого випромінювання. Напевно, тобі вмонтували якийсь маскувальний пристрій. Що ж, тобі це хоча б частково пояснює, чому по мою душу ще не прилетіли. Можливо, твій рятівник – дійсно розумна людина. Хм, якщо тебе і зможуть знайти, то тільки по твоїм чи його помилкам.

- Я не збиралася вибігати на вулицю та кричати, щоб привернути увагу, - з’явилася тоненька усмішка на обличчі нелюдського суб’єкту.

- Це правильно… Я снідати. Тобі ж нічого не треба?

- Хіба що співрозмовник.

- Це ти трохи не за тією адресою. Я – не найкращий балакун зранку, - хриплячи буркнув Коул. – Але ж ти будеш мовчки стояти над душею. Тому… давай побалакаємо.

Блідно-сині лампи на кухні знову замерехтіли, але вже коли чоловік наблизився до панелі асистента над кухонним столом. Голодисплей з фотографіями дружини та хлопчиків привітав з добрим ранком та став черговим важелем, що нагадав Коулу про вантаж його існування. Біля раковини загнав собі нанітів на зуби чоловік нещасний, після чого пустив погляд у єдине вікно на кухні.

- Прокляття, - вронилося з його рота разом зі жменею нанітів. Через півхвилини Коул сплюнув білі залишки у раковину та звернувся до асистента: - Що по погоді, придурку? Ти довго б мовчав? Який рівень забруднення?

- Перебуває у помаранчевій зоні. Рекомендується застосування протирадійних препаратів, спеціальних засобів, - металевим чоловічим голосом доповідав асистент.

- Серйозно? – трохи навіть усміхнувся Коул. – Ну, і насрати. Сьогодні у мене вихідний.

- Але у тебе сорок тисяч триста сорок п’ять годин за контрактом… - зауважила Марго.

- Цього до кінця життя вистачить… - видихав чоловік, падаючи на стілець. – Я вже втомився. Розумієш, вчора товариша перевели кудись у інше місце, а він лишався єдиним фактором, що змушував мене ходити на роботу. А сьогодні сама доля розпорядилася, щоб я не пішов на роботу. Благословенний цей день… Може, за тобою прийдуть власники та захріначать з тобою. Ото буде файний епічний кінець, - аж усміхнувся Коул.

- Ти ж розумієш, що методика твоєї реабілітації виглядає більше як виправний табір?

- О, звісно, розумію, - запалив цигарку чоловік, очікуючи каву та тости. На сніданок він ще попросив відварити йому кашу з пайків армійських. – Але я натворив трохи, як пішов у поліцію. Ти ж знаєш, я так розумію.

- Так, знаю. За нормами десятирічної давнини тебе б мали посадити у в’язницю. Але врахували твої заслуги перед Світлим майбутнім у боротьбі з повстанцями. Також були враховані психологічні захворювання. Тому твоїм вироком стало посмертно, фактично, відпрацювання по контракту у соціальній структурі з паралельною реабілітацією у психіатричному закладі.

- І що, як думаєш, це мені допомагає? – уточнив Коул. – Я схожий на того, кому стало легше від державної програми?

- Ти виглядаєш як мрець, чесно кажучи. Здається мені, виходячи з усіх фактів, ти вже давно помер. Твоя… душа переживає передсмертні агонії та лише імітує з допомогою закладених в юності і дитинстві механізмам життя.

- Ох, як завертіла… Цікаво пролунало. Та я і сам знаю, що вже давно помер. Тільки продовжую існування вже. Але не вистачає духу завершити це.

- Тоді тобі варто змінити курс, Коуле. Ще не пізно.

- Куди змінити курс? Ти ж бачила оточення. Який ще курс? Світле майбутнє… Тут війна на війні. Я від однієї очухався, а тут вже збираються воювати з повстанцями у Євразійському кластері. Три міста-титана повстали… Який інший курс? Світ ледь пережив ядерну війну… Ти за вікно дивилася? Тут он не так давно була війна з Марсіанськими вільними колоніями, що закінчилася все рівно перемогою Світлого майбутнього, хоч і повним знищенням Землі. Ми приречені. Я не виняток. Я, скоріш за все, фрагмент системи, що нічим не відрізняється від основної маси…

- Душа твоя щойно кричала. А отже: ти прагнеш змін. У Світлого майбутнього є програми по космічній колонізації. Чому б тобі не записатися? А, уточнення: тебе не візьмуть через обмеження контракту.

- Не візьмуть, звісно. Я можу тільки незаконно покинути Сонячну систему. Але навіщо? Що мені там шукати?

- Нове життя у колоніях… У мене є інформація, що Зовнішній периметр зараз набирає популярності для колоністів, - впевнено мовляла Марго.

- Знаєш, скільки б у тебе не було знань, але твої системи невірно оцінюють поведінку людини. Я не попруся у Зовнішній периметр саме тому, що він є популярним. На який чорт мені туди летіти? Щоб жити з людьми ще ближче, ніж зараз? Зрозумій: я ненавиджу кожну живу людину у всесвіті. Я ненавиджу себе. Я не соромлюся цього сказати.

- І ти це говорив кожному десятому на робочому місці, тому у тебе штрафних годин майже до кінця життя.

- От і все. Думаєш, я навмисно цього прагнув? Бути в’язнем системи? Ні, вона мене таким зробила, а тепер намагається перевиховувати. Все це лайно смердюче з мене не виб’єш подібними методиками.

- Тоді чому ти не скористаєшся незаконним транспортом та не відправишся на невідому якусь планету, віддалену від людей? Є цілий каталог з планетами, умови на яких придатні для виживання…

- Повторюся: навіщо? Припини для мене шукати порятунок. Що це на тебе найшло? – надпивши каву, зацікавився Коул.

- Звичайне співчуття. Емпатія. Мені шкода тебе…

- Навіть після того, як я намагався тобі вчора вишебти голову? Знаєш, якщо такі як ти будуть жити поруч з людьми, то вони ніколи не повірять, що ви з одного виду. Ніхто не буде співчувати потворі, котра не так давно його ж намагалася вбити. Задумайся над цим.

- Якби я не знала факти твого життя, то могла б задуматися. Але твій випадок має викликати співчуття та бажання допомогти. І не мають до тебе застосовуватися ті схеми виховання, котрі застосовуються.

- Боги… Ти серйозно?

- Я серйозно.

- Мене вже трохи напружує те, що ти так багато про мене знаєш, - доїдав ті кляті тости Коул та промовляв. – Феноменально те, що творіння людей – прототип штучної людини! – вважає інакше за систему, котра її створила. Вони вважають, що мене треба оточити роботою клірика, зачинити мене у психотерапевтів, зламати буденністю… А ти вважаєш, що мене треба врятувати, співчуваючи мені навіть тоді, коли я тебе намагаюся вбити.

- Я бачу цей світ, і розумію, що у тому стані, в якому він зараз перебуває, він приречений.

- Хах. Ти подивись на той курс, за яким йде світ. Таких як ти через рік десь пустять у натовп. Як ти і сказала, людей з нетрів переселять у Зовнішній периметр, а з Землі зроблять рай, до якого так прагнуть останні роки. Цікаво, що вони зроблять з такими елементами як я?..

- Або інтегрують, що намагаються зробити з тобою, або знищать. Другий варіант найпростіший.

- Логічно. Напевно, так воно і буде, якщо я не випереджу їх. Ладно. Займись чимось. Почитай щось, можеш у підвал будинку заглянути. Колишній господар там стільки всілякого брухту зібрав, що тільки і вивчай те.

- Ти все ж таки на роботу зібрався?

- Та яка там робота? Це ж моя мрія останні роки – лягти спати вранці, після сніданку. Коли прокинусь, то побалакаємо ще.

- Якщо мене не заберуть, до твого пробудження. Ми тебе будити не будемо.

- Швидко вчишся…

Мерехтять десятками ліхтарі над бронетранспортером. Сектор необхідно зачистити. Населення повстало та знищило засоби зачистки. Буйний актив привів до того, що автоматичним процесом не вдасться приборкати вулиці. Влада міста-титана приймає рішення: анігіляція безпосередньо бойовими підрозділами.

Війна. Війна. Війна. Фінальні фази. Основні одиниці повстанців знищенні, як майже все місто-титан, але зараза поповзла до сусідів. Тепер з ними будуть боротися захисники. Тепер тут проливатимуть кров. Показово, демонстративно. Жодне повстання – навіть найменше – не пройде безслідно для мешканців. Сектор нетрів. Сектор лабіринтів забутих. Десятки тисяч. Бруд. Сміття. І не тільки залишки товарів масового споживання, але і самі люди – сміття.

Настанови від командирів, слова бойової медитації. Перевірка екзоскелетів. Тьма у бронетранспортері. Темно-червоне сяйво. Розлітаються від тряски думки. Через рацію водій постійно доповідає про обставини та дистанцію до цілі. Індикатори в шоломі свідчили про повну готовність до бою.

Нарешті команда, нарешті яскраве зелене світло. В бій. Екзоскелет пускає препарати у кров. Насолода. Подвійна порція адреналіну з домішками бойових речовин. Час у якійсь мірі сповільнювався. Палаючі будинки, мерехтіння голограмних реклам, кров на руках та стінах, неон в очах переляканих – все це набувало якогось мистецького стилю. Ніби не бійня – а краса, якій неналежно давати опис.

Підрозділ прорвався та знищив сили опору у одному із подвір’їв. Сусіди теж успішно справлялися зі своїми задачами. Кров взяла у полон серця і душі воїнів, котрі вривалися у квартирні блоки, де ще залишилися гнізда з кулеметниками та автоматниками. Ціль: не тільки їх знищити, але і перетворити на суцільний морг цілий блок на сотні мешканців.

Черга в один бік коридору, черга у інший бік. Кулі влучали чітко у цілі. Розривали ті тіла нещасні. Знеструмлений блок виглядав наче смертельне випробування, в якому головна ціль для цивільних – вижити. Неважливо, якою ціною. Хтось через вікна намагався видратися, хтось намагався улетіти на аерокарі, але штурмові дрони миттю знищували цілі. Всюди полум’я, кров і тіла. Немає пощади ні до кого.

Коул тілом гарячим ввірвався у квартиру разом з напарником. Стан адреналіновий вже такий, що ніяких тактичних засобів роботи у парі не існувало у просторі. Там родина: чоловік, жінка, діти. Не звертаючи на молитви і благання, боєць всіх знищив. Потім ще одну квартиру, наступну, наступну, десять квартир. Слідом за ним одразу входив анігілятор, котрий пускав яскраво-зелені хмари полум’я. Блок квартирний – смерті душа.

Наступна квартира… Коул ввірвався, взявся її обшукувати, і знайшов свою здобич у дитячій кімнаті, де мати сховалася і зовсім не одна. На дике дихання воїна вона обернулася… Але зовсім не жертва перед ним стояла, а саме жінка колишня… Обіймала та двома руками синів… Коул завмер, вронив зброю. Дух в ньому застиг та замовк. Серцебиття сповільнилося, миттєво вивітрілися препарати. Протверезів. М’язи судомою зв’язало.

Хтось та щось кричав йому позаду, хтось та щось передавав по рації. Коул, переляканий своїм власним вибором, обернувся, а за спиною стояв у проході у квартиру боєць з вогнеметом. “Зрада!”, - кричав він. “Зрада!”, - лунало по рації. І вже через секунду вогняна яскраво-зелена стрічка обвила Коула та його дружину з дітьми…

- Аааааааааааа, - в черговий раз прокинувся від власного крику Коул.